Відпочинок на Ортені.
Шрифт:
– Дикий керн! Дикий керн!
– раптом залунали у навушниках незрозумілі слова - переклад окриків ортенця. Його наїжачена постать, здавалося, зіщулилася ще дужче, перетворилась у згусток енергії, сили, пориву і, не звертаючи ніякої уваги на розгубленого Арсена, кинулася туди, де з-за виступу, за яким сховався їхній човник, метнулася, а потім ніби затовклася на місці якась тінь. І в ту ж мить Арсен швидше вгадав, аніж побачив, довгасте біло-синє тіло, перекошену гримасою маску-обличчя, скуйовджене довге волосся, незграбні, відразливі кінцівки - страшне чудовисько, схоже на те, яке приносило йому Орестову скриньку. Воно незграбно перевернулося набік і, швидко підгрібаючи під себе воду кінцівками, метнулося до чорної щілини між лезами-горами. Ще мить, і воно зникне, поглинуте чорним отвором. Але слідом швидко кинувся ортенець, рішучий, войовничий, і теж зник у чорній дірці.
Арсен розгублено ступив кілька кроків
І раптом його пронизала думка: “Човник!” Адже чудовисько нишпорило біля їхнього човника. В цьому немає жодного сумніву. Арсен кинувся вперед. Йому здавалося, що він біг.
Ось нарешті й човники. Один мертвий, а другий? На щастя, нічого страшного не сталося. Його човник, виповнений життєдайним повітрям, спокійно світить прожекторами, ніби запрошує Арсена під свій захист. Що ж у такому разі потрібно було страховиську біля човників, чого воно огиналося там?
Напруження спало, захотілося відпочити, скинути скафандр, позбутися неприємного відчуття, ніби тебе сповито по руках і ногах холодними водяними пелюшками, чекати в безпечному захистку повернення ортенця, спокійно розмірковуючи над побаченим. Але його чомусь потягло ще раз заглянути в пробоїну Орестового човника. “Тільки одним оком, на прощання”, - переконував себе, хоча серце стискало непереборне відчуття жаху. І все ж Арсен опанував себе, схилився над пробоїною...
На перекошеній підлозі, де півгодини тому нічого не було, лежала скринька, в яких зберігають земні речі на Ортені. Від тієї, яку чудовисько принесло йому в готель, вона відрізнялася тільки меншими розмірами. Права рука Арсена потяглася до неї, але ліва ще раніше зачерпнула з підлоги жменю густого чорного намулу і точно приліпила його до того місця під навислим карнизом пульта керування, де пульсувала й жила після смерті Ореста і після смерті човника маленька платівка. І тільки після того підняв скриньку, швиденько сховав її в глибоку сумку, що видавалася тут кожному туристові і слугувала для збору колекції ортенських сувенірів. Тільки встиг це зробити, як побачив сріблясто-сіре зграбне тіло ортенця, що промінцем випорснуло з мороку ущелини. Підпливав до Арсена весело, переможно. Його гострі кістисті шпичаки сховалися у складках тіла, і тепер він зовсім не нагадував ту войовничу істоту, що так несподівано кинулась у люту погоню за диким керном. Арсенові чомусь не хотілося розпитувати про наслідки тієї погоні.
І все ж відповідь на запитання не забарилася. Спочатку Арсен навіть не збагнув, чому з ущелини, в яку пірнуло двоє, а виринув один, темним рудим клубком почала повільно витікати, каламутячи прозору воду, якась рідина. Той клубок розростався, більшав. І раптом Арсен збагнув - то кров убитого ортенцем чудовиська. Відразу ж і уявив собі: сильний, швидкий ортенець - вершина еволюції, вмістилище розуму на цій планеті, щирий і відданий друг Землі - наздоганяє іншу живу істоту, потворну, незграбну, і, як лютий звір, керований тільки сліпими інстинктами, рве її своїми страшними плавниками, шпиряє костистими голками, гризе горло гострими, мов бритва, зубами. І з його жертви краплина по краплині витікає кров. Не така прозора і блакитна, як в ортенців, а більше схожа на людську. Такий колір мала б і кров людини, якби хтось виділив її із судин в ортенський океан.
IV
На зворотному шляху ортенець ніби надолужує час, згаяний на мовчання. Жебонить і жебонить голос робота-перекладача. Арсенові хочеться спочити, щоб систематизувати власні спостереження, та голос не замовкає ні на мить, усе намагається збити його думку на второвану дорогу, вивести туди, куди хочетйся ортенцеві. І таки домагається свого: Арсен починає вслухатися в ті слова, запитує, підтакує.
У ортенців, цивілізації своєрідної, прогрес ішов інакше, ніж на Землі. Свій інтелект вони спрямовували передусім на те, щоб підпорядкувати собі весь навколишній світ. Рибоподібні, молюски, теплокровні - все живе на Ортені - швидше наслідок розвитку цивілізації, ніж еволюції, це невіддільна частка їхнього розумного господарювання. Ортенці невпинно контролюють увесь живий світ, удосконалюють, дбають про харчування, регулюють розмноження, захищають від ворогів. Ця опіка розповсюджується і на кернів. Але, ніде правди діти, це єдині тварини, яких ортенцям так і не вдалося приборкати до кінця. Арсенові здалося, що при тих словах його супутник мав би скрушно похитати головою. Керни давно завдають клопоту гармонійному співжиттю. Ці непокірні чудовиська - лихо ортенського океану. Вони весь час намагаються виполонитися з-під розумної опіки ортенців, хоч їхнє одомашнення
І все ж частина кернів не розуміє цього. Вони переховуються ось у таких глухих, занедбаних закутках, як, приміром, Шпилясті скелі. Ці керни стають небезпечними ворогами ортенців. Час од часу доводиться робити на них облави, брати в полон...
– Так, так, - Арсен уважніше прислухається до розповіді ортенця, бо вловлює прямий зв’язок між існуванням раніше йому невідомих кернів і Орестовою смертю в Шпилястих скелях.
Адже там гуртуються дикі керни, які ненавидять ортенців. Отож цілком ймовірно, що ця ненависть розповсюджується і на їхніх інопланетних друзів. На останній, трагічній сторінці Орестового життя з’явилися нові дійові особи - дикі, небезпечні істоти, які звуться кернами. Засліплені люттю і чорною ненавистю до всього, що не належить до їхнього виду, вони знищили людину. А сьогодні ортенець врятував і своє, і Арсенове життя. Жорстоко? Неестетично? Що зробиш, це бій. Ортенці не мають іншої зброї захисту і нападу, крім тої, що дала їм еволюція. Будь вона не така надійна, чи й вижили б у боротьбі за існування. І хто дав йому право судити чужий світ із земної вузької точки зору?
Здавалося, ортенець якимось чином вловив ті думки чи зрозумів з виразу Арсенового обличчя. Він заспокоївся і вже повільніше, з чималими паузами вів далі розповідь про те, що роблять ортенці для порятування невдячних кернів, як їх дресирують, оберігають від згубних мікроорганізмів, доглядають нащадків, про яких ті самі нездатні піклуватися. Море філантропії, якої не цінують нерозумні страховиська!
“Стривай, стривай, - раптом подумки зупинив безперервний плюскіт слів, - а чому ж ця ортенська чеснота невідома на Землі?”
Він уважно переглянув усі матеріали стосовно Ортени: географія цієї планети, її міста, суспільний уклад ортенців, тваринний і рослинний світ, досягнення цивілізації. І жодної згадки про кернів. Та й тут, на Ортені, почув про кернів, дякуючи випадку. Зрозумів, що йдеться про щось невід’ємне від поступу ортенської цивілізації, але таке, чого господарі планети соромляться чи принаймні не виставляють на показ. І коли б не ця несподівана зустріч, і повернувся б на Землю, нічого не знаючи про кернів.
Керни якимось чином заманили Ореста до тих страшних Шпилястих скель - свого лігва. А втім, це було не так і важко здійснити, якщо взяти до уваги Орестів потяг до розгадування таємниць. Та цього разу в гонитві за таємницею він забув про обережність. Цілком можливо, що човник таки справді напоровся на підступний іритовий стрімчак, а може, якимось іншим, тільки кернам відомим шляхом, було завдано металевій броні смертоносної рани, та першопричиною трагедії були керни і ніхто інший.
Здавалося, що все те обдумує вже добру годину, а тим часом ортенець навіть не встиг закінчити своєї розповіді про кернів. Він пригадував нові й нові випадки, що свідчили про підступність і велику небезпечність кернів. Живописав, як вони заманюють одиноких ортенців у глухі місця, а потім гуртом накидаються на них і знищують. Діють, як правило, групою, бо сам на сам сила на боці ортенця. Нерідко ці дикуни руйнують ортенські споруди, знищують насадження поживних водоростей, і тільки мудрість та велике терпіння утримують ортенців від помсти і тотального знищення цих потвор.
Можна було вже дещо одноманітну розповідь слухати краєм вуха і міркувати про своє, та Арсен зловив себе на тому, що напружено стежить за розповіддю, бо шукає в словах ортенця хоча б натяку на зв’язок між Орестовою смертю і кернами, а його немає. Ніби кернів серед Шпилястих скель не існувало зовсім у тій минулій Орестовій дійсності. І ортенець усе обминає й обминає логічний висновок, який випливає з розповіді і з тих подій, які щойно сталися. Чим викликане це намагання заплющити очі на очевидне? Хоча... Ортенці не бажають виставляти перед представником Землі непривабливі, застарілі виразки затишної, безпечної Ортени.