Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Справи починаються коло млина.
На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.
— Во ізбіжаніє нагроможденія факту, — сказав він.
— А нащот там облізації — так я вам скажу, брешуть гади.
— Що ти понімаєш на воєнних ділах? — сказав Серьога-міліціонер. — У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.
— Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці — половина Сибіру, Англії — Чорне море, Франції —
— На конференцію, значить? — запитав Степан. — Нащот резолюції й контрибуцій?
— Будуть тобі резолюції! — пообіцяв Серьога.
Решта — двоє куркулів — солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.
— Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, — роззявив рота церковний староста.
— Не іноплемінники, а інтервенція, — сказав Серьога, — а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.
— Який це бокс?
— Бокс — єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп — так щоб все по-научному було.
— Гріх тобі, хоча ти й Совєцка власть, — почав Гундя — церковний староста, — це кощунственне слово.
— Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія — опіум для народа», — сказав Серьога.
Серьога перед цим покуштував «перваку» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.
— А знаєте, чого ми тут зійшлись? — сказав Гнат Карпович — куркуль на двадцять десятин і самогонщик.
— Угу, — підтвердив міліціонер.
__ Наш ворог настрочив на нас листа.
__ Семко?
__ Він. Підлиза, сукин син, до голих КеНеСів. Втопити його, арештанта, сволоча!
Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:
— Вещественні доказательства?
— Єсть, — відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, — ось!
«Дорогому товаришу ридактору газети. Доносю я вам, товариш ридактор, що в нашій Бабанці суки самогон гонять. І даже красная міліція — непобідимий представник Радвлади і гордость революції кривий Серьога по прозванію вуличному — під куб для первака дрова носить.
Товаришу ридактору газети сообщеніє, щоб він обратив замічаніє, і якщо ви цього не зробите, я не знаю вже, чи не загину тут у Бабанці — болоті Революції. Селькор Семко».
Обличчя витяглися.
— Мало його ще били, — сказав церковний староста.
Всі мовчали.
Одноманітний Дніпро викладав на берег свої примітивні мелодії.
Вітер дмухав у ліс, як у велику волторну. Куркульський млин мурчав сито й смачно:
Гурррр! Мурррр! Уррр! ррр!
— Не топити, бо він випливе й смердітиме. Трьохфунтовкою по голові — ось що йому треба.
Г у н д я. А тоді хату-читальню йому зробити під землею. Хай читає!
С т е п а н. Що це ви? Люди!
Г н. К а р п о в и ч. Дурило ти, Степане! Ми пошуткували, а він і справді! Заспокойся (іронічно).
Г у н д я. Атож.
С т е п а н. Тьфу. І чому таке в голову мені прийшло!?
Коли Степанова кудлата голова зникла за високим берегом, Гнат Карпович плюнув і згадав неввічливо про матір:
— Трохи не вшльопали ми, граждани.
— Ану, без гражданів, — почулось од Гунді, — насточортіло вже їх слухати.
— Знаєте що, — сказав міліціонер Серьога, — Семко завтра йтиме до Трипілля в лікарню. Ми його перестрінемо.
…На березі ніби заколивалася лоза. Навіть короткометражний фільм показав би тут людське обличчя у збільшенню на першому плані, але я не хочу забігати наперед.
Ніч поналивала в калюжі чорного атраменту. Далеко на Дніпрі горів сигнальний ліхтар. Темрява обгортувала, її можна було мацати пальцями. Вітер залишив свою волторну й спочивав десь на дніпровій косі. Спросоння кричав пароплав і означав собою ступінь культури.
Постановка коштувала грошей. Я не знаю тільки, як можна було зафіксувати таку темряву. Хоч би один юпітер посвітив!
Тінь потрапляла ногою в калюжі. Якби знімка провадилась у місті — там можна було б довести тінь до ліхтаря й показати обличчя, аби глядач міг пізнати її раніш кінця. Я цього зробити не можу. Я лише скажу, що тінь, яка потрапляла ногою в калюжі, не була чотириногою. Вона не належала також і до жіночого роду.
Зате перед другою тінню, що стояла під деревом із трифунтівкою в руці, я засвічую сірника — це Серьога-міліціонер і месник.
Серьога погасив огонь і солодко затягся «номером восьмим». Цукровий «первачок» тепло блукав по веселій голові. Дніпро — був по коліна. Пароплав — за панібрата. Верба — за коханку.
«Уб’ю гада!» — запевняв себе Серьога й кадив махоркою над чорними атраментовими калюжами.
Перша тінь проходила, мимо. Тут, звичайно, можна б поставити напис: «Серед темної ночі підняв гнусний злодій руку і…», але я ворог ставання на котурни — я проваджу знімку реально, не маючи наміру лякати глядача.
Серьога-міліціонер підняв над головою трифунтівку, і вітер на дніпровій косі почув немузикальну ноту невідомої партитури. Серьога кинув на землю міру ваги, що зараз дорівнюється 1,2 кг, і побіг від місця злочину.
Звичайно, був і свідок. Він зліз із дерева й нахилився над тим, хто лежав. Він намацав проломлену голову й холодне серце. Це його збентежило. Він хвилину постояв нерухомо, мимоволі нюхаючи пах теплої крові в себе на руці.
Розпливався в повітрі димок махорки, крикнув несподівано пізній пароплав.