Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Довженко Олександр Петрович

— А чому, Мотронько? Чому ти так дуже цього хочеш?

Дівчина сховала лице в долоні:

— І як ти можеш цього не розуміти? Дорослий… Навіть адвокат… а ще питаєш «чому?». Всі діти… та що я кажу… всі люди на землі, — поправилася поквапно, — хочуть гордитися своїм батьком. А як можна гордитись батьком, який… покинув сім’ю? Я знаю, що ти хочеш сказати… що це мама… знаю… але все ж таки перед своєю совістю ти повинен признати, що це ти, а не ми тебе покинули? — І одразу, глипнувши на його лице, перекошене від внутрішнього болю, злагіднила тон: — Ну, не будемо про совість…

Пробач, тусик. А до того ж я, наприклад, весь час любила свого тата. Розумієш, може, навіть не тебе, я ж тебе так туманно пам’ятала, а свого тата. Тобі, може, і незрозумілим видається, але я весь той час… чекала свого тата… Все думала, що ти прийдеш котрогось дня і забереш собі ту частку любові у моїм серці, що зберігаєтся для тебе… Ще одно питання, тусик: хто для тебе та дама?

Мотря закидає батькові руки за шию, прихиляє його голову до себе так, щоб їх носи торкалися один одного, але й очам нікуди діватись.

— То… то… теж мій «колега», Мотронько.

Очі дівчини примружуються.

— Приймаю до відома, тату, але тепер… коли я вже тобі за «колегу», ти можеш, правда, обійтися і без тамтого «колеги»?

— Правда, — а сам думає: «Мала сама не знає, як влучно ціляє».

— А все ж таки я найважливішого не почула від тебе, тату…

І водночас, наче випереджаючи його відповідь, міркувала: «Певно, будуть ще поміж ними взаємні докори, сльози, важкі мовчазні години за обідом, але й це нарешті колись скінчиться. Зовсім певно прийде такий день в їх житті, коли сидітимуть усі четверо за столом і одне наперед одного розповідатимуть собі смішні, приємні речі…»

Мотря не сумнівалася, що батько повернеться в сім’ю. Вона якимсь уламком думки розмірковувала вже, що вигідніше буде для них: приїхати всім до нього чи його забрати до себе.

— Ну, їдемо, тату? — спитала оптимістичним тоном. — їдемо до мами?

Забейко лише тепер остаточно зрозумів, чого Мотря чекає від нього. Але ж від нього вимагають неможливого! І це здавалося йому страшним, бо він не почував себе в силі переконати свою дитину, що для всіх них буде краще, коли він не повернеться в сім’ю.

— Бачиш, — пригорнув він Мотрю до грудей, — ти призначила мені часточку любові в своїм серці, і ось я прийшов і забрав її собі. Хіба ми можемо вже коли-небудь розійтися з тобою? Ну, скажи, можемо? Звичайно, що не можемо!

Голос його тремтів, і Забейко сам відчував, що цей його сентиментальний тон не на місці.

— А мама? — майже з криком вирвалося у Мотрі. — Чому ти не відповідаєш на те, що я тебе питала, тату? Ти повернешся чи не повернешся до нас?

— Я не можу, Мотронько…

— Як-то не можеш? Чому не можеш?

Вона відійшла від нього вбік. Стояла з палаючими очима, розгарячкована, небезпечна у своїй готовності засудити, не вислухавши виправдання.

Забейко побачив, що порозуміння між ним і Мотрею не настане так скоро… Логіка його аргументів поки що була недоступна її вікові. Адже він прекрасно здавав собі справу, що, незважаючи на нелегке життя, в дівчини зовсім не було життєвого досвіду, до якого могла звернутись його логіка.

— Мотронько, — хотів він знову пригорнути

її до себе, але вона вирвалася з його рук, — ти підростеш, станеш зовсім дорослою і тоді зрозумієш, що твій батько правильно вчинив, що не став жити з вами разом. Тепер ти цього не в силі зрозуміти. Я хочу тільки спитати тебе, чи легко було б тобі на серці, коли б ти одного дня викрила, — а такі речі завжди викриваються, — що ніякі сердечні почуття не зв’язують твоїх батьків… а все те тільки маскування… тільки про людей…. тільки дітей ради. Така фальш була б, повір своєму татові, нам усім не під силу. І хтось із нас раніше чи пізніше не витримав би. Мотронько, ну чого? Що сталося?

Мотря впала лицем на диван і заридала.

Забейко підійшов до дивана, але не насмілився доторкнутись до своєї дочки. Він добре розумів, щ'o принесло їй розчарування: міражний палац виявився халупою з повибиваними вікнами й дверима.

Проте, незважаючи на весь тягар болю, що давив його серце, Забейко відчув полегшення від того, що знайшов у собі мужність сказати правду своїй дитині. Це була ота чесність, якої завжди прагнув у відносинах з людьми. Коди пройде перший біль від розчарування, мала поміркує і визнає, що батько мав рацію…

1937 р.

Крадіж

Доктор Ігорів нахилився над фотелем, в якому сиділа Марта Сидоренко.

— Я жду відповіді, пані Марто.

Марта вдала, що не чує. Упівголос підтягала пісню, яку хтось співав у другім кінці зали.

— Завтра приїжджаю по вас своєю машиною. Ви чуєте, пані Марто?

— Справді? — ніби щойно вчула й відразу здивувалася. — Але ж я вам уже сказала, докторе, що не маю й найменшої охоти після сьогоднішньої недоспаної ночі вибиратись завтра знову на цілу ніч до людей, що їх ледве в очі знаю… Дайте мені спокій, докторе.

— Але я їх знаю, тих людей, і вони вас знають… Я обіцяв їм… Я — це, може, надто сміливо з мого боку — запевнив їх, що, коли вас попрошу, ви співатимете завтра на банкеті.

Марта ледь повернула голову і подивилась в очі Ігорева:

— Мені подобається ваша самовпевненість, докторе, але я все одно не поїду з вами на той банкет. Може, саме тому, що ви… так впевнені у моїй згоді.

— Чи маю змусити вас на вашу згоду? — спитав зовсім тихо.

Марта живо струснула головою на знак згоди:

— Будь ласка! Сумніваюся, чи вдасться вам ця штука… Можете сказати мені, як ви це зробите?..

Доктор нахилився ще нижче над фотелем Марти:

— Можу… От зараз підійду до пана Н. Ви знаєте, що це за чоловік… Закурю з ким папіроску й між іншим розповім йому якусь інтимну, пікантну історійку про вас і мене. Розумієте, отак по секрету… Що, вдалий добір? Люди так часто бачать вас у моїм товаристві, що історійка моя матиме всі риси правдоподібності… І ручуся вам, пані Марто, що до ранку половина з присутніх тут знатиме той секрет… Думаю, що вам тепер, коли готуєтесь до самостійного концерту, слава така не конче на руку. Тему можете доручити моїй фантазії.