Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні проміні сплять — Досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.

Некоторые поэты являются носителями "искры Божьей". Но атеистка по этому вопросу имела собственное мнение. В ее стихотворении, которое так и называется "Божа іскра", герой по имени "поет" заявляет:

Годі вам, гурт ворогів і прихильних, Марні

слова промовлять. Краще ідіть научіть божевільних, Як їм притомними стать. Бачили ви, як велике багаття Кида вогонь аж до хмар? "Божая іскра" — то тяжке прокляття, Дикий і лютий пожар.

Очевидно, это свидетельство автобиографическое. Такая "искра" требует или огня или крови:

І все-таки до тебе думка лине, Мій занепащений, нещасний краю! Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, — Країна ціла може в них втопитись; До волі вже їм литись, — Що сльози там, де навіть крові мало!

Вспоминается герой поэмы "Гайдамаки", которому тоже было мало крови и он просил подельников: "Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові наточить з поганих! Крові море… мало моря…". Шевченко стал "духовним батьком" Украинки. Его "духовная дочь" представляла рабами не только украинцев, но и славян вообще. Ее стихотворение так и называется "Слов’янин-раб":

Слов’янщина! — який великий гук… А що ж величної Слов’янщини сини, Німої матері проречістії діти, Між людьми чим прославились вони? Чим похвалитись їм, з чого радіти? Дивітеся: з них кожний, як один, Що світ би здержав на плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов’янин Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б’є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий… Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин На себе самохіть кладе кайдани, І кажуть всі: варт віл свого ярма, Дивіться, як покірно тягне рало! Ні, ймення слов’янина недарма Синонімом раба між людьми стало!

А все враги виноваты. Тоже, кстати, славяне. Этим "ворогам" она адресует свои угрозы:

…Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тих і сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці, — Їх дикий блиск невже вас нелякає? І руки ті, неучені до зброї, Що досі, так довірливо одкриті, Шукали тільки дружньої руки, Тепера зводяться від судорог и злості, — Чи вам байдуже про такі погрози? Уста, що солодко співалий вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий, — Що, як для вас жалом язик їх буде?

"Духовний батько" писал о себе в том же духе: "я — неначе лютая змія розтоптана в степу здихає, захода сонця дожидає"; "тепер я розбитеє серце ядом гою, і не плачу, й не співаю, а вию совою". Шипеть по-змеиному или выть по-совиному — это настоящее творчество. Но петь можно и дуэтом. Тогда возникает особый стереоэффект. А в наушниках сидит украинский школьник, изучающий обоих поэтов наизусть по обязательной программе.

* * *

Развернутую программу межнациональной, религиозной и классовой ненависти находим в стихотворении "Товаришці

на спомин":

…Розмови наші, співи й наостанок Уривчаста, палка, завзята річ. Не жаль мені, що се вам нагадає Запеклої ненависті порив. Що ж! тільки той ненависті незнає, Хто цілий вік нікого не любив! Згадати тільки всі тяжкії муки, Що завдали борцям за правду вороги, — Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги? Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як гасне все в душі невільничій у нас. Ох, може б, не було життя таке нещасне, Як би вогонь ненависті не гас! Лагідність голубина, погляд ясний, Патриція спокій — не личить нам. Щов діє раб принижений, нещасний, Як буде проповідь читать своїм панам? Так, ми раби, немає гірших в світі! Фелахи, парії щасливіші від нас, Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь титана ще не згас. Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі… Релігія у нас — то морок темний, Єгипетських жерців деспотія важка, Закони й право — то устав тюремний, Родинні зв’язки — ниточка тонка. Народ наш, мов дитя, сліпеє зроду, Ніколи світа-сонця не видав, За ворогів іде в огонь і в воду, Катам своїх поводарів оддав. Одвага наша — меч политий кров’ю, Бряжчить у піхвах, ржа його взяла, Чия рука, порушена любов’ю, Той меч із піхви ви добуть здола? Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі, — хай же так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?.. О, сором мовчки гинути й страждати, Як маєм у руках хоч заржавілий меч. Ні, краще ворогу наодсіч дати, Та так, щоб голова злетіла з плеч!

Для безбожника мир становится черно-белым и четко делится на своих и чужих. Свои заслуживают только любви, чужие — только ненависти. Именно такой примитивный черно-белый мир сконструирован в произведении "Грішниця". В этом мире идет тотальная террористическая партизанская

…війна страшна і незвичайна…

Часами тільки бомба огнева

Могильну тишу розбивала гучно

І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла

(Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,

І навіть діти не сиділи дома).

Вона була при зброї…

Дівчина йдучи тихо шепотіла,

А на устах був усміх зловорожий:

"Ой підкопаю вражеє гніздо!

Злетять вони у гору, мов ті птахи!"…

Но незадачливой бомбистке не повезло: заряд разорвался раньше времени. И вместо того, чтобы убить множество людей, она сама оказалась в госпитале. За ней ухаживает молодая монашка и между ними возникает мировоззренческий спор. Разумеется, бомбистка быстро побеждает сконструированного автором оппонента. Приятно спорить с куклой: при этом чувствуешь себя мудрецом. Монашка призывает террористку радоваться, что та никого не убила, благодарить Бога и каяться в своих грехах. Но не на ту напала. Что для христианина грех, то для больной на всю голову — как раз наоборот:

Хвора. Ні, каяться вважала б я за гріх! …Гадаєш ти, що я боюся суду? Запевне, бридко між гадюк попасти, Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, — Небесний чи земний для мене все одно, — Однакові для мене рай і пекло, Бо я не вірю в них. …Ви вірите, що єсть і рай, і пекло, Що люди й "там" не можуть рівні бути.