Украинка против Украины
Шрифт:
Конечно, для христианина в принципе все равно, где будет столица "православної імперії". Но для нехристианина — далеко не все равно. "Цю версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто розумів… У категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що "правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства"… До таких "фатальних задач", насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед "національно-географічні" — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, "московське царство" хоч і "наробило нам чимало лиха", все ж, "відповідно приказці, що погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було", виконало для України саме ці
Однако для человека неверующего исчезает главная причина для единения православных народов. Для безбожника существуют только различия и рознь (классовая, межнациональная и т. д.). Они неминуемо порождают межклассовую или межнациональную ненависть. Большое количество таких безбожников принес XVIII век с его "просвещением". Забужко пишет: "З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному" (10, 354). Верующий сказал бы иначе: в условиях секуляризации носители православия — на вес золота. И не важно — русские это, белорусы или украинцы.
В XIX веке секуляризация продолжалась. В начале века безбожие в основном распространялось среди дворян, затем — присоединились разночинцы, а в конце столетия этот духовный вирус распространился и в народных массах. Одни и те же процессы шли по всей империии, в том числе и на Украине. К безбожной "элите" здесь и принадлежали, в частности, Драгоманов и Украинка. Поскольку они были атеистами, все религиозные причины единения Украины с Россией для них просто отсутствовали. Использовали Россию для своих целей, а дальше — сами. Православная церковь для них — не более, чем один из атрибутов национального государства (как для Ющенко). Забужко пишет: "Взагалі українське інтелігентське "вільнодумство" XIX ст., поза впливом загальноєвропейських "поступових ідей", на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до "чужої, тільки що не латинської" (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту… І цілий складний та багатофасетний родинний "протестантизм"-"прометеїзм" Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення "чужих богів" і пошук за "своїми" (10,375). Какие же "боги" являются "своїми" для атеистов? Они известны: "прогресс", "просвещение", "наука", "техника", "технологии" и прочие идолы. Драгоманов писал: "Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні! Ось де для них: чи жити, чи помирати?!" (10, 387).
"Сітка наукових і громадських думок європейських людей" была для него святыней, в сравнении с которой все прочие святыни — просто мусор. Как пишет Забужко: "Драгоманов прямо заявляв, що позаяк про сталість національних ознак і говорити смішно", то "кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки", є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме на тоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докоряли, що його предки були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: "А ще раніше язичники", — "І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?)" (10, 338). Тышкевич был, конечно глубоким "мыслителем": он забыл, что пока католики в XI век не изменили христианский Символ веры, все они тоже были православными. Но интеллект Драгоманова просто потрясает. Ведь еще в Древней Греции философы умозрительно пришли к той простой мысли, что всемогущий Бог может быть только один (что не означает Его простоты). Однако для Драгоманова, оказывается, между Христом, Перуном или Ярилой не было никакой разницы.
Одной из "святынь" для "свідомого українства" было "утерти" носа Москві". Свидетельствует Забужко: "Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці "Пропащий час", присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації". Благородное дядино начинание по мере сил продолжала племянница: "Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 рр. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) "історично-безсторонній", за її словами, брошурі під умовною назвою "Наше життя під царями московськими…" (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 р.)" (10, 349). Вряд ли ей было по силам написать что-нибудь "історично-безстороннє". Кобзарь, как известно, учил совсем другому:
Якби"Духовна дочка Драгоманова" (выражение Лидии Драгомановой) в 1903 г. писала мужу сестры Ольги М. Кривинюку: "пора стати на точку, що "братні народи" просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої" політики". Но кроме розни национальной никак нельзя зыбывать и о розни классовой. В 1902 году тому же адресату она писала: "ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його". Трудно жить без классового антагонизма. Он бодрит. Чем мы хуже европейцев? Вот и Ленин учил: прежде, чем объединиться, сначала нужно разъединиться.
Делить людей можно не только по национальному или классовому, но и по половому признаку. Для Забужко "не дивно, що саме феміністична критика (Р. Веретельник, С. Павличко, В. Агєєва), безпомильно впізнавши "своє", змогла нарешті твердо встановити у Лесі Українки цю первинність "жіночого проводу". Задля справедливості слід сказати, що пальма першости в цьому питанні належить Н. Кузякіній, — саме вона, пишучи про "Камінного господаря", наважилася вперше озвучити думку, як на 1980 р. настільки "авангардову", що її тоді ніхто й не розчув: "У протистоянні жіночого й чоловічого первня поетеса визнала найдужчим первень власне жіночий" (10, 405). А "задля справедливості" еще большей здесь же сообщается, что "суфражистку початку двадцятого століття" в донні Анні першим розгледів Я. Розумний у 1973 р." (там же). Но как бы там ни было, а для Забужко "первинність" жіночого проводу, — здобуток, евристично неоціненний і, на щастя, остаточний і оскарженню не підлягає, всі спроби його опротестувати вражають не так прихованою мізогінією, як, головно, кричущою інтелектуальною безпорадністю" (10, 405). А коли так, то и спорить бесполезно: приговор окончательный и обжалованию не подлежит.
Но вопросы все-таки продолжают роиться. А нельзя ли и женщин рассортировать на более "первинних" и менее "первинних"? Например, рассмотреть "протистояння первня" Долорес и "первня" донны Анны? Может быть, дистанция между двумя женскими "первнями" гораздо больше, чем между "первнем" слабейшей из двух женщин и "первнем" бедного Дон Жуана? Но это уже вопросы к феминисткам начала XXI века, чьей бабушкой была "суфражистка початку двадцятого століття".
5.2. Братья Драгомановы
Биограф Украинки пишет, что «ні рід Косачів, ні рід Драгоманових не були українськими за походженням… Цікаві дані щодо походження роду Косачів були опубліковані Юрієм Косачем у часописі „Наші дні“ (Львів) за 1943 р. Походження Косачів — сербське… На початку XVII ст. Косачі були вже на вільному Запоріжжі… На початку XVIII ст. нащадки сербського князя зустрічаються на порубіжжі з Московщиною, на Стародубщині. Косачі на цей раз — бунчукові товариші, полкові писарі, осавули, комісари й сотники, які сидять у своїх дворах над річками… Предки Лесі впродовж XVIII ст. прикуповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомими родами… У другій половині XVIII ст. колишні бунчукові товариші, осавули, писарі та полковники козацького війська поступово перетворилися на російських дворян і вояків російської армії й флоту, досягаючи чималих успіхів і почестей» (7, 28).
Забужко добавляет: «Степанами по обох лініях, косачівській і дра-гоманівській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи були ще в лавах гетьманської старшини — так званого Значного військового товариства… Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише З. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 р., кажучи словами героїні І. Кочерги, „одібрав чин“, — за імперською „Табеллю о рангах“ до смішного мізерний: „майорський“, колезького асесора. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який „підписувався ще грецькими літерами“ нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка О. Пчілка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення „-ов“ свідчить, що й по цій, „полтавській“ лінії, так само як і по „чернігівській“, предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці „всіх порядочних людей“ — власне „при Рум’янцеві-Задунайському“, — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга „на ловлю счастья и чинов“, хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя» (10, 351).