Ущелина синіх туманів
Шрифт:
Якийсь зал чи, може, теж лабораторія, величезна, заставлена металічними балонами, трансформаторами. В пластмасових клітках важко дихають червоноокі кролі, за високою сіткою пронизливо кричать мавпи. На столах — яерегонні куби, шипить газовий пальник.
В центрі лабораторії сидить дідусь, той самий араб в халаті, навпроти нього в кріслі — стрижений під їжака військовий, коли судити по погонах — генерал. Він уважно оглядає обладнання, в очах помітний інтерес, а в словах зовсім інше.
— Ми цілком задоволені наслідками вашої праці… Правда, ви не до кінця розв’язали цю проблему,
Старий вчений довго мовчить, потім здригається, як наче побачив якусь примару. Голос його глухий.
— Генерале, вам доводилося тримати на руках виснажене, легеньке, як пір’я, тіло хлопчика? І це тіло — ваш брат, який вмер з голоду…
Генерал повільно підводиться.
— Шкода, дуже шкода… Але не спробуйте зникнути, док, ми вас занадто любимо. Ми з вами не можемо отак просто розлучитись!
Знову я відчув біль, і знову ж таки він миттю зник, як тільки перед очима з’явилась нова картина.
Я ніколи не бачив Олександрії, проте поклявся б, що це була вона. Мій дідуган, я впізнав його, хоч одягнений він незвичайно, мабуть замаскований, сходить з корабля. Висоха постать зникла в натовпі. Поважний чиновник, це араб, лагідно каже старому:
— Благородно, благородно, я вас розумію. Колись ми ще повернемося до цієї розмови. А зараз — ось вам записка… Зайдете в клініку, вам слід підлікуватись. Там є дуже гарний спеціаліст, рекомендую…
— Я не божевільний, я вчений! — гаряче доводить старий.
В його очах сум.
— Що ви, що ви? — квапиться чиновник. — Я такого не казав. Хіба можна…
І знову перед моїми очима мерехтять обличчя, обличчя.
— Дивіться, дивіться, он плентається божевільний! — показують на старого діти.
— Ага, сотвори чудо? — мимрить якийсь п’яничка.
— Він думає, що дужчий за Магомета. Нещасний грішник, — злісно шепоче навздогін мулла.
Якась жінка соває йому шматок коржа, але старий скорботно йде геть.
— Ось бачите? — галасує п’яничка. — Він не хоче земного хліба, він звик їсти повітря!..
Жінка довго дивиться вслід і жалісливо хитає головою.
— Ну, що він вам зробив лихого, люди?..
Я відчув поштовх, наче мене будили, і розплющив очі. Араб ласкаво взяв мене за руку.
— Тобі краще? От і гаразд… Не питай. Я сам скажу. Чому я тут? Тут, в пустелі, я знайшов фонтан природного газу. Він мені конче потрібен. Без вуглецевих ланцюжків нічого не синтезуєш… Я хімік. Моя мрія і моя мета — харчові продукти з газу. Як, скажімо, вже зараз виготовляють з нього панчохи, сумки, штучну шкіру…
Старий помовчав.
— Чому я тобі довірився? — несподівано сказав він. — Справді, чому? Всі думають, що я божевільний. Генерал Барлей постарався…
Араб замовк, і я подумав: він
— А тепер тобі час іти. На Асуані, мабуть, вже сполошилися, я не хотів би…
— А як же ви? — схвильовано вигукнув я. — Може, я вам чимось допоможу…
— Йди, — суворо сказав він. — Мені ти нічим не допоможеш. Якщо моя мрія збудеться, ти ще почуєш про мене. Прямуй он на ту зірку. Там гребля — вона теж хліб. По дорозі до греблі знайдеш Сонячну квітку…
Аж коли постать араба розчинилася в пітьмі, я раптом згадав, що так і не спитав, яким дивовижним способом він розповів мені своє життя. Розповів? Хіба можна назвати це розповіддю? Адже я бачив… бачив! І чув не голос, а голоси… Цю загадку мій розум не міг збагнути.
Коли я прийшов додому, Миколка Потапов ще спав. Світало.
Ми на греблі зробили свою справу і повернулися на батьківщину. Нині збираємося в нову подорож. Нас кличе могутня сибірська річка.
Досі я нікому не розповідав про свою зустріч в пустелі.
Іноді я не вірю сам собі: та чи все це було? Може, змучений спрагою, я просто марив?
Тоді я відкриваю гербарій і довго дивлюся на висохлу квітку, обережно торкаю ніжні пелюстки. Вона асуанська.
Леонід Залата
А ЗАВТРА?
— А, це ти?..
Двері він відчинив неохоче, і мені одразу впало в очі відхилення від норми, Ян завжди був для мене зразком вилощеного денді, що завітав у моє товариство прямо з сторінок якогось старого роману: витончений смак у вбранні, ідеальна зачіска на косий проділ, підкреслена ввічливість. Тим-то, хоч я й був уже підготовлений розмовою в інституті, його скуйовджена руда чуприна і гарячковий блиск зіниць мене вразили.
Ми сіли в крісла перед маленьким столиком, поцяцькованим візерунками в японському стилі. Ян недбалим, але вишуканим жестом підсунув до мене різьблену шкатулку з сигаретами. В цьому жесті я впізнав звичного мені Яна, з яким ми ось уже два роки працюємо в Інституті експериментальної фізіології. Щоправда, в різних лабораторіях.
— Ти сьогодні приїхав? Що там у Києві? — спитав Ян, одначе в його голосі не було бодай найменшої зацікавленості.
Я справді повернувся з відрядження якихось дві години тому й заходився розповідати столичні новини. Захопився, забув навіть про причину свого поспішного візиту. Минула не одна хвилина, поки я помітив, що Ян дивиться на мене невидющими очима.
— Так ти нічого не знаєш?
Перебивати співбесідника — це було так несхоже на Яна, що я аж поперхнувся димом.
— Ні. А хіба щось сталося?