В океані
Шрифт:
Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.
— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.
— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.
— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но
Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.
— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.
Він глянув на годинника.
— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!
Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…
— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?
Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…
Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.
Навіть сам собі боявся Жуков признатись, які поганії, які безнадійно погані стали раптом його відносини з Клавою. А в глибині душі жевріла надія — якщо все ж настоїть на своєму, поставить її перед фактом — може, налагодиться життя. Адже кінець кінцем тільки його кохає ця незрозуміла Клава! І коли чесно запропонувати їй тепер же оформитися в загсі…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
БУДИНОК У ПЕРЕУЛКУ
Ресторан «Балтика» у цей порівняно ранній вечірній час був ще далеко не заповнений.
Ще пустувала висока позолочена вишка для оркестру, біля якої закружляють пізніше танцюючії пари, в'яло похитуючись, обходячи шумні столики. Тепер, замість оркестру, гриміла в кутку бурочервона, подряпана радіола. За столиками, вкритими скатертями не першої свіжості, закушували й випивали десятків зо два постійних відвідувачів ресторану.
Крізь напіввідчинені вікна й стрілчасті засклені двері на терасу до залу проникало свіже морчське повітря, що розсіювало ще не дуже густий тютюновий дим і жирно-солодкі запахи кухні.
І кілька молоденьких офіціанток зійсольорових
Клава Шубіна вийшла із залу на балкон, дивилася на витягнений удалину ланцюжок ще не засвічених, молочнобілих вуличних ліхтарів, схожих на маленькі мертві місяці. У чорному дзеркальному глянці дверної шибки бачила невиразне відображення свого обличчя — здалека такого гарненького й молодого, із зворушливо напіввідкритими, тонко окресленими губами.
І Клаві захотілося раптом ніколи не йти з цього балкона, завжди стояти ось так, дивитись у присмеркову далину, відбиваючись у дзеркальній чорноті, звідки поглядає на неї якась інша — горда, красива Клава, що ні від кого не залежить і нічого не боїться. Або поїхати б, нарешті, кудись далеко-далеко, забути цей жах останніх місяців, позбутися страшного напруження, через яке весь час щось дрібно-дрібно тремтить у глибині, біля самого серця…
— Дівчино! — долинув голос із залу.
Клава здригнулась. Кличуть, мабуть, від її столика, вже, видно, не вперше. Вона надто задумалася під ці хрипкуваті, вкрадливі звуки фокстрота, що ллються з радіоли.
Дівчина пішла своєю звичною ходою — швидко й — плавно, похитуючи підносом. Оглядала столики, дивилася відкрито, весело, з трохи визивною, щось обіцяючою, неодноразово перевіреною перед дзеркалом усмішкою.
Ні, їй здалося… Це покликав не той… Той пішов, не повинен повернутися сьогодні… Та й ніколи він не кличе її, завжди чекає, коли вона підійде сама…
Молодий хлопчина, що недавно замовив сто грамів і пару пива, дивився посоловілими прохальними очима. Волосся нижче вух, малюсіньким вузликом затягнутий строкатий галстук… Вона добре знала цих молокососів, що приходять у ресторан з виглядом переможців і розкисають після другої склянки пива з причепом…
— Я слухаю вас, — сказала, зупиняючись перед столиком, Клава.
— Вип'ємо, дівчино, за громадське харчування!
Йому, звичайно, здавалося, що він сказав щось дуже дотепне, що це спосіб зав'язати з нею знайомство. Може, пропиває свою першу зарплату, може, випросив у матері гроші на щось потрібне, а сам прибіг сюди… Ось підвівся, тримаючи в нетвердих пальцях повну до країв стопку.
— Наші офіціантки з клієнтами не п'ють! — Вона відповіла ввічливо, стримуючи огиду й злість, навіть знайшла в собі силу зберегти на губах кокетливу посмішку. Так, хлопець здорово розкис…
Граціозним рухом Клава вийняла з кишеньки фартуха маленький блокнотик.
— Може, розрахуємося, громадянине?
— Встигнемо розрахуватись… — Він важко опустився на стілець, хлюпнула горілка, залишаючи на скатерті сіру пляму. — Ех, дівчино, душевної теплоти у вас не бачу…