Вірнопідданий
Шрифт:
— Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.
— Порядна! Обсмикни хоч сукню!
— Такою підлою, як ти…
— Можеш бути лише ти!
Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.
— А я все ж
Кетхен остаточно втратила самовладання.
— Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.
На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:
— Авжеж, Це мій обов’язок перед собою. Для тебе це вже однаково.
Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір’ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:
— Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.
— Ах, цей наречений… — відказала вона.
Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.
— Шкода, — сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:
— На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.
Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.
— Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.
— О боже! — сказала Густа; а Дідеріх:
— Ну, тоді ми в пастці!
Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.
— Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!
Кетхен хихотіла.
— Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.
І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.
— Ну, що ж ми будемо робити?
Кетхен сказала:
— Це вам видніше. Адже ж ми троє знаємо тепер одне одного.
— І втрачати нам теж нема чого, — сказала Густа. І всі троє зареготали.
Але Кетхен раптом жахнулася.
— Ой, горе! В люстрі я схожа на свою покійну бабусю.
— Воно зовсім чорне.
— І подряпане.
Вони наблизили
— Дивіться, он на тій урні! — сказала Кетхен. — «Лише тепер пізнали ми горе…» Чому? Тому, що вони побували тут? Це, певно, були божевільні…
— Ми не божевільні, — заявив Дідеріх. — Панно Густо, адже ж у вас є діамант.
Він намалював три серця, додав до них напис і запропонував дівчатам відгадати, що це значить. Вони з вереском відвернулися, а він гордо сказав:
— Недарма ж цей покій зветься «куточком кохання»!
Раптом Густа злякано скрикнула:
— Хтось дивиться на нас!
З-за люстра висовувалася бліда, як у мерця, голова. Кетхен метнулася до дверей.
— Ідіть-но сюди! — крикнув Дідеріх. — Це тільки намальовано.
Люстро з одного боку відокремилося від стіни, вони повернули його ще трохи. Тоді виступила вся постать.
— Це та сама пастушка, яка за дверима стрибала через струмок!
— Для неї вже все позаду, — сказав Дідеріх, бо пастушка сиділа і плакала. А на зворотній стороні люстра віддалявся пастух.
— Тут є вихід! — Дідеріх показав на освітлену щілину, помацав рукою, двері під шпалерами відчинилися.
— Це вихід, коли все вже позаду, — зауважив він і пішов уперед.
За його спиною Кетхен глузливо сказала:
— У мене нічого немає позаду.
Густа з легким сумом:
— І в мене немає.
Дідеріх удав, ніби не почув. Пересвідчившися, що вони були в одній із маленьких віталень поза буфетом, він швиденько пройшов до дзеркальної галереї і непомітно загубився в юрбі, яка саме цієї хвилини ринула із зали. Всі були схвильовані трагічною долею таємної графині, яка все ж таки вийшли заміж за вчителя музики. У пані Гарніш, пані Кон, бургомістрової тещі — у всіх були заплакані очі; Ядасон, який зняв уже з себе грим, прийшов пожинати лаври, але дами зустріли його не дуже добре.
— Це ваша провина, пане асесоре, що так скінчилося!. Зрештою це ж була ваша рідна сестра!
— Пробачте, пані!
І Ядасон узявся захищати свою точку зору правного спадкоємця графських маєтків. Мета Гарніш сказала:
— Але вам не слід було прибирати такого задирливого вигляду.
Відразу ж усі погляди звернулися до його вух, почувся хихіт, і тієї ж миті Дідеріх узяв під руку Ядасона, який скрекотливим голосом марно допитувався, що трапилося. Смакуючи наперед солодку помсту, Дідеріх повів його туди, де пані фон Вульков прощалася з майором Кунце, палко дякуючи йому за послуги в справі постановки її п’єси. Побачивши Ядасона, вона просто повернулася до нього спиною. Ядасон наче прикипів до підлоги, Дідеріх не міг зрушити його з місця.