Ущелина синіх туманів
Шрифт:
Звичайно, це була чистісінька брехня, бо я все знав. Ян погасив одну сигарету і запалив другу.
— Не знаю, з чого й почати, — схвильовано сказав він. — Може, з казки?.. Хоча те, що я розповім тобі потім, більше теж схоже на казку… Так от, нещодавно потрапила мені до рук книжечка східних казок. Одна з них починалася так: “Це було за тих давніх-прадавніх часів, коли тварини ще вміли розмовляти”. Мабуть, я не звернув би уваги на цю фразу, якби через день не стався такий випадок. Ми тоді билися над загадкою кальцію. Чому він так бурхливо виділяється з організму в умовах невагомості? Для космонавтики це питання неабияке. Я працював з барокамерою, а Стратон
Ян пройшовся до шафи і відкупорив пляшку рислінгу. Ми випили.
— Вольєри стояли в кутку, я сидів за столом і копирсався в стрічках та паперах. Раптом я почув тихе вищання… Першим подав голос Тореадор, Кармен відповіла. Так тривало довго, і жодного разу вони не перебили одне одного. Я й раніше помічав за ними цю особливість. Помічав — і все. А тут упіймав себе на тому, що в думках без угаву повторюю фразу з прочитаної позавчора казки. І раптом, Антоне, я збагнув…
Ян налив склянку вина і вихилив її одним духом.
— Я збагнув, Антоне, що розумію їхній діалог. Не цілком, а так, ніби вловлюю певний смисл.
Я стиснув щелепи, аби зберегти серйозну міну, але Яна це не ввело в оману. Він зиркнув на мене скоса, і його голос зірвався на фальцет:
— Мої слова лоскочуть тобі під пахвою. То чого ж ти не смієшся? Смійся! Смійся! Я сам спершу навіть зміряв собі температуру.
Ні, це був якийсь незнаний Ян, таким неврівноваженим я не бачив його ніколи. Однак він швидко заспокоївся і заговорив тихо, повільно, наче добирав слова:
— Колись я розповім тобі, що я почув! Не зараз, не сьогодні… Головне, Антоне, я зрозумів їх.
— Як? Як саме? Ян знизав плечима.
— В тім-то й заковика, що не знаю. Не можу пояснити навіть собі… Весь день мене трусила лихоманка. Я ледве діждався вечора й подався в бібліотеку. Шукати відповіді в Літературі на таке питання — цілковитий абсурд, я це розумів, однак шукав… Найдивовижніше ж те, що шукав недарад!
Мабуть, на моєму обличчі відбилося недовір’я, бо Ян застережливо підняв руку.
— Ти знаєш, хто такий Біхарі Джорашанка?
— Коли не помиляюсь, древній індійський філософ.
— Філософ, лікар і до того ж фізіолог. У трактаті “Атавізми з погляду єдності природи” Джорашанка теж згадує стародавні казки, цитує вже відому тобі фразу. Тільки він тлумачить її по-своєму. І висловлює таку, вірогідну, на мою думку, гіпотезу: ця фраза зовсім не означає, що тварини колись говорили людською мовою. Це було б наївне, антинаукове припущення. Навпаки, в сиву давнину люди перебували на такій стадії розвитку, коли їх ще майже не можна було виділити з тваринного світу. Вони були часткою живої природи в повному розумінні цього слова, а не так, як, скажімо, тепер, коли інтелект, культура вирізнили їх в касту вищих істот. Ось тоді люди розуміли тварин, їхню, коли хочеш, мову.
— Але ж це не мова! — скрикнув я. — Звуки, народжені інстинктом, фізіологічними рефлексами… Тільки
— Розум! — перебив Ян — А що розум? Як це не парадоксально, та саме розум, людська логіка і обмежують нас, не дають змоги глянути на явища ширше.
— Чи не хочеш ти сказати?..
Ян знову зупинив мене.
— Слухай далі. Джорашанка розглядає атавістичні різновиди як свідчення утраченої єдності. Зокрема, він наводить приклади, коли в людині несподівано прокидалася фантастична здатність до сприймання такого, що здавалось неможливим для нашого сенсорно-інтелектуального комплексу. Згадує народний переказ про індуса, котрий хоч і не вмів розмовляти з мавпами, зате прекрасно розумів їхнє белькотання.
— Але ж то мавпи, — навпевнено заперечив я. — І до того ж, Джорашанка посилається на якусь легенду. А ти стверджуєш…
— Я нічого не стверджую. — Ян підхопився й забігав по кімнаті. — Однак, згадай, хіба мало є легенд, до яких наука рано чи пізно виявляла інтерес. І недарма. А дельфіни! Вони не втерли носа деяким скептикам?
— Ну, і що ж ти думаєш робити далі?.. — спитав я. Ян одразу наче зів’яв.
— Що робитиму далі? — промимрив він. — Не знаю, нічого не знаю. Голова йде обертом… Одне знаю: в інституті працювати я більше не можу. Не можу експериментувати на собаках. Розумієш, віднині вони для мене… — Вигляд у Яна був розгублений. — Як би це пояснити. І потім… там, в інституті… - видно було, як важко даються йому ці слова. — Там вважають, що я… збожеволів.
— Дурниці, - буркнув я. Не міг же я йому сказати, що в інституті ніхто в цьому не сумнівається.
Сутеніло, коли ми попрощалися з Яном. Сіяла холодна мжичка. Поодинокі перехожі поспішали сховатися в під’їздах. Повз мене, вперед свого господаря, пружною, скрадливою ходою продибав велетенський дог. Я провів його пильним поглядом, і мені чомусь стало моторошно. Вранці я піду в інститут. Вже сьогодні звідти хотіли подзвонити в психіатричну лікарню, мені ледве вдалося умовити товаришів відкласти це до завтра.
А завтра? Що я скажу завтра?
Леонід Залата
П’ЯТЬ ХВИЛИН НА РОЗДУМИ
Надс калатав дзвоником довго, аж рука заболіла, доки все ж притишив гамір. Очі з-під сивих брів дивилися в зал докірливо. Докір чувся і в голосі.
— В такий спосіб ми тільки гаємо час. А його лишилося мало, я б сказав, надто мало. Кожен з вас уже виклав свої думки, та перш ніж ми почнемо голосування, я хотів би їх сконденсувати.
Багато тисячоліть тому, як засвідчують древні книги, в районі Ангоя упало космічне тіло невідомого походження. Стався вибух неймовірної сили. Аналізуючи скупі дані, можна дійти висновку про анігіляцію. Одначе сам вибух був дрібницею у порівнянні з лихом, котре його супроводило. Він викликав ланцюгову реакцію, а це призвело до того, що з атмосфери нашої планети зник майже весь кисень.
Це була страшна катастрофа. Людство вижило, але цивілізацію було відкинуто назад на багато тисяч років. З історії ви знаєте, як важко, неймовірно важко було її відновлювати. Ще й зараз більше половини технічного потенціалу планети витрачається на стабілізацію атмосфери.