В погоні за привидом
Шрифт:
Погляд його затримався на письмовому столі, але ненадовго — рівно настільки, щоб помітити чорнильне приладдя, декілька книг і невелику купку газет.
Задумавшись про щось, молодий чоловік не почув, мабуть, як відчинилися двері. До кімнати ввійшов високий, широкоплечий старший лейтенант з двома рядами орденських планок на гімнастьорці, яка добре на ньому лежала.
— Ну
Молодий чоловік здригнувся і, квапливо обернувшись, поспішно схопився з свого місця.
— Сидіть, сидіть, будь ласка! — замахав на нього руками старший лейтенант і сів у крісло за письмовим столом.
Перегорнувши якісь папери в папці, яку він приніс з собою, старший лейтенант спитав:
— То ви кажете, що прізвище ваше Голубєв?
— Так точно, — відповів молодий чоловік, знову намагаючись підвестись з місця. — Голубєв Степан Олександрович.
— Вас у сорок третьому вивезли з Києва в Німеччину, і ви працювали потім на верфях у Гамбурзі, так я записав? — розпитував далі старший лейтенант, заглядаючи в папку.
— Так точно, товаришу старший лейтенант, — поспішно підтвердив Голубєв, помітно хвилюючись. — Тільки не вивезли, а погнали. В Гамбурзі я працював на суднобудівних верфях «Блом і Фосс», а потім на «Дейче верфт».
— Ну, а потім?
Голубєв важко зітхнув і витер хусточкою спітнілий лоб.
— Потім нас, тобто мене і інших росіян, хто був молодший і міцніший здоров'ям, вивезли за океан, в Америку. Це було вже після війни…
Раптом Голубєв нервово обернувся до вікна: до нього долинули приглушені звуки радіо.
— Що це?.. — злякано вигукнув він. — Що вони передають, ці мерзотники з «РІАС»? Я чую їхню радіопередачу…
— Заспокойтесь, це не «РІАС», — посміхнувся старший лейтенант. — Це передача демократичного сектора Берліна.
— Не може бути, щоб вони мене залишили… — все ще нервово здригаючись, промовив Голубєв. — Їм не вдалося наздогнати мене, поки я добирався до східного сектора, але вони не залишать мене в спокої. Вони вже повідомили, мабуть, по радіо, що я який-небудь кримінальний злочинець — утікач…
Старший лейтенант присунув ближче до Голубєва графин з водою.
— Випийте і заспокойтесь, — вже суворо сказав він. — Вони справді передали щось подібне до цього по своєму радіо, але ж нам відомі їхні трюки… Продовжуйте, будь ласка.
Голубєв випив декілька ковтків води і обережно поставив склянку на скляний піднос. Рука його при цьому помітно тремтіла.
— Як тільки закінчилася війна, — говорив він далі, розстібаючи комір сорочки, — нас усіх зігнали до таборів так званих переміщених осіб. Відала ними створена західними державами Міжнародна організація у справах біженців. А втім, справедливіше було б назвати її компанією по торгівлі «живим товаром».
Голубєв зморщився, немов від фізичного болю, і важко зітхнув.
— Так, погана це річ — відчути себе рабом, як за часів… Бічер-Стоу! У розкішному готелі «Кургауз» в курортному містечку Бад-Кіссінген, в американській зоні окупації Німеччини, нас без особливого зволікання продали американським
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про себе особисто, — перебив його старший лейтенант.
— Вибачте, — зніяковів Голубєв і знову простягнув руку за склянкою. — Такого довелося надивитися… Ну, а про себе що ж іще? В Америці нами, російськими хлопцями, відразу ж зацікавилася одна білоемігрантська контора по вербуванню агентури для американської розвідки. Нас там почали обробляти спочатку підкупом, потім погрозами. Ми до того часу встигли вже у всьому розчаруватися і, як кажуть, набратися лиха. От мені і запропонував тоді мій приятель Василь Кравець: «Давай, каже, підемо до них на службу. Хай вони засилають нас на батьківщину своїми агентами, а ми там самі у всьому признаємося. Розкажемо, від якого життя пішли на це… Адже немає іншої можливості вирватися звідси».
Голубєв витяг хусточку і довго тер почервонілі очі. Старший лейтенант терпляче ждав.
Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:
— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».
З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.
Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:
«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».
— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.
Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.
Старший лейтенант зняв трубку.
— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.
— Так точно.
— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.