Вірнопідданий

Манн Генрих

На сцені небога Вулькова говорила, в публіку, бо фабрикантова родина не повинна була нічого чути.

— Як? Мені, графовій дочці, вийти заміж за вчителя музики? На це я не пристаю. Ці люди обіцяють мені посаг, але хай інші принижуються заради грошей. Я ж знаю, до чого мене зобов’язує моє благородне походження!

Залунали оплески. Пані Гарніш і пані Тіц утирали сльози, викликані благородством душі графині. Та в обох сльози потекли знову, коли небога сказала:

— Але — о горе! — де я, звичайна служниця, знайду

собі чоловіка такого ж високого роду?

Бургомістр, певно, наважився щось заперечити, бо Вульков загримів:

— Я не хочу мати збитки заради того, щоб було менше безробітних! Мої гроші — це мої гроші!

Тут Дідеріх не міг стриматися, щоб не вклонитися йому зі вдячністю. Але й авторка з повним правом узяла його уклін на свій карб.

— Я знаю, — сказала вона, сама розчулившись, — це місце мені вдалося.

— Це мистецтво, яке промовляє до серця, — мовив Дідеріх. Цієї хвилини Магда з Еммі грюкнули віком рояля і дверима, то ж він додав: — І високодраматичне! — І кинув репліку в другий бік. — Наступного тижня вибори двох радників — замість Лауера і Бука-молодшого. Добре, що він іде з магістрату сам!

Вульков сказав:

— Тоді подбайте, щоб на їхні місця потрапили порядні люди. Кажуть, у вас добрі стосунки з «Нецігською газетою».

Дідеріх конфіденціально притишив голос.

— Я поки що тримаюся ще в затінку, пане президенте. Для справи націоналізму це краще.

— Диви-но, — сказав Вульков і справді проникливо подивився на Дідеріха. — Ви, певно, хочете самі балотуватися? — спитав він.

— Я пішов би на цю офіру. В наших міських організаціях дуже мало членів, на яких можна звіритися в розумінні націоналістичних поглядів.

— Ну, і що ж ви робитимете, якщо попадете до магістрату?

— Подбаю про те, щоб біржа праці перестала існувати.

— Звісно, — сказав Вульков, — як національно мислячий громадянин.

— Як офіцер, — говорив на сцені лейтенант, — я не можу припустити, люба Магдо, щоб цю дівчину, хоч вона лише бідна служниця, так ображали.

Лейтенант з першої дії, бідний брат у других, який мав одружитися з таємною графинею, був Магдиним нареченим. Відчувалося, що глядачі тремтять від хвилювання. Авторка сама це помітила.

— Захоплююча фабула — моя сила, — сказала вона Дідеріхові, який справді був збитий з пантелику.

Докторові Шеффельвейсу ніколи було стежити за перипетіями драми; він бачив, що йому загрожує небезпека.

— Ніхто, — запевняв він, — не вітав би радісніше дух…

Вульков перебив його:

— Знаємо, знаємо, бургомістрику. Радісно вітати ви вмієте, коли це не вимагає зусиль.

Дідеріх додав:

— Але провести різку грань між вірнопідданими і крамольниками…

Бургомістр з благанням простягнув руки.

— Панове! Не судіть про мене несправедливо. Я готовий на все! Але чого варта ця грань, коли у нас майже всі, хто не голосує за вільнодумних,

віддають свої голоси соціал-демократам.

Вульков люто захрюкав і взяв з буфета ковбасу. Але Дідеріх виявив залізну впевненість.

— Коли вибори не виходять належні самі собою, їх треба такими зробити!

— Але яким чином? — сказав Вульков.

Небога Вулькова із свого боку вигукувала в публіку:

— Адже ж він мав побачити, що я — графиня, бо він нащадок того ж високого роду!

— О пані графине! — сказав Дідеріх. — Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?

— Звичайно, — пані фон Вульков. — Вони пізнають одне одного лише із самих манер.

Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен — усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:

— Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.

І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:

— Панове, битва виграна!

— Якби і в нас це робилося так легко, — сказав її чоловік. — Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?

— Пане президенте! — Дідеріх приклав руку до серця. — Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.

— Гаразд, — сказав Вульков.

— Тому що, — вів далі Дідеріх, — у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, — повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, — і це — сам його величність кайзер!

Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.

— Найіндивідуальніша особа, — пальнув він. — Людина пориву. Мислитель!

— Так, так, — сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп’яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.

— Панове… — він затнувся, — ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.

Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:

— Панові президенту це відомо?..

— Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.

Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності — і чи тільки приписав? «Я змету всю їхню крамничку!» І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож…