Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
— А чого ж ви не вчитеся? Зараз не як колись: гроші заплатив і вчися собі.
— Для чого?
— Освіту треба мати. В мене теж доньки. Обидві після школи підуть вчитися.
— А потім сидітимуть в офісі за срану тисячу гривень? — пирхнула Ліля. — Офігенна перспектива!
— То краще шлиндати між пияками з грязним посудом? — втрутився у розмову молодший Вигилярний.
— Зате чайові, як у професора зарплата.
— Ви навіть знаєте, яка зарплата в професора?
— Вона знає, — запевнила Ліда. — Лілька тусує з викладачами.
— Студенток їм мало?
— За студентку можна мати проблеми. А ще, — сангвінічна
— Різні бувають, — зауважив Павло Петрович. На захист сучасних студенток він міг би навести безліч вагомих аргументів, проте відчув: перед цими дівчатами грати роль студентського адвоката не зовсім доречно.
— Вони ж усі піци жеруть, кетчупи, майонези. У них животи через пояс звішуються, — не припиняла наступу Ліда. — А у Лільки тіло, як у моделі… Лілька, покажи їм.
— Ми віримо, — молодший Вигилярний кинув погляд на старшого. Той ніяк не зреагував на перспективу побачити стриптиз.
Ліля тим часом спритно висковзнула зі спортивного костюму і залишилася в самому лише купальнику. Обидва брати змушені були визнати, що Ліда таки мала рацію. В її подруги було тіло, достойне обкладинки солідного культуристського журналу. Плетення тренованих м'язів не випирало, проте виразно вгадувалося під згладженим рельєфом. Олександр Петрович напружився. По перше, йому ніколи не подобалися дівчата-культуристки, а по-друге, він добре пам'ятав розповідь молодшого брата. Гречика, зі слів Павла, вбила руда дівчина спортивного типу.
«У банді кілерів усі можуть бути спортсменами, навіть дівки», — згадуючи кримінальні серіали, вирішив «карпатський есквайр».
— Ми люди сімейні, — мовив він.
— А це ви до чого? — підвела брови Ліда.
— До стриптизу.
— Якщо ви сімейні, то вам вже й на дічат дивитися не можна? — щиро здивувалася Ліля. — Я ж вас не знімаю, не зваблюю. Просто собі засмагаю, — вона дістала з наплічника тюбик з кремом. — Значить, ви таки нас боїтеся. Але ж дивні ви люди…
— Самі, Лілька, текілу пити будемо, — зітхнула Ліда. — А ці лякливі вуйки смоктатимуть… своє пиво.
— Хамити не треба, — зауважив Олександр Петрович.
— Ой, вибачте нас, — скривила смішну гримаску Ліда. — Ми ж тупі офіціантки, з грязних тарілок доїдаїмо, в університетах не вчимося. Простіть, Бога ради, овєц неосвічених.
— Наливай текіли, — раптом звернувся до Лілі молодший Вигилярний, — ніхто вас тут не боїться і за овєц не має. Ви — класні дівчата.
— Я буду пиво, — не відступив старший.
— Значить, буде в нас сьогодні класичне пиття утрьох, — прокоментувала ситуацію Ліда. — А ви, дядьку, — звернулася вона до Олександра Петровича, — як захочете текілки, скажете. Ми не лише ліберальні, ми ще й не злопам'ятні. Правда ж, Лілюсик?
— Правда.
— Ви просто ідеальні, — посміхнувся до Ліди Павло Петрович. І непомітно перевірив нижню кишеню мисливського жилета, куди перед мандрівкою поклав електрошокер.
Тіло Ніколатіні знайшли гондольєри. Воно плавало у Великому каналі, недалеко від садів Пападополі. Спочатку ніхто не впізнав у розпухлому трупі мертву плоть чиновника державного обвинувачення. Але невдовзі одяг і речі потопельника оглянули представники влади,
Кондульмеро залишив набережну Великого каналу у великій задумі. Він не повернувся до Палацу Дожів, а наказав відвезти його через браму Святого Фоми до заміської вілли, розташованої на Фельтринській дорозі. Там він прийняв водні процедури, призначені ескулапами для заспокоєння перезбуджених слизових гуморів, і на годину усамітнився з рабинею-турчанкою.
Вже розслаблений її юним тілом і масажувальними водоспадами, влаштованими за всіма канонами давньоримських терм, інквізитор закрився в бібліотеці. Саме у цій, надійно захищеній від сторонніх очей і вух, кімнаті він приймав найдовіреніших агентів, яким платив із секретного фонду Трибуналу, навіть часто доплачував із власної кишені. До бібліотеки вів таємний хід, який починався далеко за мурами вілли, серед виноградників, у непримітному гроті. Там агент мав довіреним йому ключем відчинити складні замки подвійних залізних ґрат, а потім практично навпомацки (смолоскипи тут гасли від нестачі повітря) пройти півтори сотні кроків вузьким неосвітленим ходом, раз за разом наступаючи на щурів і зриваючи з обличчя липке павутиння.
Коли агент підходив до таємних дверей, що вели у бібліотеку, хитрий механізм сигналізував про це дзеленчанням крихітного дзвіночка. Тоді інквізитор мав натиснути на захований під столом важіль, котрий відсовував одну із книжкових шаф, відкриваючи прохід на круті кам'яні сходи, що вели до підземелля. Там були ще одні ґрати. Їх можна було відчинити лише з боку бібліотеки. Що давало змогу пересвідчитися, що секретним ходом скористався саме очікуваний агент, а не підісланий ворогами найманий вбивця. Для цього відрізок коридору перед ґратами було освітлено за допомогою складної системи металевих дзеркал, які перекидали сюди або сонячне світло (якщо, як тоді, був день), або сяйво свічок, якими вночі освітлювалась бібліотека.
Ось і цього разу, перш ніж підійти до підземних ґрат, Кондульмеро через особливе вічко уважно роздивився того, хто прийшов до нього на таємну аудієнцію. Химерне жовте світло, що перед тим послідовно відбилося від чотирьох дзеркал, висвітило хворобливе вузьке обличчя з доглянутою світлою борідкою «під Карла Іспанського» і міцно стиснутими блідими губами. Цього агента інквізитор знав як Рікардо. Хоча підозрював, що справжнє його ім'я містило гортанні звуки, притаманні варварській говірці алеманів [77] .
77
Алемани — мешканці Німеччини.