Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
— Туську, ти сказав раз, що ми з тобою колеги… Скажи мені, — запевняю тебе, що мені можеш сказати, — твоя провина супроти мами аж така велика… що мама навіть тепер, по стількох роках, не зможе тобі вибачити?
Мовчав.
Пересіла на його бік, підійшла і притулила його голову собі до грудей.
— Чому ти не довіряєш мені, туську? Кажу тобі, що мені можеш все сказати… навіть… найнеприємніше. Сміливо, тусик!
Забейко був зворушений. Насправді був глибоко й ніжно зворушений. Його рідна дитина хоче йому суддею бути, але не для того, щоб його судити, а виправдати. З блиску
— Поцілуй тата…
Трохи наче розчарована таким оборотом справи, виконала прохання й далі чекала.
— А тепер слухай, — не спускав з неї ока, слідкуючи за враженням, яке справить на неї ця велика новина, — ніякої провини — на це даю тобі чесне слово — за твоїм татом немає…
Її очі широко розкрились:
— Як-то ніякої? А хто винен в такому разі?
Оповів їй історію з Ельвірою так, як вона фактично була.
_ То значить, — спитала якимсь не своїм голосом, — не було ніякої поважної причини до того, щоб ви розходились… то значить… то…
Сльози ув’язнили її дальші слова, але вона героїчно перемогла їх. Її голос став тепер високий, недобрий.
— То значить, — тепер вона вже обвинувачувала свідомо, з болем, — то значить, що так, через ніщо… бо так вам захотілося… бо ви гралися в подружжя… так легко… зламали нам, своїм дітям, життя… Ой, які ви були погані обидвоє… які безсердечні егоїсти… Ви обидвоє… ти й мама… ви думали тільки про себе… тільки про себе… Чому ви не хотіли подумати й про те, що з нами станеться? Яке право ви мали на це?
Забейко встав. Здавалося йому, що як встане, то удари, що сиплються на його голову, менше болітимуть. З її гарячкових слів зрозумів тільки одне: його дитина легше вибачила б йому найтемнішу справу, ніж його безпровиння.
Мотря глянула на нього, але не посміхнулася до нього, хоч не могла не бачити глибокої скорботи на його обличчі.
«Злигодні зробили її дорослою, — з почуттям остраху подумав Забейко, — доросла людина в тілі підлітка… Це ж жах!»
Та жах ішов ще й від того, що він не міг вгадати, який вирок ухвалить йому ота… доросла людина!
Раптом Мотря схопилася за голову:
— Завжди я тільки чула, що батькам… важко доводиться з дітьми… Але ніхто не хоче знати, як іноді важко доводиться дітям з батьками… Що мені тепер з вами робити? Мама… ти знаєш, я не можу так обвинувачувати її, як тебе… вона вже відпокутувала своє… А ти? Як ти легко все ж таки розквитувався з нами!
— Мотронько!
Вона відгородилася від нього рукою.
— Я знаю, — посміхнулася гірко, — що тобі подобається така дочка, як я… Тобі навіть було б приємно почванитися мною перед твоїми знайомими… і, коли б я була така егоїстка, як ти… я не повернулася б додому і залишилася б жити при тобі. І нам удвох було б, певно, зовсім добре й вигідно з собою, але там є ще двоє наших. І тому ти дай мені відповідь на питання, що я тобі перше поставила: що ти думаєш про нас чвірко? От що ти мені скажи…
— А ти можеш дати мені трохи часу зібратися з думками? —
— Будь ласка.
Мотря замислена вийшла з кімнати.
Забейко не сів, а запався у шкіряний фотель. Він почував себе як людина, що прокинулася у не своїй кімнаті.
Далебі, як це сталося?
Стільки років жив він у тому переконанні, що тільки Галя несе цілковиту відповідальність, а там і вину за їх розбите гніздо. І раптом з’являється його дитина і зриває каптур з його сумління. Забейко вперше за стільки років бачить своє власне оголене «я» таким, яким воно насправді було.
А, збожеволіти можна!
Майже п’ятнадцять років людина вважала каптур за власну шкіру, і раптом — полюбуйся своїм портретом!
Послухай, що він тобі скаже!
Слухай, друже, чи ти справді переконаний, що той несерйозний (а сьогодні, з перспективи років, навіть смішний!) конфлікт став єдиною причиною розриву між тобою і Галею? А може, голубе, вина виключно з твого боку і не в цьому смішному конфлікті її коріння? Може, тобі, мужицькому синові, не треба було з самого початку тягтись до тієї розхимереної, такої схильної до тиранізування панянки? Що ти знаходив у ній спільне з собою? Чого ти шукав у ній? Прояву вищої тонкості? Вона гралася в житті так, як гралася колись у ляльки, а пізніше в кохання до тебе, її виховання давало їй право на це, а що ти… власне, ти… зробив для цього, щоб перевиховати матір своїх дітей?
Де ж дівся твій здоровий мужицький глузд? Як же ж це сталося, що ти забув традиції, що їх ти виніс ще з-під селянської стріхи? Де ж ти бачив, щоб хто-небудь у твоїм роді потурав химерам жінки так, як це ти робив? Чого це раптом таким інтелігентним став, що в ім’я якогось псевдопринципу (ти був без вини і тому хотів, щоб у тебе попросили пробачення за образливі підозріння, чи так?) пожертвував навіть майбутнім своїх дітей? Та ти знаєш, що за це одне можна в тебе відібрати право називатись порядною людиною?
Який же з тебе дурень, пробач на слові! Тобі захотілося панянки з витонченим розумінням краси, а хіба в той час серед кругу твоїх знайомих було мало здорових тілом і душею, загартованих життям дівчат-красунь?
Все це правда, жахлива правда, але — що далі?
Для мене, зрозумій, неможливо сьогодні переступити поріг, якого не переступали мої ноги майже п’ятнадцять років. Прийду перед неї і — що скажу тій чужій людині, яка з свого погляду має всі підстави ненавидіти мене?
Адже і я, і вона — ми сьогодні вже зовсім інші люди, ніж п’ятнадцять років тому. Як же раптом з’явитись у тому домі й запропонувати жити разом тій не молодій уже, скривдженій життям жінці? Для чого я їй тепер? Для чого вона мені?
Скоріше відчув, ніж почув Мотрю за спиною.
— Щось ти мені задовго думаєш, тату…
— А, так… задумався. Пробач! А що ти надумала? — запитав дочку, щоб самому не давати відповіді.
Мотря нагло споважніла. Її лице набрало такого зосередженого виразу, що Забейко відчув щось наче страх перед дочкою.
— Ти хочеш знати мою думку, тату?
Забейко притакнув головою.
— Я хотіла б… і Оля, певно, теж, щоб ти все ж таки повернувся в родину…