Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
Шрифт:
«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, — майнула в голові молодшого панічна думка. — Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»
— Хто ви такі? — голосно гукнув він до жінок. — Де мій брат? — і ще голосніше: — Саша! Ти мене чуєш?
Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».
— Лежи тихо, — наказала одна із жінок. — Якщо будеш верещати,
Голос жінки здався йому знайомим.
«Мамо рідна! — він за коротку мить вкрився холодним потом. — Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».
Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.
«Що ті відьми там роблять? — він знову спробував спертись на брилу в головах. — Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»
А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?
Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.
Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.
— Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?
— Крр! — різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.
— Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?
— Кра-крр!
— Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.
— Спитай мене, — почув він мелодійний голос Ліди, — я ткаля.
— Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.
— Спитай мене, о воротарко, — знов проспівала Ліда. — Я цілителька, учениця північного вітру.
— Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.
— Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.
—
— Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.
— Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.
— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.
— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?
— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.
— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?
— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.
— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?
— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.
— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?
— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.
— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?
— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.
— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?
— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?
— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.