Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— Сестра може не витримати…
— Що ти пропонуєш?
— Звільнити силою ми її не зможемо.
— Це зрозуміло.
— Значить, ми повинні випередити Мартіні.
— Отруїти її?
Гість не відповів.
— Я питаю тебе, брате мій: ти тут і зараз пропонуєш мені організувати отруєння нашої сестри? — очі Сміта знайшли вологий блиск там, де у масці були прорізи.
— Є такі ситуації… Моменти крайньої необхідності, — голос незнайомця стишився так,
«У нього дуже виразний римський акцент, — зауважив англієць. — Він з Риму, як і той чортів абат. І чому це, цікаво, за наших часів все непевне виходить з Вічного міста?»
— Це за межами мого розуміння, — Сміт підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
— Можуть загинути сотні братів.
— Якщо ми чинитимемо таке, то чим ми тоді відрізняємося від мракобісів, брате мій? Як ми потім прийматимемо присяги і звертатимемо очі до Пломеніючої Зорі?
— Тоді запропонуйте своє рішення проблеми, мій брате.
— Я подумаю над цим, — запевнив англієць, а потім спитав: — До речі, а як звати того, нібито підкупленого абатом, секретаря?
— Ніколатіні. Його зовуть Фульвіо Родольфо Ніколатіні.
Сміт коротко кивнув, знову сів, відкинувся на бильце крісла і заплющив очі. Запала тиша. Хвилини йшли за хвилинами, але англієць не ворушився і не видавав жодного звуку. Гостю здалося, що він навіть дихати припинив. У нього склалося враження, що господар палаццо впав у глибокий молитовний транс.
— Ми не маємо багато часу, брате, — порушуючи тишу, прошепотіли губи під маскою.
— Вічність, — не змінюючи пози сказав консул, і від його голосу, здалось гостеві, хитнулись пломінчики над свічками.
— Тобто? — не зрозумів римлянин.
— Насправді ми володіємо вічністю, брате мій, — Джозеф Сміт відкрив очі і дивився тепер кудись понад голову гостя. — Цілковитою вічністю. І мені прикро, що ти, мій дорогий брате-майстре, цього поки що не зрозумів.
Дівчата і направду виявилися симпатичними, а ще — швидкими на знайомство. Старша назвалась Лілею. Спортивний костюм підкреслював її атлетичну фігуру, міцні ноги і прямі, чоловічого профілю, плечі. Молодша сказала, що її звати Лідою. Вона була нижчою і худішою за подругу, але вродливішою на обличчя. Її великі, розумні, широко посаджені темні очі мали властивість притягувати увагу. Сангвінічна вдача Ліди виявлялася у кожному її русі, у кожному із тих веселих поглядів, якими вона перехоплювала насторожені перезирання братів Вигилярних.
— Вас, хлопці, злякав хтось,
— Лідочко, я ж для тебе вже не хлопець, а дядько, — навзаєм посміхнувся Олександр Петрович. — Тобі хоч двадцятка вже є?
— А вам конче треба, щоби мені була двадцятка?
— Мені, Лідочко, з дітьми нецікаво.
— Що саме вам нецікаво?
— Пиво пити.
— А-а… — Ліда підморгнула Лілі. — Чуєш? Вони, виявляється, тут по легкому алкоголю виступають.
— І дітей не люблять, — додала та.
— Чим вам не подобається легкий алкоголь? — поцікавився молодший Вигилярний.
— У місті він нам подобається, навіть дуже подобається, — запевнила Ліда. — Але тут, у горах, на природі, цмулити пиво…
— Несерйозно, — підтримала Ліля.
— Упс, — розвів руками Павло Петрович. — Горілки ми не брали.
— Горілки ми теж не брали, — сказала сангвінічна дівчина. — Ми горілку не вживаємо. Але маємо трохи текіли.
— Зовсім трохи, — підтвердила її спортивна подруга і витягла з наплічника гранчасту літрову пляшку. — Але ви, дядьки-хлопці, можете пити своє пиво. Ми ж не проти.
— Ми ліберальні дівчата, — Ліда розгорнула церату і поклала на неї пакет зі скрученими бурітасами. — Ми нікого ні до чого ніколи не змушуємо. Правда ж, Лілечко?
— Ми ліберальніші за Обаму. Ми дуже-дуже просунуті дівчата, — спортсменка кинула на церату пластмасові стаканчики.
— Ви студентки? — поцікавився «карпатський есквайр», підсовуючи до церати залишки наїдків, що залишилися від братерської трапези. — Пригощайтеся.
— Дякуємо, — Ліда розгорнула пакет. — Вам смакують бурітаси?
— Піде, — погодився на бурітаси Вигилярний-старший. — І де ж ви вчитеся?
— Ми не студентки.
— Невже ще школярки?
— Ми працюємо.
— У сфері сервісу?
— Вгадали, — кивнула Ліда. — Ми з Лількою офіціантки.
— Щось не подібні ви на офіціанток, — з-під лоба глянув на дівчат Олександр Петрович.
— А якими, по-вашому, мають бути офіціантки?
— Я, Лідо, не перший рік на світі живу.
— Так ви не відповіли. Якими? Вівцями немитими?
— Одяг на вас не дешевий.
— Не дешевий, — погодилась Ліда. — Ми з Лількою тільки фірму носимо. В неї, — вона кивнула в бік подруги, — мама з Італії гроші присилає, а в мене тато на Північ літає, до Росії. Нафтовик.