Украинка против Украины
Шрифт:
Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних, наївних виступах героїнь і героїв його п’єс… Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що "Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти есхатологічні й утопійні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівности і несправедливости в системі капіталізму, міт пролетарської революції і візія досконалого соціялістичного суспільства… Його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури". Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть, не було аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати "нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії".
Очевидно, не будет "аж надто великим перебільшенням" предположить,
Марксизм В. В. исследует современный автор (С. Михида). Его выводы касаются многих (если не всех) украинских марксистов и марксисток. "Зацікавлення багатьох молодих людей у кінці 19 — на початку 20 століття соціалістично-комуністичними ідеями й революційною дійсністю, що мало на меті реально ствердити ці ідеї в житті, пояснюється перш за все тим, що в соціалізмі вони бачили альтернативу тогочасному молодому, агресивному, соціально не загнузданому капіталізмові… Тому цілком природно бачити молодого Винниченка в рядах революціонерів соціал-демократичного спрямування… Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що Винниченко, "бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав систематичної політичної освіти". Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а, скоріше, практичний характер, до якого додавався ще "бунтарський дух і зненависть до всякого начальства". Это же самое можно сказать об Украинке. Ее касается и следующее:
"Як невтомний революціонер, який займався практичною діяльністю… а головне — плідно працював на літературній ниві, Винниченко не мав часу належним чином студіювати соціалістичні вчення. При цьому Винниченко більшу частину свого свідомого життя був переконаним марксистом. Ярослав Пеленський навіть називав його "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею". І додавав: "Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення". А Лисяк-Рудницький зауважував: "З вчення Маркса і Енгельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його публіцистиці пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу". Незважаючи на це, з властивою йому сміливістю Винниченко береться за трактування марксизму, навіть більше — за створення схеми українського марксиизму, який, на його думку, слід розглядати не лише як партію, як економічне вчення, а й у тісному зв’язку з етикою, естетикою і філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала" з підзаголовком "Марксизм і мистецтво", опублікована в журналі "Дзвін" (1913), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму… При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком: "Марксизм — се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері — старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом".
Но кто был отцом ребенка — осталось тайной как для атеиста Винниченко, так и для атеистки Украинки. Однако рано или поздно все тайное становится явным: "Гадаємо, що цілком правомірно ставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця… Євген Маланюк бачив згубну дію комуністичного світогляду в його фактичному антигуманізмі. "В ядрі марксизму, — стверджував він, — корениться не тільки матеріалізм, як певна філософська система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо коли людину представалено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з духом, з Богом, — тоді вже людини немає цілком. Марксизм не тільки безбожний, він, історично беручи, є антихристиянським в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовим. У цім безперечний сатанизм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань". Хорошо сказано.
Но атеисты этого не видят: бесоодержимые в бесов не верят. Винниченко "трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно, що Винниченко не марксист, хоча й проголошує себе таким, а пропагатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. "І тільки один марксізм, — пише він, — дає задоволення свому непереможному, вічному стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер
"Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя… В 1920 році, у "Листі до клясово несвідомої української інтелігенції" він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, "в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери нездійснюваної у ту, що втілилася в життя". Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до "внутрішної дізгармонії" в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючу силу комунізму, який "об’єднує національне з соціальним і приводить людину до єдности думки й акції", заявляє, що "внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють" його". Гвозди бы делать из этих людей (как советовал поэт).
"Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він — як утопіст і романтик бажане й вимріяне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху… Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму — в "марксизмі" мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу "Украинская жизнь", що деякий час виходив у Москві:
"Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією"; "Наша істина — дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися і творити…"
Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення, автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: "В найскорішому завоюванні розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її". На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги, і всі ці шляхи — не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі — ось головні завдання всіх свідомих українців… Як бачимо, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська "класова" ортодоксальність… Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно-політичну позицію: "Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д.)"… Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка-теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього — Українська революція 1917–1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем’єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки, передусім з боку націоналістичного крила українського визвольного руху: "Українські соціалісти з В. В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі, — зауважував Петро Мірчук, — заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції". Причина таких розбіжностей не лише в тому, що Винниченко і його критики стояли на протилежних політичних платформах. Вона захована глибше, в суперечностях і внутрішніх хитанннях, викликаних конфліктом між соціальним і національним…". Последнее касается любого украинского марксиста (или марксистки).
"Проголошення УНР на засадах більшовицької революції в Росії не могло привести до побудови справді незалежної держави, оскільки виключало з цієї роботи верстви населення, які могли робити це свідомо — дрібну та велику буржуазію і частину інтелігенції. Тому, перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами, і це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду.
"Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції" — запише Винниченко у щоденнику 26.01.1918… Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що "величезна більшість більшовиків "не відають, що творять", що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливости, а також нижчі почування і нахили людської природи", і є справжнім пророком. З іншого — він співає осаннну "совєтській Росії" у 3-му томі "Відродження нації": "Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі". Естественно, в себе самом никакой гнили он не наблюдает.