Ущелина синіх туманів
Шрифт:
Радист здебільша відсиджувався в рубці або ж спав у своїй кімнаті. Раз на тиждень він відстукував на континент зведення і заявку на потрібні лабораторні матеріали. Тоді прилітав вертольот, і цей день вважався на острові святом.
Роботи не бракувало. Майклу вдалося вивести культуру бацил чуми, котра не боялася мінусових температур. Це вже був неабиякий успіх, коли згадати, що чума — хвороба тропіків.
Діючи на мікроорганізми температурою, тиском, вакуумом, радіацією або якимось штучним поживним середовищем, можна змінювати їх властивості на
Майкла і Мітчела насамперед цікавили “грізні”. Вдень вони майже не розлучалися-в масках, у спецхалатах до пізнього вечора чаклували в лабораторії, потім Майкл брався за книжку, а його помічник йшов на берег.
Спершу Майкл не розумів, чого Мітчел так довго там просиджує. Сам він лише раз обійшов острів, і йому стало страшно. Океан гнітив своєю величчю, океан нагадував про тлінність життя. Може, тільки його, Майкла?
Якось, уже в котрий раз побачивши на березі самотню у вечірніх сутінках постать Мітчела, він не втерпів, побрів і собі до нього.
— Гей, Робінзоне, не виглядай П’ятницю, сьогодні середа!
Та Мітчел, веселий, потовкущий Мітчел, на жарт не відгукнувся.
— Не знаю чому, але мені хочеться побачити вогні корабля, — тихо сказав він. — Ти не знаєш, чому мені так хочеться побачити вогні якогось корабля?
Майкл промовчав. Йому стало моторошно. Минуло ж всього-навсього півроку!
Вранці прибув вертольот. Він привіз продукти і нову партію пацюків. Вже перед самим відльотом пілот вийняв з-під стелажа невеличку шкатулку і передав Майклу.
— Містере Кроус, цю штуку шеф наказав вручити особисто вам.
Майкл зважив шкатулку на долоні. Ого! Як каменюка… В шкатулці й справді лежав камінь, злегка оплавлений, але камінь. І лист.
Шеф писав: “М-ре М. Кроус! Наші союзники виділили з метеорита космічні бактерії і зараз вивчають їх. Надсилаю Вам кам’яний метеорит. Він нещодавно впав у штаті Флоріда. Спробуйте повторити експеримент. Було б спокусливо посадити якусь космічну бацилу в нашу “іграшку”. Про наслідки радируйте особисто мені”.
— Якась дурниця, — сказав Мітчел, пробігши очима цього листа. Зате метеорит його привабив, і він довго крутив камінь в руках, прицмокуючи язиком, як кухар над своїми витівками. — А що, Майкл, може, спробуємо? Зрештою, це хоч якась живинка!
— Куди подінешся, — буркнув Майкл. — Від шефа тепер не відчепишся. Він не любить, коли його хтось обганяє.
Мітчел розбив метеорит, серцевину прожарив, розтер на порошок і поставив у автоклав. Майкл міркував так: якщо спори космічних бактерій витримали температуру при падінні метеорита, то не вб’є їх і автоклав. Зате земні неодмінно загинуть при стерилізації.
Надвечір Мітчел стерильно переніс невеличку кількість метеоритного порошку на поживні середовища.
— Залишимо їх на ніч при кімнатній температурі, -
Проте завтра їх чекало розчарування — про мікрофлору не було й натяку. Вони довго сиділи перед чашками з посівами, наче сподівалися, що вони проростуть на очах.
— Дідько їх знає, - сердився Мітчел. — Може, їм якраз не тепло потрібне, а холод? Давай пхнемо в холодильну камеру. Хай трішки промерзнуть…
Майклу саме підоспіло закінчувати раніше початий дослід.
— Роби, як знаєш, — згодився він. — Два дні менї буде ніколи.
Два дні вони бачилися тільки за столом. А потім Майкл сидів над мікроскопом і лаяв рудого кухаря за коктейль, від якого з учорашнього вечора боліла голова. В цю хвилину відчинилися двері, на порозі автоклавної стояв Мітчел. Майкл хотів спитати, як посуваються справи, і скам’янів: на лобі, на щоках Мітчела палали фіолетово-червоні плями. Вони швидко розповзалися, наче калюжки чорнила.
— Вони ожили, Майкл…
Очі помічника палали божевіллям.
— Мітчел… — голос зрадив Майклу. — Мітчел, хлопчику, що ти наробив?..
— Вони ростуть на синтетичному середовищі з білком і залізом… І на холоді…
Мітчел притулився плечем до стінки і почав сповзати на підлогу. Плям вже не було, все обличчя було плямою.
Майкл кинувся в радіорубку. Тремтячою рукою він настроївся на потрібну хвилю і заволав у мікрофон:
— Шеф! Ви чуєте мене, шеф? Космічні бактерії одержано, але Мітчел вмирає… Вони смертельні для людини!
Майкл витер з лоба піт і раптом побачив на руці невеличку фіолетову пляму. Він не встиг більше нічого крикнути, суха долоня радиста затисла йому рот.
— Йолоп! Чого ви горлаєте? Під цією підлогою заряд, напалмовий заряд і реле-приймач! Нас першої-ліпшої хвилини можуть висадити в повітря. Боже, що ви наробили… Це ж спеціальний заряд!
І радист, схопившись за голову, метнувся в двері.
Майкл закляк. Пляма на долоні розповзалася, наче випускала щупальці. В голові все змішалося. “Мітчел загине… Ми всі загинемо. Через годину? Через дві?.. Ці бактерії майже не мають інкубаційного періоду… А він мерзотник, цей шеф. Передбачив напалм, щоб на випадок чого спалити їх, як пацюків, разом з пацюками… Тричі мерзотник, хоч би ж відповів!”
Ефір мовчав…
Майкл Кроус і його товариші вже не могли бачити, як &а кілька годин біля острова важко сів на воду гідролітак. З нього висадилися затягнуті в гумові комбінезони й маски люди, схожі більше на привиди. Вони виволокли з лабораторії холодильну камеру. Коли літак уже ледь-ледь виднів на обрії, над дерев’яними будиночками шугнула в небо оранжева стіна полум’я…
У мовчазні скелі бився грудьми океан.