Відпочинок на Ортені.
Шрифт:
Попереду вже мали б забовваніти Шпилясті скелі, між якими загубився маленький, понівечений, точнісінько такий, як і в нього, човник, тільки мертвий.
Спитати б ортенця, чи скоро до мети, але робити цього не хочеться. Не може побороти ніяковості: не знає, як звернутися до цього, саме до цього ортенця. Хоча й мають вони імена на ортенській ультразвуковій мові, перекласти їх на земну не вдається: немає в ній потрібних відповідників. Кожне з тих імен - це щось на зразок музикальної фрази, невловимої для вуха землянина; а ортенці купаються в морі подібних, тільки їм чутних звуків, через них нероздільно єднаються із своїм середовищем - океаном.
Арсен приязніше глянув на свого супутника, але так і не наважився вимовити п’ятизначний номер, який заміняв
Потужний прожектор вихоплював з океанічної сутені все ті ж мертві, нудні краєвиди. Та ось десь далеко попереду його промені вперлися в щось непроникне, чого не могли подолати. Промінь облизує той нездоланний морок, намацуючи лискучі гострі стрімчаки.
– Шпилясті скелі, Арсене, - почулися слова ортенця, і в ту мить спалахнули сигнальні вогні, застережливо зблискуючи словами: “Обережно, ірит. Небезпечна зона! Небезпечна зона!”
І в Орестовому човнику, либонь, спалахували такі ж перестороги. Чому ж не зважив на них? Чому не повернув назад, в інший бік, куди завгодно, коли просто так, без жодної цілі, мандрував ортенськими просторами, як запевняють його люб’язні аборигени?
Ортенець (Арсен так і не придумав якогось оригінального прізвиська супутникові, бо той абсолютно нічим не різнився від бачених ним раніше чи й тих, що має ще побачити, мешканців Ортени) вже не маячив, як пришитий, біля бокового ілюмінатора, а, мов досвідчений лоцман, не довіряючи автокеруванню, повністю перебрав його на себе. Човник, мов прив’язаний до хвостового плавника ниткою, снувався за ним слідом, підкоряючись найменшому порухові спритного тіла. Постать ортенця затулила Шпилясті скелі попереду, і Арсен ніби осліп. Він тільки відчував, як човник круто повертає в той чи інший бік, петляє, ніби прямує коридором міфічного лабіринту. Природно, що Орест міг втратити орієнтацію, що врешті-решт і призвело до загибелі. Та ось ортенець, а за ним і Арсенів човник зупинились. Тінь, що затуляла виднокіл, зникла, і тепер Арсен добре бачив гори, які нависали над човником, обступали його з усіх боків. Незвичні і справді шпилясті, загострені, з вузькою підошвою і височенними бічними стінами - велетенські кам’яні голки. І були вони не тьмяними, як то буває у воді з каменем, а виблискували металічно, ніби випромінювали небезпеку.
Повільно натягнув скафандр. Обережно, занімілими від довгого сидіння ногами ступив на океанське дно, сторожко озирнувся. Ортенець теж, видно, не почував себе у цілковитій безпеці. Він на очах змінився: тіло його, таке гнучке й еластичне, зібралося в тугий мускулястий клубок, наїжачилось раніше не баченими Арсеном міцними й твердими, ніби з іриту, і такими довгими та гострими, як маленькі копії Шпилястих скель, костистими променями плавників - зброя, очевидно, грізна і захист надійний. Тільки для кого вона наготована? Адже ортенці запевняли його, що для Орестового життя тут не могло бути ніякої небезпеки, окрім підступних іритових скель.
Арсен устиг ступити лише кілька кроків, як у вічі впав перехняблений, з розпоротим черевом Орестів човник. Висновок напрошувався тільки один: човник на великій швидкості налетів на гострий, міцний шпичак, а потім, втративши керування, захлюпнутий водою, звалився ось так, на спину, страшною рваною раною вгору, віддаючи на поталу океану байдужу йому інопланетну істоту.
Ортенець наїжаченим клубком бовванів трохи осторонь. Він тактовно не заважав тому смутному спогляданню місця загибелі друга. Арсен, як недавно в готельній кімнаті, де жив Орест, обмацував холодні, мертві, вже затягнуті чорним намулом стіни човника: відшукував хоч якісь сліди перебування друга. Де лежав мертвий Орест? Як його знайшли ортенці? Про що він думав помираючи?
Повільно вмощувався в Орестове крісло, що, як і все в цьому човнику, неприродно закинуте назад, і втуплюється вгору, де якраз над його беззахисною головою зяє смертоносна пробоїна. Через неї можна побачити тільки важку зеленувату воду, що замкнула в собі весь світ. І те споглядання
І дивно: він не тільки допускав можливість, а відчував, знав, що саме такою, тільки такою була передсмертна думка Ореста. І від цієї тотожності в мисленні, реального відчуття небезпеки стало йому страшно. Відвів очі від моторошної рани - причини Орестової смерті.
Над ним неприродно й незручно нависли прилади керування, до яких торкалася Орестова рука востаннє. Легенько пробіг по них пальцями, щоб не стерти Орестового доторку і воднораз щоб відчути його: мертвий, холодний метал і більше нічого. Все це мана, ятріння душі - ніяких споминів не таять ні місця, ні предмети. Та раптом під пальцями щось затремтіло. Зупинив руку, з подивом ловив якесь незрозуміле, живе тріпотіння. Що то могло бути? Зігнувся, щоб заглянути за виступ, та раніше очей, які тільки тепер побачили маленьку блискучу платівку, впізнав її легке тремтіння. Арсен, не знати чому, зрадів. Коли б човник був у нормальному положенні, дістатися в той закапелок було б дуже важко.
Тепер треба забути про намагання поставити себе на місце Ореста. Навпаки, зараз, як ніколи раніше, потрібно бути тільки на своєму місці, бо має осягнути, зв’язати в єдине ціле те, чого не встиг з’ясувати Орест. Сторожко озирнувся. Ні, ортенець не підглядає. Ще раз пильно обстежив нутро мертвого човника, але нічого підозрілого не помітив. Повільно вибрався назовні.
До програми його поїздки входить не тільки огляд човника, але й околиць місця загибелі Ореста. І ортенець терпляче чекав його, хоч, як видно було, без особливого ентузіазму. Знову попереду маячить ортенець, а позаду важко суне Арсен. Ступає обережно, спершу однією ногою випробовуючи підступне дно. Та це не заважає йому пильно вдивлятися в підводний пейзаж.
Навкруги нічого цікавого. Шпилясті голки скель, мертвотна німотність і жодної живої істоти, крім них двох. А Орестові заманулося блукати цими пустельними місцями одному, щомиті наражаючись на небезпеку. Завести сюди могли або сліпий випадок, або велика мета.
Ортенець не знає втоми, пливе вперед, почуваючи себе як риба у воді. Арсен натужно бореться за кожен крок, важко долає опір неподатливої водяної стіни, яка уповільнює рухи, робить тіло незграбним, некерованим. Напевно, варто зупинити ортенця, подати знак, що пора повертатися до човника, де можна зняти важкий скафандр, відчути владу над своїми руками й ногами. Тепер уже спотикався на кожному кроці, відчував себе пригнобленим, розбитим, більше дивився собі під ноги, ніж обабіч, а коли невдовзі підняв очі, зупинився вражено - всі скелі, шпилясті голки разом, як одна, повернулися до нього гострими лезами покладених на тупе ребро ножів. Вдивлявся в дивну метаморфозу, вбирав її очима і все впевненіше і впевненіше пізнавав. Це ті самі правильні ряди гір-ножів, що терасами, вищі за нижчими, підняли свої леза вгору. Тільки... Тільки не золотить їх верхівки світило, немає біля їхнього підніжжя міста, яке б своєю архітектурою нагадувало ці гори, і лісу магнолієвого теж немає. А от океану - океану хоч відбавляй. Він скрізь - і підмиває підніжжя гір, і нависає згори. Та сумніву бути не може, це те самісіньке місце. Без міста, без ліска, без морського берега, мертве, але те самісіньке.
Тепер головне - не показати свого хвилювання, не повинен помітити його ортенець. Опустив очі вниз, ніби його цікавив не краєвид, а камінці, що м’яко трощаться під ногами, беззвучно розпадаються на дрібніші шматочки. Щоб відволікти увагу ортенця від головного, нагнувся, підняв один із них. І раптом, оглянувшись на супутника, гарячково затис камінь у долоні. Це був скам’янілий шматок деревини, точнісінько такий, як виявився в Орестовій скриньці.
Та даремно він так остерігався ортенця, погляд останнього був спрямований в інший бік, туди, звідки вони прийшли і де залишився човник.