Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Я привітався з ним. Я розповів йому про своє враження од його праць. Я подав йому сподіванку на визволення.
— Непорозуміння завжди можливі! — сказав я.
Він просяяв. Він повірив в можливість звільнення. Його обличчя просвітліло ясною радістю.
— Докторе, — в нестримному захваті вигукнув він, — я без міри вам вдячний!.. Людству, щоб існувати й не загинути, бракує доброти й зрозуміння. Ви добрі до мене, бо ви хочете зрозуміти мене.
Він судорожно вхопився за рукав мого піджака.
— Коли б я тільки мав змогу закінчити
В захопленні, пожадливо, він зазирав мені в вічі.
Не без труда я звільнив свій рукав з його спазматично стиснених пальців. Я хотів уже відійти, але він не одпускав мене від себе. Він тримався за мене, як мала дитина за вбрання матері. Його захват перетворювався в настирливість. Я мусів був вирватись. Мені було прикро, але я примушений був відштовхнути його від себе.
Цей різкий жест, яким я відштовхнув його від себе, вразив його, але що я міг зробити? Я обіцяв вжити всіх заходів, щоб допомогти йому.
Старшого лікаря я знайшов в його службовому кабінеті. Він сидів за столом і писав. Широкий і громіздкий, він заповнював собою крісло. Здавалось, тільки поруччя крісла, охоплюючи його ззовні, обмежували безмірність його тіла. Легкий вітерець роздував кремово-сірі запони на широких вікнах, приносячи з собою солодкавий запах скошеного і вже прив’ялого сіна.
Лікар поклав перо і повернувся до мене. Простягаючи мені свою важку, кошлату руку, він спитав:
— Що вам, мій молодий друже? З вами щось сталося. Ви чимсь збентежені? Чи не зробили ви якогось чергового несподіваного відкриття, що призведе до перевороту в усій нашій психіятричній науці?
Він завжди зберігав іронічний тон, насмішкуватий і поблажливий, в розмовах з персоналом, лікарями й хворими. Цей тон і те, що він, звертаючись до мене, казав «молодий друг», або «молодий чоловік», дратувало мене. Але я ховав своє незадоволення і робив вигляд, що при ділових розмовах і офіційних службових взаєминах усе це й найменше мене не обходить.
— Я прийшов говорити з приводу нашого пацієнта.
— Я кого саме?
Я назвав його прізвище, ім’я й число палати.
— А, знаю!.. Так що ж?
— Я розмовляв з ним. Зовсім психічно здорова людина. Він домагається, щоб його звільнили.
— Вони всі домагаються цього! — відповів лікар. Він позіхнув. Був ще ранок, але від нього вже тхнуло горілкою. — Вони всі запевняють, що вони здорові, а що ми, навпаки, божевільні.
— Я не кажу про всіх, — відповів я різко. Як і завжди в розмові з старшим лікарем, мене розбирала гостра проти нього лють: — Я маю на увазі тільки цього одного. Ми робимо злочин, тримаючи
— Злочин?.. — перепитав він мене хрипливим голосом хронічного алькоголіка.
Він звів на мене свій важкий нерухомий зір. Він дивився на мене своїми червоними склеротичними очима, напівсхованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому темному обличчі.
— Що таке злочин, мій дорогий друже? Ми їх робимо щодня тисячі!
Я знав лікаря. Він був цинік і скептик. Він любив жінок, горілку й книжки, оправлені в гарні палітурки. Він користувався великим авторитетом в психіятрії і не вірив ні в що і, можливо саме тому не терпів жадних заперечень.
Але я вирішив не здаватись. Я вирішив довести справу до кінця.
— Я не кажу про тисячі! — вигукнув я нетерпляче: — Я кажу про даний, цілком конкретний і певний випадок.
Старший лікар поклав мені на плече свою волосату руку.
— Яскраво виявлений приклад шизофренії, молодий чоловіче! Клясичний приклад, вартий уваги. Раджу, займіться.
Я з обуренням подивився на мого шефа, на його велике темне обличчя, на його під тяжкими зморшками повіків зірке хижацьке око яструба.
Мені могли не подобатись ані його байдужість і ледацтво, ані цинічний його епікуреїзм, але я не міг не рахуватись з його досвідом, з розсудливою проникливістю його розуму, з тонкою точністю майже завжди бездоганних його діягноз.
Але я продовжував обстоювати свою думку. Я уперто твердив:
— Я не можу згодитись. Категорично ні! Жадних ознак хвороби. Цілковита ясність думання!
— І все ж таки!!..
Я знизав плечима.
— Він ще вам нічого не казав про емальовану миску? — спитав мене тоді шеф.
Я похмуро подивився на нього. Ця безглузда манера розмовляти про серйозні речі!.. Я відповів насумрено:
— При чому тут емальована миска? Я зовсім не маю охоти жартувати! Вчора в бібліотеці я читав його філософські твори. Вони геніяльні!
— Читати філософські твори пацієнтів, навіть коли вони геніяльні, не входить в коло ваших прямих службових обов’язків. Замість цього краще прочитайте історію його хвороби. Це буде корисне й для вас і для нього! — повчально зауважив шеф.
Він поводився зо мною, як з хлопчиком. Я палав гнівом. Я ладен був кинути йому в обличчя якусь грубість, але стримався.
Він нахилив голову і взяв у руку перо, щоб показати, що розмову закінчено. Я вийшов. В безмовній тиші коридору я почув рип одчинюваних дверець шафки, дзвін скла й булькання наливаної рідини. Нещадна пристрасть до алькоголю.
Я наказав дежурній сестрі розшукати історію пацієнта й негайно принести мені до кабінету.
Я сидів, сповнений люті і роздратовано стукав пальцями по поруччю крісла.