Украинка против Украины

Деревянко Константин Васильевич

В свое оправдание Донцов напомнил одну мысль: "Є в нас щось мудріше, як голова", — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-небудь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се "щось", що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед". Феминистки легко разоблачат неуклюжие проявления мужского шовинизма, когда за сомнительными "комплиментами" скрываются сомнения в умственных способностях женщин.

"Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Рука її все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". Вона все снить про якусь країну, де "люде гинуть у тяжкому лютому бою", де "панує смерть потайна"; про легенди, "закрашені у густу барву крові", де "річ іде про жертви та криваві події". Свої пісні вона рівняє зі спогадами "смутними і кривавими" забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з "кривавим змаганням"… Ба, навіть у того ангела,

що з’являвся її фантазії, бачила вона, як "на білих крилах червоніла кров". Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові мужність, чутливість і м’якість її віршам!". Донцов прав: ее многотомник вполне можно издать под названием "Так гартувалася криця" (но, к сожалению, оно уже занято). Что касается "надлюдської імагінації", вспоминаются слова В. Высоцкого: "Не все то, что сверху, — от Бога".

Однако что означает "відбирало її мові мужність"? Он сам-то понял, что сказал? Как бы не так. Она мужественно приветствовала любое кровопролитие: "З жахом, а може, й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю". Экстаз атеистки, верующей в небытие Божие, был преисполнен специфической "любви": "Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тільки вона розуміла її по-своєму. От так менше-більше, як середньовічний лицар, що уважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами. Але любові лагідної й тихої, що "повинна буть, як сонце, всім світити" — вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди…"

Как солнце, светит всем любовь Божия. Но здесь — совсем другой случай: "Ніщо її вже не натхне, опріч "помсти лютої жаги"… Вона мріє про "месників дужих"… Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі "фашизму" справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні". О, прекрасная вендетта! O, mamma mia!

"Читаючи сі прокляття, закляття і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, "що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити", а тепер сяють "далеким блиском"; "і руки ті неучені до зброї, що так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки", а що "тепера зводяться від судорог и злості"; і уста, "що солодко співали й вимовляли солодкі речі", а що тепер "шиплять від лютості", і голос, що "спотворився, неначе свист гадючий!" На вид сього пароксизму гніву тратиться почуття сучасності… Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ся слаба і недужа жінка!". Иностранное слово "пароксизм" в переводе означает припадок. А с "гадючим свистом" лучше всего рифмуются хрестоматийные слова кобзаря:

Я — неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає.

Далее незадачливый поклонник сравнивает дух Украинки с самыми темными страницами истории западного христианства: "Ся її віра так відрізнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринадцятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою науки Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра? Духовна аскеза — і Лютер, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро — і Торквемада? Катакомби — і хрестові походи? Серед сих двох бігунів, безперечно, до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви… Для неї існували лиш абсолютні самовистачаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблаганне: "мусиш!". Се ж були і засади Лесі Українки".

Волюнтарист Донцов упорно желал привязать атеистку к различным искажениям библейской морали: "До сеї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до християнства конаючий Рим: ідею virtus, високорозвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: "Силу треба відпирати силою". З одної сторони се був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотки тисячів хрестоносців кидати своє майно, родину і гонити на край світу рятувати Гріб Господень із криком: "Так хоче Бог!" З другої — се була кров, проллята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони — аскетична екстаза, з другої — реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи". Другими словами, Украинка привнесла в украинский национализм дух крестовых походов, реабилитировала аффекты и первобытные импульсы человеческой природы. А также — дух джихада: "Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кожної хвилини, як жовнір перших халіфів або мальтійський лицар, готов був пролляти кров невірних — внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося". Украинка акбар!

Согласно Донцову, ей была свойствена слепая националистическая вера: "Для неї нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче, і більше ні для чого! Старе тертуліанове "Вірую, тому що абсурдно" для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віку". О цене и последствиях такие обычно не думают: "Коли безапеляційність, самовистачалість догматів її віри була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите ігнорування наслідків релігійного шалу; повне

нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів "здорового розуму". Той "пломінь непокірний", що палив серце поетки, не давав їй думати про се: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, "в руках невідомих братів" дійсно стало б "мечем на катів". Цілу її захоплював пафос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці "ту пісню безумну, що з туги повстала", що "за скритий жаль помститись хоче". Їй все одно, що ся вільна пісня "темнії хмари в хаос поміщає"; що "вбогу хатину, останній притулок важкою лавиною скине в безодню". Вона не знає навіть, "на щастя чи на горе" тая пісня. Дарма, її вона з себе видобути мусить, "немов ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця". Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Так божевільний волю здобуває, Щоб гнатися на безвість до загину!

Или другими словами:

Так сумасшедший волю добывает, Чтоб мчаться в пропасть гибели навстречу!

Но сумасшедший и на воле остается сумасшедшим. Только гораздо опаснее для окружающих и самого себя. Это раньше поэты пугали "сумасшедшим с бритвою в руке". Сегодня это уже далекое ретро.

"Вона не хоче убрати у віжки своє "непереможне безумство", хоч і знає, що воно "людей заводить на роздоріжжя страшні". У здоровых это называется "безответственность". А "непобедимым безумцам" — все равно: они невменяемы. Украинка продолжала творить "що їй наказувала її ірраціональна, байдужа на наслідки воля. Сей "мус" досягає у неї часом того ступеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У "хвилини розпачу" вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, "аби лиш упала ся тюремна стіна", в якій скніє нація". У древних греков был "нус", а здесь — только "мус". Ежи Лец в таких случаях говорил: "Не торопитесь пробивать головой стену. Сначала подумайте: что вы будете делать в соседней камере".

Но вот стена упала. У руля, естественно, остались те, кто "втопив у болоті честь і сумління". Называют они себя, как водится, "умом, честью и совестью" независимой Украины (или одним словом: "элита"). Все прочие им служат. Никогда еще разрыв между богатейшими и беднейшими не был таким вопиющим. А экс-секретарь КПУ по коммунистической идеологии объясняет: "Маємо те, що маємо". Отрицательный прирост населения скоро достигнет семи миллионов, а первый президент успокаивает: "Маємо те, що маємо". Оказывается, корни этой принципиальной безответственности националистов нужно искать у тех, кто сегодня украшает собой купюры разного достоинства: "Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повних чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастей гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого…" Мечты сбываются. Сразу после ее смерти и началось "страхіття". Можно даже сказать "правдиво велике страхіття".

"Криваві легенди тих часів в її очах "червоніють, наче пишна багряниця". Проти сих "легенд червоних" блідим здавався їй "білий світ" теперішності. При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі стають у пам’яті ті часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблячи гугенотам "криваве весілля", "криваву оргію", привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим не знищимою вірою віє від сих її віршів… Тою далекою епохою, коли людскість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту". "Болезненная печаль", "унылый фанатизм"… Кажется, что Донцов над ней издевался. Но нет: это были родственные души.

"Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, як спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість… Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі… Вона сама знає, що в тих страшних часах "стародавніх справедливості немає", але там були великі пристрасті. А се в її очах виправдувало сі часи і за їх жорстокість, і за її несправедливість. Не раз сі епохи міняться непевним, червоним світлом, "наче пурпур благородний від крові людей невинних", та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а окружаюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму. Сьому останньому моментові в творчості Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавніх рис і набирає прикмет трагічного… Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичності тем поетки… Думаю, що уподобанням минулих віків, сим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчості: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, сеї вигнанниці модерного світу, що, як і чудо, грало величезну роль в житті наших предків. Сеї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею "зірку провідну, ясну владарку темних ночей"… Модерна людскість потребує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом, і що дивного? Таж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусник помилки!.. Вартість злуд полягає не на їх правдивості, лише на їх корисності для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхетних поривів?". Конечно "маємо". Хай живе злуда!