Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
В чомусь експерименти «Мамутових бивнів» Ю. Яновський продовжив у «Майстрі корабля». Тут використано ту саму сюжетну інтригу: знімається фільм — і повсякденне життя героїв твору на наших очах трансформується в художню реальність. Яновський містифікує читача: старий кінорежисер То-Ма-Кі (головний герой твору) повторює, що він пише не роман, а спогади про кіно-Одесу середини 1920-х, хоча перед нами таки роман! Але… й спогади також: у кожному разі, «Майстер корабля» справді увібрав у себе чимало одеських реалій тієї пори, коли в «Голлівуді біля Чорного моря» на посаді головного редактора працював
Він любив літературну гру, як і його друзі з ВАПЛІТЕ, передусім — Микола Хвильовий. Якби не Хвильовий, навряд чи ми мали б новелу Яновського «Історія попільниці», збудовану мовби «за Хвильовим», який любив інтригувати читача загадковою історією якогось предмета, що розкручується як сюжет оповідання. Так і тут: на столі робітфаківця — череп-попільниця; хочете знати таємницю цієї дивної попільниці? А далі починається love story — з «підступністю і коханням», із демонічною красунею Оксаною Полуботок, пригодами, руїнами гетьманської садиби, а головне — дуже характерним для Яновського-новеліста психологічним конфліктом почуття і обов’язку, в якому гору бере все ж обов’язок. Трагедія, художні варіанти якої не раз можна зустріти в українській літературі 1920-х pp.
Свого часу Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі. Старший за нього на п’ять років Євген Маланюк, який також навчався в цьому закладі, згодом, у 1954 p., прощаючись із-за океану зі своїм земляком, назвав його Юрієм Третім. Першим у цій Маланюковій літературній ієрархії був Юрій Липа, другим — Юрій Дараган. Яновського, отож, він вважав художником великої сили, розуміючи, що такі речі, як «Чотири шаблі», «Майстер корабля», як десяток ранніх новел письменника, не можуть піти в небуття.
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Історія попільниці
У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж — це кістка з лоба чоловіка.
Курять тут у день Жовтневих спогадів махорку й докурюють до жовтих двох нігтів. Задумливо гуляє по кімнаті синь. Вечір загляне через плече сусіди. Тоді сміливо гаси «бичка» у попільниці й залиши його там, де був колись і мозок. Обмахни з очей дим і рішуче покрути в кімнату електрики. Потім прочитавши: «О. Полуботок 7.XI 19р.», пошли свої спогади в долину минулого.
Звук більше не продовжувався. Він постояв у повітрі, як міраж. Його тремтіння все зменшувало свою амплітуду. І, нарешті, грубе вухо чоловіка перестало фіксувати дихання звуку. Ліва рука піднялась до лоба й хотіла про щось нагадати. Це була вона — машиністка штабу дивізії.
Назустріч ішов я.
Я залишив своє ліжко в палаці графа Милорадовича, де я видужував від тифу; розвіював по паркові поганий настрій, співав і оспівував осінь. Машиністка штабу була мені близькою людиною. Її зелені очі, як крила, великі брови могли придивитись до середини кожного серця. А що б не робив
— Ну, ну, — взяла вона мене за руку, і по мені пішов ток, — залиш співи. Твоя майбутня жінка просить тиші.
Ми продовжували топтати листя.
«Моя майбутня жінка стане нею лише тоді, коли ми кінчимо похід на Денікіна», — думав я. До того часу — ніяких вимог. Така умова. Я пам’ятаю й досі той один поцілунок, яким вона підписала згоду. Вона вирвалась із моїх рук вся червона, і ніздрі її орлиного носа роздувались…
— Скільки тут виросло поколінь! — сказала дівчина. — Скільки цей старий парк пережив людей! Цар Петро І заморив останнього Полуботка — наказного гетьмана, а маєтки ці потім одержав Милорадович.
Я не слухав. Мені було приємно йти поруч із моєю. Що там до мертвого роду, до гнилого часу! Я жив сучасним днем. Моїх же предків я знав по пальцях — до мого діда включно. Так ми розмовляли.
— Лови! — закінчила вона, коли близьким став палац, і витягла хустку. З хусткою випав на стежку папір. Ми попрощались. Її рука була холодна.
Як злодій, прокрався назад. Збоку — я спокійно дихав повітрям, але всередині — горів. Я взяв папір у руку. Ще було досить видно від вечора, і я прочитав два слова, надруковані машинкою. Там стояло: Оксана Полуботок.
Я йшов у місто С. Через фронт мене перепровадили свої. Був передвечірній час, ворог обідав по ближчих селах. Денікінці одкочувались своїми арміями невпинно на південь. Гарні позиції коло міста С. були їм лише за перепочинок.
Я йшов не криючись — по прізвищу Марченко Степан — «крестьянин с. Королевка». Вже двічі перевіряли мою синю печатку але ще нікому не прийшло в голову недовір’я до моєї особи.
В передмісті я сміливо йшов вулицею.
— Стій! — вирішив патруль на розі. — Хто такий?
— Селянин, — відповів я й витяг свого документа, — йду хліба купити, това…
Я не сказав цілого слова «товаришу», але й першої частини його було досить. Козак скажено крикнув і підкинув нагай. Вся кров закипіла в мені. Я одскочив і схватився за захований браунінг.
Пам’ятаю потім, як я біг вулицею й стріляв, козаків кінь — тротуарами. Люди запирали передо мною хвіртки, патронів не хватило навіть на себе. Пам’ятаю, як щось кинули мені під ноги й ціла юрба налетіла на мене. Один удар вибив на деякий термін часу з дійсності.
Прокинувся я в контррозвідці.
— Вам невдача, політрук 5-ї роти, — сказало вусате обличчя.
…3/ХІ-19 г. Сегодня опять поймали одного большевистского шпиона. Был на допросе. Должен сознаться, что он держался хорошо — этот мальчишка. Мы ничего от него не узнали. Я очень даже удивился, когда он от одних посторонних ему слов закричал: «Ой!» Это было тогда, когда ротмистр ему сказал: «Не скрою, что мы знали о вашем прибытии, дорогой товарищ политрук. Знаем также, что вы свою дивизию перебрасываете с нашего участка. Наш осведомитель хорошо работает». «Кто, кто?!» — закричал этот негодяй. «Оксана Полуботок», — ответил ротмистр.