Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Може, тобі вже болять ноги? Може, надто гостро співає вітер? Може, десь ввижається небезпека? Плюнь на все.
Ось вони розійшлися у ланцюг. Хороші хлопці, чорт візьми! Бачать, як лелеки.
А це — патруль їхав. Сніг побили копитами. Патрульних захопили живими, не стріляли. Оце вони тобі й лежать — троє дітей степового Дону. Тихий Дін Іванович вже не побаче їх. Вони мертві. Їх зарубали шаблею, — і через це тут стільки крові. Не вести ж їх було за собою!
Ось передмістя. Тут, бачиш, зійшлись, порадились, і їхні сліди ковтнули потоптані вулиці.
Руки
— Роздати зброю всьому населенню, — додав анархіст Альоша.
— Ну й дурень, звини за слово, — сказав по щирості старий маляр, — для яких причин усім зброю? Матиме лише наша дружина.
Залою — хазяйська повітка з хазяйським сіном. Свічка затулена була з усіх боків.
«Партія в 30 чоловік за допомогою ревкому, — писав начдив, — обкружили будинок, де йшов бал. Вартових познімали без пострілу. Кругом поставили своїх, і п’ятеро чоловік зайшло всередину».
Сніг од чобіт розтавав на паркеті. Була гнітюча тиша. Всі, хто п’ять хвилин тому ще веселився, — стояли посеред зали бліді, з піднятими до стелі руками. Курки наганів у нас були напівзведені. Мене всього трясло. Лихоманка натягла нерви. А, гади!..
— Перш за все — спокій, — сказав дзвінко наш командир. — Всі військові, виходьте по одному через двері. Штатські, — станьте всі у той куток. Жінки, — зайдіть у ту кімнату. Хто зробить зайвий рух — куля в голову. До вікон не підходить!
Далі не стримався:
— Попалися, в три бога!!!
Я передивлявся жінок. Тут десь мала бути стрижена дівчина — машиністка штабу. На мене молились перелякані погляди, тремтів дехто перед обмороком, я ходив між ними й придивлявся їм у вічі. Я кусав губи. Не було нікого навіть подібного.
Я вийшов до зали.
Через поріг з другого боку йшли двоє наших і тримали під наганами стрижену голову. То була струнка дівчина з похиленим зовсім на груди обличчям.
— Виведіть цю сволоч живою. Скажіть там, щоб не стріляли.
Щось ударило мене по серці. Я схватився за очі. Підбіг до дівчини й підняв їй рукою голову. На мене глянула моя майбутня дружина.
«…в уборній кімнаті, — писав начдив, — знайшли денікінського шпига, який служив у нашій дивізії машиністкою штабу. Її вели надвір з наказом не стріляти, але вона вирвалася із рук як скажена, і клинок не міг зупинитись»…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
До ранку прийшов у місто Жовтень.
У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом вона нагадує плисковату морську мушлю. Кожен день Жовтневих спогадів додає рік до її історії. Звук же більш не продовжується. Він постояв у повітрі, як міраж.
1924 р.
Мамутові
«…Коло Трипілля знайдено мамутові бивні».
Старий мамут Вім кінчав сеанса в поганій оперетці. Його голос нагадував застуджений баритон і лише іноді наближався до подихів барабанного соло. Ноги стулялись докупи, бо яма була конусна. Спів вечірньої прохолоди йшов угорі.
Старий мамут Вім законтрактувався в дешеву оперетку. В цьому Вім переконався остаточно. Хіба можна було помилятись? Навіть теперішній газетник знає смак в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!
Вітер дмухав у ліс, як в одну велику волторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім струментом?! Хіба дійсного дмухача на волторні здивує це низьке do bemol? [101] Або: що це за примітивність мелодії!? Навіть сука на Ланжероні в Одесі виє по більш складній партитурі. І справді, яка волторна, що поважає себе, дозволить собі такий репертуар: там-та-там-там! фі-ііі-у-уу! у-ууу-у!!
101
до бемоль (муз.).
Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: «ні». Мамут Вім був цієї ж думки.
Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком — ні, він був синім.
Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до заходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників на стелі, злазив поволі на гальорку, зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.
Старий Вім не пам’ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдягаються дійсні члени товариства «Геть сором». Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з’явиться міліція. Він догравав свою ролю. Статисти шпурляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був вже майже десятий сеанс, — Вім почував себе недобре.
Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами капельдинера на заході — великий старий мамут Вім витиснув із своїх легенів останнє повітря.
Завіса спустилася.
…це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли народився Ісус…
Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра — великої ріки.