Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

"Годі шукати якоїсь постійності в позиціях письменника. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може здатися з першого погляду. Конфлікт цей тією чи іншою мірою визначав драматизм творчих доль таких талановитих митців, як Іван Микитенко, Олександр Довженко. Поряд з ними можна поставити імена багатьох по-справжньому талановитих письменників…" Само собой, это касается и "письменниць".

Поэтому К. Квитка и писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши

на нього увагу з перших його оповідань, як і всі. Одного часу мала намір написати про нього артикля в якій чужій мові, щоб познайомити з ним ширший світ… Шедевром Винниченка вважала "Голоту", яку ставила дуже високо і до кінця жалувала, що він не вдержався на тій висоті, бо все дальше написане вважала хоча і дуже талановитим, але нижчим. Досадувала на його звичайну грубість, власне, там, де вона літературно мало умотивована і приточена механічно до сюжету… "Огорчили мене Винниченко і Яцків", — писала вона з Єгипту за кілька місяців до смерті з приводу "Натуся" Винниченка і "Блискавиць" Яцкова (котрого раніше дуже вихваляла), — "чогось настільки позбавленого смаку я ніколи не читала". В "Натусеві" вразила її примітивно-вульгарна фабула.

Ніколи не було в ній якоїсь жіночої манірності чи огидливості, властивої вищим класам, але завжди гидувала, коли щось безобразне і гидке виводиться не для якоїсь художньої мети або ідеї, а ні з того ні з сього, додам від себе, щоб пояснити, наскільки я розумію її відношення, отак для приправи, або як нижчі класи великоруської людності вживають лайку для оживлення оповідання".

Получается, что украинец Винниченко с его "звичайною грубістю" ведет себя как "нижчі класи великоруської людності", которые (чего греха таить) "вживають лайку для оживлення оповідання". И Украинка не "гидувала"? Нет, она же знала: он не виноват. А кто виноват? Известно кто: старший брат. Винниченко, правда, был сыном украинского чабана, но ведь для "нижчих класів малоруської людності" ругань не характерна? Это общеизвестно.

Она "журилась тим, що не бачила в ньому ніяких інших впливів, окрім впливу російської літератури". Но этому горю легко помочь: "Як довідалася, що він оселився в Парижі, зраділа, надіючись, що він добре пізнає французьку літературу, але потім розчарувалася і казала, що коли в чому видно, то тільки в оживленню фабули його п’єс, але інтрига найбільшого "Натуся" стала в стилі французьких фарсів нижчого ґатунку". И кто же виноват? Известно кто: французы-лягушатники. Ведь в украинском писателе в принципе никакой гнили быть не может. Это "золотое правило" националиста: свои портянки не воняют. Но как же быть с народной мудростью ("свинья грязь найдет")? А это не про нас. Это про соседей.

Говорит Квитка: "Деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю…" Караул! Что стряслось? Сначала речь шла про "творчість Винниченка і його еволюцію", а теперь вдруг началось обратное развитие ("деволюція до амфібій"). Может писатель стал лягушкой или человеком-амфибией? К счастью, нет. "Амфібія" означает всего-навсего "амфібіальний письменник". Оказывается, с Винниченко произошло огромное несчастье: он стал писать не только на украинском, но еще и на русском языке.

Забужко: "Її безмірне обурення Винниченком — котрий ніяких "70-х років" уже не пам’ятав, жив на Чикаленкову стипендію, постійно скаржачись своєму спонсорові на безгрошів’я, і, зрештою, ображений неуспіхом в українських видавців, вирішив був "перейти в російську літературу" й не без сарказму писав про "благородний гнів" з цього приводу "щирих" наших, і Лесі Українки зокрема: "…Що казати про "рядових", коли Леся Українка і та накинулась була на мене за це, а, мабуть, ні один не спитав ні себе, ні мене, чи я маю що їсти". Особливо пікантно, що це пишеться спонсорові (!), — "бізнес-хід", цілком упізнаваний і для нашого сьогодення" (10, 481).

Итак, по свидетельству Квитки, "деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю, а також і підробка під російського читача в трактуванні українського елемента в російській повісті "На весах жизни". Про "Весы жизни" она писала матери в 1908 г. из Ялты: "Єсть у нас квартиранти — два молоді кацапчики — "третий элемент" тутешнього земства й управи, хлопці спокійні і нам клопоту не завдають, бо і не обідають у нас. Обоє "северные", аж з Вологди. Часом розказують цікаві побутові анекдоти про свою сторону, наприклад, як там баби

кладуть в молоко "холодяночки" (жаби), щоб воно не кисло, і теє молоко п’ють усі. Наша перещеплянка мало не зомліла, вжахнувшись такого звичаю. Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок, що понадавали мені знайомі. Читала "Шиповник", "Землю", "Знание", "Жизнь" і "содержание оных" здебільша "не одобрила". Да, оскудение… Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціозні і малоінтересні. Андрєєв коли б не скінчив, як Мопассан, я це серйозно надумала після його "Проклятия зверя". Утручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так наче люди з зав’язаними очима пишуть".

Но поскольку Винниченко все же "амфібія", то упомянутые дефекты присущи не только русской литературе, но и украинской. Но все равно: жабы остаются всецело за кацапами. В порнографии еще куда ни шло, но в таком "збоченні" украинцы не повинны. Пусть "порнографія, сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем", но украинцы — не лягушатники. Французы — да. Русские, как выяснилось, тоже. Но украинцы — никогда.

А искушение было: "Як Винниченко запросив її до участі в журналі "Дзвін", вона, живуща далеко і не знаючи, хто, власне, там дає тон, дуже вагалася між симпатією до напряму журналу і антипатією до такої позиції в національній справі, яку зайняв представитель журналу Вин-ниченко, з яким, власне, і треба було їй трактувати". Очень понятные колебания. Не так ли себя чувствовала Гуттиэра, получив предложение от Ихтиандра в романе "Человек-амфибия"?

"Довге і мучительне вагання було розв’язане тим, що вона написала "Оргію", яку і послала до журналу. Отже, генезис сеї речі має безпосередній зв’язок з поводінням Винниченка". "Оргія" будет позже, а пока читаем Квитку: "Здається, по зрозумілій психології, багатьом note 12 , збуреним збоченням Винниченка, і твори його почали здаватися гіршими". Психология понятна: что хорошего может написать подобный "збоченець".

Note12

это слово было написано вместо зачеркнутого "всім"

"Може, почасти се було слідне і на погляді Лесі на "честность с собой", яку вона, здається, нижче ставила, ніж варто. (Що ж до "Весов жизни", то вони, здається, викликали однодушне непохваляння навіть у російській критиці)". Ничего удивительного: в любой культуре всегда найдется свой дон Педро Зурита (охотник на Ихтиандра). И не один. А про русскую критику и говорить нечего: там таких много. Но, к счастью, в любой культуре всегда найдется и своя Гуттиэра. А в украинской — тем более: "Зостаючись глибоко враженою і розхвильованою поведінням Винниченка, вона віддала належне описові Парижа в повісті "Посвій" (саму повість вважала невдалою). Казала, що сей опис — один з шедеврів українського письменства взагалі. Знаходила в Винниченка дані на великого писателя побуту (при тім побут селян, робітників і малоосвічених людей удавався йому лучче). Вона вважала згубливим його проповідництво нових моральних учень, бо знаходила, що сі учення і не нові, і що в Винниченка замало освіти, щоб поучати інтелігенцію. Потім знаходила, що сим проповідництвом Винниченко сам зводить себе до положення хвилево знаменитого писателя, тим часом як, прогресуючи в напрямі "Голоти", він писав би для вічності".

Итак, по мнению Квитки, винниченкову "честность с собой"… вона, здається, нижче ставила, ніж варто". Речь идет о романе "Чесність з собою" (1911). По мнению нью-йоркской исследовательницы М. Ревакович: "Немає сумніву, що в романі "Чесність з собою" Винниченко виступає на захист статевої свободи. Його жіночі персонажі значною мірою віддзеркалюють зміни, які сталися в суспільстві fi n de siecle у сфері сексуальності. Героїні цього Винниченкового роману виявляють значну міру сексуальної свободи і відмовляються йти сліпо за встановленими традиційними нормами поведінки у сфері сексуальних стосунків".