Украинка против Украины
Шрифт:
В историческом прошлом Украинка искала и находила свой собственный, украинский коммунизм. Для одного украинского социал-демократического издания она писала статью, план которой был таким:
"Я думаю краще вияснити роль, тенденції і долю черні в історії відносин до Москви, прослідити історію панщини в зв’язку з займанщиною і слободами… Маю замір скористати з усіх вільнолюбивих традицій, які ще можна тепер знайти в нашій етнографії (в тім мені стають у великій пригоді праці Драгоманова)… З історичних моментів спинюся найбільше на ролі запорожців в шведській війні і взагалі в відносинах з черню українською з одного боку і з царем з другого, та на руйнуванні Січі. Потім спинюсь на Гайдамаччині та Коліївщині. При нагоді зачеплю популярні постаті Палія, Гордієнка з його цікавою конституцією, Залізняка та
"…Спинюся на спілці запорожців з Булавиним та іншими бунтовщиками і виведу з того можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з "чорним" або "сірим", та не з "білим". Я можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: "Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його" — хотілось би доказати сю тезу, та, звісно, се залежатиме від снаги… Не мені б писати таку роботу, а якому професорові історії, та що ж коли професори не хотять такого писати. Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь "противоядием" тим брошуркам про Хмельниччину і "возсоединение", що служать досі єдиною історією України на "народных чтениях" і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами".
Таким образом, автор данной статьи вовсе не претендует на историческую объективность. Украинка просто использовала украинскую историю для иллюстрации своих идеологических предпочтений. Во-первых, — это марксизм с его пролетарским интернационализмом, классовой борьбой и "всесвітніми демократичними ідеалами" в виде мировой революции до полной победы коммунизма. Как известно, полная победа наступит после полной ликвидации частной собственности. В "Манифесте коммунистической партии" Маркс и Энгельс заявляли: "Коммунисты могут выразить свою теорию одним положением: уничтожение частной собственности… Ближайшая цель коммунистов — формирование пролетариата в класс, ниспровержение господства буржуазии, завоевание пролетариатом политической власти". Последние слова "Манифеста": "Коммунисты считают презренным делом скрывать свои взгляды и намерения. Они открыто заявляют, что их цели могут быть достигнуты лишь путем насильственного ниспровержения всего существующего общественного строя. Пусть господствующие классы содрогаются перед Коммунистической Революцией. Пролетариям нечего в ней терять кроме своих цепей. Приобретут же они весь мир. Пролетарии всех стран, соединяйтесь!"
Но, с другой стороны, главное идеологическое предпочтение Украинки — это украинский национализм. Поэтому в статье все внимание фокусируется на обвинениях в адрес Москвы. Поскольку параллельно с ней над аналогичной темой работал еще один украинский социал-демократ, она предъявляла к его статье претензии такого рода: "Найменше я вдоволена з уступу про історію відносин прилученої України з Москвою… мало виразно, голословно, а подекуди і зовсім некритично. Коли б згода авторів, то чи не краще б нам так поділити працю, що автори ще скоротили сей уступ (в найзагальніших рисах тільки згадавши найрізчі провини Москви), а я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як се вже й роблю тепер)… Таким способом обидві роботи доповняли б одна другу (та можна б старатись, щоб вони і читачам в руки доставались поряд)".
Ни о какой объективности речи не идет. Ее интересуют только одно: "провини Москви". "Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!)… Думаю назвати: "Наша воля під білим царем" або "Наше життя під царями московськими, православними" — зважте, котре ліпше і так надрукуйте". Но неужели у царей московских перед Украиной были только "провини" и не было ровно никаких заслуг? Или, может быть, Украинка их просто не знала? Ни то и ни другое. И заслуги были, и Украинка их прекрасно знала. Просто она сознательно искажала украинскую историю в угоду своей идеологии.
По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в.". Племянница прекрасно знала все работы любимого дяди. Но пропаганда есть пропаганда: правда
Прекрасно знала она и мнение своего любимого брата Михаила, который так писал ей в 1897 году: "На моє здання, тепер Росія мусить, повинна забрати Босфор, що б там не сталося з того; це її довг перед Україною і всім полуднем, — з момента Переяславської Ради вона зобов’язалася це зробити і по цей день не виповнила. Тепер настав останній час, час ліквідації турецької спадщини, і як там держави і дипломатія не старайся, а Туреччина здихає і розпадається на кавалочки і розлізеться, хоч там що хоч. Коли культурна Польща не вдержалась, так куди дикому турчину втриматись". Вот еще одна "найрізча провина" русских православных царей, а так же их "довг" перед Украиной. Еще с Переяславской Рады. Двести лет воевали с Турцией, а "довг" так и не отдали. В Первую мировую войну пытались отдать, но революционеры (в том числе и украинские соратники Украинки) нанесли России удар в спину. Так она и остается поныне в вечном долгу перед Украиной.
Можно подумать, что это письмо написал какой-нибудь русский держиморда и великодержавный шовинист. Но нет: это был родной брат Украинки. Казалось бы, он просто повторил известную мысль Достоевского: "Константинополь должен быть наш". Но здесь имеется один нюанс. Для украинских националистов захватническая политика — это когда Российская империя (как "тюрьма народов") захватывает Крым или Босфор для себя. Но когда она делает то же самое для Украины во исполнение своего "довга з момента Переяславської Ради", то это уже будет дело благое и необходимое. Даже если его осуществляет все та же "тюрьма народов". Оказывается, и от нее может быть польза. Впрочем, ни дядя, ни брат Украинки не мыслили Украины вне федерации с Россией. Она писала Кривинюку: "Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не разі не була підтримана з боку "старших братів", — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі! Коли ми станемо для "братів" цікаві, то, повірте, згадають і знайдуть вони нас і самі".
И о "тюрьме народов" — ему же: "Дурна людська натура, отже ми, українці, родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і — сумуємо, немов за добром!"
При кажущихся различиях, Украинка и ее брат были непоколебимо уверены в одном: Россия перед Украиной в долгу. Например, в письме Кривинюку (февраль 1903 года) встречаем такие расчеты: "Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам "вертати своє". Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, "Революционная Россия" видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді і убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки "старшим братам" — ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть "податків крови" для терористичного руху, — коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити "обрусению", хоч би й революційному". Что украинские революционеры активно участвовали в политическом терроре, это чистая правда. Но и при всем желании Россия никогда не смогла бы удовлетворить всех украинцев: ибо одни требовали "забрати Босфор", а другие (Желябов, Кибальчич и пр.) убивали царя и его министров. И сегодня Россия не может удовлетворить всех украинцев. Следовательно: она будет в долгу вечно.
Зачастую трудно понять не только нескольких, но даже и одного украинца. Например, Украинку. Так, в конце 1902 года она писала вполне в духе пролетарского интернационализма и обещала: "Виведу можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з "чорним" або "сірим", та не з "білим". А через пару месяцев, в начале 1903 года заявляла уже нечто противоположное: "Пора стати на точку, що "братні народи" просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої політики". Яке нам діло, що "Искра" свариться з "Революционною Россиею"? Не наше діло їх мирити, поки вони нас не вибрали на третейських суддів. Чому, власне, маємо мирити ми, українці, а не поляки, не жиди і т. д.?" А как же "пролетарии всех стран, соединяйтесь"? Так есть ли все-таки общие интересы у "черні української" и русской? Очевидно, Украинке было трудно совмещать пролетарский интернационализм с украинским национализмом. В ее мировоззрении они объединялись только одним: это были безбожный интернационализм и безбожный национализм.