Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Шрифт:
Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху.
— Приберу ще годину англійської мови, і буде все добре, — успокоювала я її, а вона плакала, нарікаючи заодно на своїх родичів, що посилали їй, на її думку, замало грошей.
— На те я не згоджуся, — перебила мене. — Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину… Чиста погань із таким життям, що не мало собі
— Чому не взяти мені годину? — боронилася я. — Від шостої до сьомої вечором маю саме вільний час. Замість ходити на виклади науки якоїсь там «гармонії» буду кого вчити французької або англійської мови, і зробимо біді кінець. Послухай мене, Ганнусю, — просила я її, — і пристань на те…
— Не хочу! Ліпше попродам усі свої образки! Оцей, і той, і он той…
На се не могла знов я пристати. Знала надто добре, що значив у неї кожний образок, як була до кожного з них прив’язана, і яку долю призначила кожному з них. В кожнім образку була, як не раз говорила, якась частина її істоти, а тепер мали б іти дорогою простого крамарського товару? Ні, я не згодилася. Придумала щось інше. Придумала й сказала. Взяти до спілки третього компаньйона — і відносини зараз поправляться.
Вона дивилася хвильку своїми блискучими, з плачу почервонілими очима на мене, а відтак відтяла, що не пристане. Саме тепер брати чужу людину до спілки, коли вона сидить над викінченням образа, — праця така вимагає сама собою найліпших обставин. Чи я не зрозумію ніколи, що се значить «артизм» і що се таке — «твори»? Чи се значить крутити корбу, шити на машині або плести панчоху? Чи я вже цілком отупіла з того дурного бубнення, придуманого навмисне на те, щоб систематично задавлювати найтонші зворушення до свобідного розвою індивідуальності? Брати тепер чужу людину в хату, яка щонайменше буде балаклива, з лиця бридка і, розуміється, без крихти артистичної освіти, Бог знає з якими некультурними привичками — чиста розпука!
— Чому се має бути зараз якась найгірша істота? — спитала я, вже потрохи роздразнена вибухами артистичної натури. — Будемо ж вибирати третю товаришку; коли не сподобається, не приймемо!
— Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як себе самого…
— Ганнусю, будь добра! — просила я. — Ти замучуєш мене своєю вічною опозицією! Що ж робити, як нема іншого виходу? Як знаєш що ліпше, то скажи, і я згоджуся з тобою, а коли ні, пристань на мою раду.
Вона погамувалася, побачивши, що діткнула мене.
Задержалася перед своїм великим образом і, усміхаючись гірко, сказала:
— В чім я коли опоную? Я є лише німим послухачем свого таланту, але такі, як ти, Марто, такі, як ти, творять ту велику силу, що пригноблює таких, як я. Масою пригноблюєте ви нас, поодиноких, і ми загибаємо, мов той цвіт без насіння, через вас. Але ти, як індивідуальність, того несвідома, і тому не розумієш того… — Відтак кількома кроками підійшла до мене.
— Гніваєшся, Мартухо?
Я не відзивалася.
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки
— Та що там…
— А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе. — І, обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моїм лиці гніву.
Я не могла ніколи довго гніватися на неї. Знала добре, що коли б я справді була загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що «не гніваюся».
Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій — була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки.
— Спустися на мене, що я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в хату, що ти й твоє артистичне milieu [18] не будете вражені ані його видом, ані поведенням. Вже я постараюся. І я щось розумію!
— Ого! — усміхнулася вона. — І «ви» щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже, що ви впровадите мені в кімнату слона. Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймити першу-лішпу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності — розуміється, міщанської — і божим виглядом…
18
середовище (франц.).
— Не бійся! — відповіла я. — Я ж навчилася вже від тебе добачувати артизм у житті, а щодо невеликих тонкостей у людях, то їх відчуває мій інстинкт. Він був мені завсіди найліпшим проводатором.
— Побачу.
— Побачиш.
— Але пам’ятай! Коли вона буде з виду «неможлива», значить — і погана, і без манір, — я не сідаю з нею до столу.
— Можеш.
— Чи ти маєш уже кого на думці, що ти така певна, що задоволиш мене?
— Ні. Але я певна, що найду відповідну істоту.
— Ну, то роби, що хочеш.
Я сказала, що ні, що не маю ще нікого на думці, і я справді не мала ще нікого на думці, ба не мала навіть поняття, ні прочуття, хто був би саме найвідповідніший до спілки, а однак… саме в тій хвилі, як я сказала слово «ні», появилося перед моєю душею на хвильку, пересунулося, мов образ, якесь дівоче лице, змарніле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почуттям несказанного жалю, ніжно, ніжно, перельотно, — і ще не прийняло форми, як уже й згубилося…