Ущелина синіх туманів
Шрифт:
Наші прадіди, як тільки вийшли з підземель, створили Космічну Службу Безпеки. Відтоді було безліч нарікань, що ця Служба нікому не потрібна. Та, на жаль, вона знадобилася…
Надс зробив паузу і пригладив лисину.
— Аллеш, прошу останнє зведення…
У скляній кабіні за спиною Голови Вищої Ради підвівся маленький чоловічок в окулярах.
— Радіаційний фон у межах норми. На радіосигнали і зонди, поки вони йшли паралельним курсом, ракета не реагувала. Півгодини тому асистент Крооль спробував перетнути зондом зону вектора… — Аллеш прокашлявся. — Зонд розсипався в порох, схоже — його знищили.
— Це можна розцінювати як агресивний акт?
— Ні.
— Люди? Автомат? Аллеш повів бровами.
Надс глянув на годинник і, не обертаючись, відчув, що те ж саме зробив увесь зал. Коли він підвів голову, обличчя його було наче висічене з каменю.
— Ми не маємо більше часу. Формулюю альтернативу. Або ми дозволяємо невідомому кораблеві ввійти в атмосферу і зробити посадку, якщо він того забажає, або ж знищуємо. В першому випадку планеті може загрожувати відома вам катастрофа, принаймні, гарантій проти цього нема. В другому — є небезпека знищити не тільки ракету, але й її творців. Ви знаєте, що в нашій Сонячній системі населених планет більш немає, отже, це зоряні гості. Звичайно, вірогідні й інші ситуації: посадка ракети нічим не загрожує або ж, скажімо, вона автомат. Шанси вирахувати неможливо… Я все сказав. Перед голосуванням — п’ять хвилин на роздуми.
Зал засідань Вищої Ради принишк. Годинники відстукували секунди.
З кожною секундою космічний корабель наближався до Марса.
І ніхто не знав, що летить він з планети, яку марсіаним вважали мертвою.
Ніхто не знав навіть імені Земля, бо на Марсі її називали інакше.
Віктор Бурлай
ПО ІМЕНІ СКІРР…
Осика стояла на схилі бугра, стояла самотньо й сторожко, наче дослухалася нечутних людському вуху звуків. Коли налітав вітер, схоже було, що вона, чіпляючись метушливою тінню за гриву бур’янів, силкується видряпатися на бугор. А потім знесилено завмирала в чеканні нового подиху, щоб знову й знову прагнути вершини.
— Красива ілюзія, — сказав Борис, укладаючись горілиць до дзвінкого від невидимих жайворів неба. — Все життя бігти і до скону лишатися на місці. Гірко…
Вони лежали біля підніжжя бугра в запашній траві, густій і гордовито пишній, вдихаючи настояний на ромашках вечір. Валентина злегка повернула голову. Сонячні крихти упали з висоти, примостилися в зіницях темних очей.
— На місці осики я б коріння вирвала, аби дістатися вершини, — сказала вона. — Але ж ти мав на увазі, мабуть, нас? Це ми топчемося на місці.
— Валю, — Борис обережно торкнув тремтливу голубу жилку на її скроні.
– Я давно хочу спитати. Мережковський залишав тебе на кафедрі. Чому ж ти все-таки пішла до нас, онкологів?
Ледь вловима тінь лягла в куточки дівочих вуст. Валентина потяглася рукою до ромашки.
— Дай-но її сюди! — сказав Борис. — Бачиш — ромашка. Звичайнісінька польова квітка. А рак і в неї запустив кігті. Тут пухлина, а тут уже й пелюстки зів’яли. Проклятий спрут!.. Я не здивуюсь, побачивши його пазурі навіть на мертвому камінні.
— Ось ти сам і відповів на своє запитання, — Валентина забрала
— Ох, оці мені мікробіологи! — насмішкувато промимрив Борис. — А що коли тут вірусом і не пахне?..
— Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько тебе зустріла, — закінчила Валентина вже жартома. Та жарт вийшов якийсь вимучений.
Ось уже який раз, в недільний день, вони приходять в степ, до цієї осики, її “відкрила” Валентина. Вдалині бовваніє місто — організм із каменю й металу, по широких аортах якого пульсують потоки машин, снує людський натовп, а вгорі позолоченим серпанком висить пилюга. Зате тут…. Тут радість спілкування з хмільною землею, відчуття її миротворності, жадібного, неприховано радісного квітування.
— Валю, мене переслідує враження, що ти весь час віддаляєшся від мене. Ти ось — досить простягнути руку, і все ж між нами прірва.
Зараз вона нагадувала сарну, яка відчуває близьку небезпеку, нашорошила вуха, напружилась, як струна, ладна щохвилини зникнути, розчинитися у хащах бур’яну.
— Хочеш, я розповім тобі одну казку? — поспішно сказала вона. — Щоправда, казка невесела.
Борис похмуро стенув плечима.
— Так от. Йшла одного разу дівчина з глеком. У глечику хлюпала прозора джерельна вода. Стрівся їй якийсь дідуган і попросив напитися. Чи дівчина спіткнулася, чи, може, вигляд патлатого діда злякав її, а тільки впустила вона глечик і розбила. Затрясся дідуган у гніві, - а був він злим чарівником, — і вигукнув: “Он як! Ти пошкодувала ковток води змученому спрагою подорожньому! Тож ремствуй на себе! Ти народиш доньку, а сама вмреш від страшної хвороби. І дочка твоя також народить доньку і так само вмре від тії хвороби. І на всіх жінках вашого роду віднині лежатиме страшна печать мого прокляття!..”.
— Що за дурниці! — невдоволено підвівся на лікоть Борис. — Це не народна казка. Народ складає добрі казки, з щасливим кінцем. Звідки ти її викопала?
Він погладив її по голові, як маленьку, і, зануривши п’ятірню в каштанове волосся, пригорнув до себе. І побачив близько-близько її очі й губи. Очі неймовірно глибокі, трохи злякані, а губи звабно розтулені, покірні.
“В чім тут загадка? — напружено думав Борис, притулившись лобом до холодного обода вольєра. — Ще вчора миша почувала себе пречудово, пухлина зменшилася наполовину. Дози зведено до мінімальних… Кумуляція! Стрибок в іншу якість. Ліки стають отрутою, яка нищить все — і хворі, й здорові клітини…”
Борис просунув крізь сітку спицю, торкнув мишу. Вона тяжко дихала. На боку чітко виднілася вкрита миршавими сірими волосинками пухлина, чимось нагадуючи йому вершника, що вчепився в кінський круп.
— Жени вперед коня, о недолугий вершник… — задумливо сказав Борис.
— …він упаде, а разом з ним і ти, — почулося за спиною.
Позаду стояв професор Карпеко. Гола, як коліно, голова поблискувала неприємно, наче випромінювала холод, зате жваві очі в полоні зморшок дивилися ласкаво, з принадною увагою.