Відпочинок на Ортені.
Шрифт:
І ось усе позаду. Тепер він в ортенському готелі. До невеличкого віконечка за шовковистою легенькою завіскою припав гігантський океан. Він чаїться там мовчки, без хлюпоту й шереху, наче прислухається до гостя, прагне простежити його потаємні думки. Власне, це єдине, що нагадує Арсенові Ортену. З усіх інших вікон його кімнати відкриваються земні краєвиди. Але воліє, якщо вже на чомусь зупиняти погляд, то таки на ортенському краєвидові. Арсен повільно ходить з кутка в куток і щоразу натикається зором на це єдине неімітоване вікно, єдину щілину у справжній світ. Він може вийти з кімнати у світлий комфортабельний хол, піднятися на вищі чи спуститися на нижчі поверхи, зустрічаючи там таких, як сам, землян-туристів. Тільки за поріг цього побудованого за найкращими земними зразками готелю вийти без дозволу зась, Захлисне, понесе у прірву ортенський океан.
Заплановані туристичні подорожі по Ортені його не цікавлять. Тож перші кілька днів зумисне хоче побути сам в Орестовій кімнаті, де вже ніщо не нагадує про Ореста. Чомусь думалося, що, прилетівши сюди, одразу зуміє натрапити на якісь сліди Орестового перебування серед ортенців. А натомість - чотири стіни, четверо вікон, стандартні меблі. Про що думав тут Орест? Що його турбувало чи радувало? Мовчить кімната, мовчить німий ортенський океан за вікном, земні імітації
Щирість, з якою ортенці зустріли Арсена, готовність допомогти в усьому, змусили його визнати, що був упередженим до мешканців Ортени. Вони були вельми засмучені загибеллю Ореста: такого на їхній планеті ще не траплялося з жодним землянином. І їм у сто крат прикріше, що це був найближчий друг земного героя космосу Арсена, відгомін про якого долетів і на Ортену. Вони розуміли і поділяли його горе.
Арсенові навіть здалося, що ортенці оцим тонким виявом почуттів значно ближчі йому, ніж раціоналістичне покоління сьогоднішніх землян. І вже їхній мишачий писок не здавався йому таким неприємним, як кілька днів тому. Поряд з ортенцями його огортали приємний спокій і затишок, відчуття взаємної доброзичливості, якесь чисто фізичне бажання перебувати з ними. Арсен вже схилявся до думки, що єдиною причиною Орестової смерті було невблаганне, вороже людині чудовисько - ортенський океан. От тільки чому досвідчений космонавт Орест, який добре знав, що таке небезпека, втратив пильність тут, на доброзичливій Ортені? І вже не намагання віднайти в причині Орестової загибелі злочин, а бажання крок за кроком відтворити перебування Ореста на Ортені, силою уяви змусити товариша повернутися до життя, щоб пройти цей шлях пліч-о-пліч, як то було раніше, вело його Орестовими слідами, змушувало хапатися за все: спогади ортенців, що були поряд, місця, речі. Здавалося, ортенці й тут розуміли його. Вони самі запропонували Арсенові поселитися в Орестовій кімнаті, пообіцяли доставити його особисті речі, які після трагічної смерті експонувалися в земному музеї, а потім влаштувати поїздку на місце загибелі Ореста. Арсена притягує те трагічне місце, але спочатку має отут, без сторонніх цікавих очей, торкнутися руками тих Орестових речей, що йому обіцяють ортенці. Може, між ними вдасться знайти якісь нотатки, бо записувати бачене було давньою звичкою Ореста.
Затенькав, заспівав у вухах мелодійний дзвоник: в такий спосіб ортенці викликали потрібного їм землянина в передпокій, де були створені зручні умови для спілкування землян і ортенців. Та в передпокої ортенців не було. Арсен підійшов до шлюзу. Замість ортенця, який мав прибути з Орестовими речами, за прозорою стіною була дивна істота, зовсім не схожа на ортенця: мала біле видовжене тіло, деінде покраплене синюватими плямами, вкрите маленькими, схожими на пухирці виразками. Довге волосся сплелося в клубок і ворушилося навколо голови, як водорості. Під передніми кінцівками зяяли двома півмісяцями отвори, прикриті нерівними лахминами шкіри, - зябра. На кінцівках ворушилися довгі пальці-мацаки. Та найнеприємнішим було обличчя - синьо-чорне, мертвотне, воно нагадувало посмертну маску істоти, яка сконала в жахливих муках. Застигле, перекошене, зсудомлене болем, а під набряклими повіками тьмяно зблискували осклілі, без жодного виразу очі. Арсен відсахнувся. І лише коли побачив у її кінцівках невеличку металеву скриньку, зрозумів, що потвора виконує його прохання. Чудовисько акуратно поставило скриньку в шлюзі, поманіпулювало з перемичками і повернулося, щоб пливти геть, та нараз погляд зупинило на Арсенові. Очевидно, істота зацікавилась землянином, бо впритул наблизилась до прозорої стінки і стала пильно розглядати його. Це тривало зовсім недовго, бо він так і не встиг зрозуміти, що змінилося в осклілому погляді, але щось ворухнулося в страшних очах, зайнялося в них подивом чи погрозою. Коли він і собі втупив у неї очі, істота відсахнулася, незграбно повернулась на бік і, спроквола підгрібаючи воду кінцівками, поволі попливла з шлюзу. Та все ж Арсен устиг побачити, як на грудях над лівим зябром зблиснула металічно кругла маленька платівка. Так швидко зафіксував її поглядом, бо впізнав: точнісінько така ж платівка була в його кімнаті. Помітив її ще в перший день перебування на Ортені. Він ще не вірив, що жодних слідів Орестових не лишилося в кімнаті, а тому в пошуках їх нишпорив по всіх закутках і шпарках. Тоді під вікном, з якого відкривався краєвид Ортени, у маленькій заглибині, він помітив таку ж платівку. На вигляд металічну, а на дотик теплу й живу. Вона пульсувала, ніби там, під нею, безперервно подував вітер і передавав їй свій рух і тепло. Тоді він подивувався: що це таке? А потім вирішив, що якийсь пристрій, пов’язаний з регуляцією газообміну у приміщенні. І ось тобі маєш - така сама платівка на грудях цієї чудернацької істоти, про існування яких на Ортені ніхто із землян ні разу не розповідав. А може, й не дивно? Що він взагалі знає про Ортену? Майже нічого. І все ж навіщо “вентилятор” на грудях живої істоти? Тим часом вода зійшла, відкрився шлюз, прямо перед Арсеном лежала скринька
Нарешті щось зупинило Арсенів погляд, хоч малюнок, здавалося, такий же, як і всі інші. Та ж манера виконання,ті ж фарби.
– Такий, та не такий, - промимрив Арсен.
Точний, скупий мазок, сплав досконалого відображення натури і вияву душі художника. Саме те, що можна без найменших натяжок назвати мистецтвом. Але де та натура, що надихнула Ореста? На передньому плані росли величезні дерева з лапатим листям і білими’ чудовими квітами. Вони чимось нагадували земні магнолії, але тільки нагадували. Це були неземні дерева. За гайком височіли дивні скелі, схожі на ножі, покладені на землю тупим боком, а гострим ребром звернуті до неба. Ті ножі правильними рядами, уступами лежали один за одним, немов очікували свою жертву. Гори мали фіолетовий відтінок, на верхівках-лезах він золотився, а біля підніжжя залягла густа чорнота, підкреслюючи глибокі прірви між стінами-боками. Гай ріс на березі моря, яке маслянистою темною водою лизало сріблястий пісок. А трохи обіч, майже під самими скелями, мріло місто. Своєю архітектурою воно було схоже на обриси гір, тільки “ножі” у місті були будинками, а замість прірв між ними пролягали вулиці. Арсен швидко перевернув малюнок: може, на зворотному боці є напис, який щось пояснить? Але там нічого не було. Арсен виклав ще кілька малюнків і на самому дні скриньки побачив довгастий камінь. Підніс його ближче до світла і зрозумів, що то не просто камінь, а шматок скам’янілого стовбура рослини. Товста, міцна кора, добре розвинута деревина... Звідки цей уламок взявся в Ореста тут, на Ортені? Адже в океані не може рости нічого подібного, його рослинність - високоорганізовані водорості на взірець земних саргасів. Вони не диференціюються на стовбур, листя й корені, бо то привілей тільки наземних рослин. Може, Орест привіз цей шматок деревини з Землі, але тоді він мав для нього дуже багато важити. І навряд, щоб він, Арсен, не знав би про це. Ні, тут щось не те. Цей скам’янілий шматок дерева треба, очевидно, пов’язувати з перебуванням Ореста на Ортені. Де ж на цій планеті можна підібрати щось схоже?
Арсен старанно склав речі до скриньки і м’яко прикрив її герметичну кришку. Поверне одержане до музею, хай і далі Орестові малюнки дивують ортенців невластивим для господарів планети видом мистецтва.
– Прошу прийняти зовнішній запит, - увімкнув зв’язок з автоматичною обслугою готелю.
– Земний музей, 12794.
– Я слухаю вас, - майже одразу почулися перекладені земною мовою слова ортенця, з яким він домовився про Орестову скриньку.
– Я хотів би уточнити дещо з інформації про Ореста Кюна. Чи не будете ласкаві відповісти на декілька запитань?
– Прошу, - той самий рівний, привітний голос.
– Чим займався Орест на Ортені? Відповідь не барилася ні секунди:
– Подорожував, розважався, відвідував найцікавіші місця планети. Зрештою, робив те, що й кожен землянин. От тільки, на відміну від інших, любив мандрувати сам. Ми застерігали його, що це небезпечно, але ваш друг нас не послухав. Оця нерозумна впертість завела його в заборонену зону- єдине місце на Ортені, де на поверхню виходить найміцніший з усіх існуючих мінералів - ірит, що здатний порушити герметичність човна землянина. Якщо на нього наткнутися, звичайно. Та вам це все вже відомо...
– Дозвольте ще одне запитання.
– Раніше Арсен чомусь боявся запитати про це ортенців. Мабуть, тому, що знав, якою буде відповідь.
– Прошу.
– Де діли... Куди поділи труп Ореста?
– Труп? Що таке труп?
– Це те, що залишилося після смерті від людини.
– Після смерті? Після смерті у нас не лишилося нічого, все у вас, на Землі.
Арсен спершу не збагнув змісту відповіді, а потім здогадався: “Ага, це вони мають на увазі Інформатор. Я ж сам охрестив його “цвинтарем”. Вони, певне, не знають, що Орест не був підключений до Інформатора. Для ортенців, як і для сучасних землян, така умовність, як труп, не існує. Після смерті особи тіло миттєво розкладають на складові елементи”.
– Дякую, я задоволений відповіддю. Повертаю вам також Орестову скриньку, вона більше не потрібна мені.
Зв’язок вимкнувся. І тут знову, як і на Землі, а вперше на Ортені, Арсен відчув відразу до ортенців. Може, тому, що так швидко знищили труп Ореста, розклали на природні елементи, а може, через те, що не зуміють йому пояснити ні загадкового Орестового малюнка, ні походження уламка скам’янілого стовбура.
“Ні, річ не в тому, - раптом подумалося йому, - просто на відстані магія спілкування з ортенцями, яка майже фізично відчутна при безпосередньому контакті, дещо послаблюється: мишачі писки стають мишачими писками, а нещирість, попри всю награну чемність, - нещирістю. Треба триматися від них подалі для об’єктивної оцінки ситуації”.
III
Арсен волів залишитися сам. Йому смертельно набрид цей нав’язливий супровід.
“Подумаєш, ірит! Досить звичайної остороги - і все. Орест занадто захоплювався. Коли б тоді поруч був Арсен зі своїм тверезим розумом, нічого не сталося б. А чесніше сказати, коли б він не зрадив товариша, був би Орест живий-здоровий.
Годі, - наказує собі, - облиш зараз же!”
І це допомагає. Думки повертаються у попереднє русло - до свого супутника-ортенця, який ніби прикипів до прозорої стінки човника. Так і подорожують: Арсен у зручній каюті екскурсійного човника для землян, а ортенець за його міцною прозорою стіною. І ні випередити того супутника, ні залишитись позаду - без зусиль приймає будь-яку швидкість, нав’язану Арсеном. Прямують до Шпилястих скель, на місце, де загинув Орест. А Арсена не полишає думка: невже Орест, розважаючись, блукаючи ортенськими просторами для власного задоволення, міг забитися так далеко? Що вабило його в ці пустельні, необжиті простори Ортени - одноманітні горбкуваті піщані дюни з поодинокими лісками гігантських водоростей?