Вірнопідданий

Манн Генрих

— Fidonc! Це призвело б до того, що молодий граф, тобто Ядасон, наклав би на свого батька опіку. В третій дії, ви побачите, він погрожує цим лейтенантові в сцені, яка, здається, мені вдалася. Чи може лейтенант узяти це на себе? А роздрібнення родинного майна? У ваших колах це, може, й вийшло б. Але у нас багато чого не можна.

Дідеріх уклонився.

— Там, у вищих колах, звичайно, панують поняття, недоступні нашому розумінню. І розумінню суду, напевне, також, — додав він.

Пані фон Вульков тепло посміхнулася.

— От

бачите! Таким чином, лейтенант щонайкоректніше відмовляється від таємної графині і одружується з фабрикантовою дочкою.

— З Магдою?

— Звісно. А таємна графиня виходить заміж за вчителя музики. Така воля вищих сил, любий докторе, яким ми, — її голос злегка затремтів, — мусимо коритися.

Дідеріх мав ще один сумнів, але не висловив його. Лейтенант міг би одружитися з таємною графинею і без грошей. Така розв’язка глибоко задовольнила б Дідеріха, його ніжну та ідилічну душу. Але — на жаль! — ця сувора епоха мислила інакше.

Дали завісу, публіка поволі збувалася розчуленості, потім виявила палке співчуття покоївці й лейтенантові, котрим — як, на жаль, можна було передбачити — судилося ще довго нести свій тяжкий хрест: не бути прийнятими при дворі.

— Справді, який жаль! — зітхали пані Гарніш і пані Кон.

У буфеті Вульков закінчував свою нараду з бургомістром:

— Ми вщепимо цій банді належні погляди!

Потім він важко опустив свою лапу на Дідеріхове плече:

— Ну, докторчику, моя дружина вже запросила вас на чашку чаю?

— Звичайно, і приходьте швидше! — Пані фон Вульков простягла йому руку для поцілунку, і Дідеріх пішов ощасливлений. Сам Вульков хоче бачити його! Разом з Дідеріхом він хоче завоювати Неціг!

Тим часом як пані фон Вульков у дзеркальній галереї, оточена друзями, приймала їхні віншування, Дідеріх створював громадську думку. Гейтейфель, Кон, Гарніш і ще кілька чоловік ускладнювали його завдання, даючи, хоч і дуже обережно, зрозуміти, що вважають п’єсу безглуздою. Щоб примусити їх замовкнути, Дідеріхові довелося вказати їм на розмах третьої дії. Редакторові Нотгрошену він докладно продиктував те, що знав про авторку, бо Нотгрошен квапився — вже час було здавати газету до набору.

— Тільки дивіться, не пишіть дурниць ви, писако, бо я вам горлянку заткну вашою писаниною!

У відповідь на це Нотгрошен подякував і відкланявся. Вчитель Кюнхен, який прислухався до розмови, схопив Дідеріха за гудзик і проверещав:

— Послухайте, мій любий! От що ви могли б сповістити ще нашій Ходячій Плітці…

Нотгрошен, почувши своє прізвисько, повернувся, і Кюнхен вів далі:

— …Те, що чудовий твір нашої вельмишановної пані фон Вульков уже був написаний раніше, і не кимось іншим, а нашим великим учителем Гете в його «Побічній дочці». Ну, а це ж, звичайно, найвище, що можна сказати в похвалу авторці!

Дідеріх мав сумнів щодо доцільності відкриття Кюнхена, але не вважав за потрібне говорити йому про це. З розпатланим волоссям дідуган уже протискувався крізь

юрбу; за кілька хвилин він розшуркувався перед пані фон Вульков і сповіщав їй наслідок свого порівняльного дослідження. Але впіймав облизня, якого не передбачив навіть Дідеріх. Авторка сказала крижаним тоном:

— Ваше зауваження, пане професоре, може грунтуватися лише на непорозумінні. І ви певні, що «Побічна дочка» належить перу Гете? — спитала вона й недовірливо зморщила носа.

Кюнхен поспішив потвердити, що в цьому не може бути сумніву, але це мало допомогло йому.

— В усякому разі, ви, напевне, читали в журналі «Домашнє вогнище» мій роман; його я і переробила на драму. Всі мої твори абсолютно оригінальні. Я сподіваюся, панове, — вона обвела поглядом приявних, — що ви виступите проти таких злісних чуток.

З тим Кюнхена відпустили. Він одійшов, важко дихаючи. Дідеріх тоном зневажливого співчуття нагадав йому про Нотгрошена, який уже зник зі своїми небезпечними відомостями, і Кюнхен кинувся за ним, щоб запобігти ще гіршому лихові.

Коли Дідеріх повернув голову, картина в залі змінилася: не тільки пані президентшу, але й старого Бука оточили люди. Це було разюче, але в цьому можна було впізнати людську натуру. Люди шкодували, що перед тим вони дали волю своїм інстинктам; з відданими обличчями підходили вони один по одному до старого, наче були ні при чому. Така велика була, навіть після тяжких струсів, влада звичаю, віддавна визнаного! Дідеріх сам уважав за доречне уявки не відпадати від більшості. Упевнившись, що Вульков уже поїхав, він підійшов до Бука. Старий якраз сидів сам у м’якому фотелі, поставленому для нього коло самої сцени; його біла рука якось особливо тендітно звисала з ручки крісла. Він підвів очі на Дідеріха.

— А, от і ви, любий Геслінгу! Я часто жалкував, що вас не видно, — зовсім просто і зичливо сказав він.

У Дідеріха зразу ж підступили до очей сльози. Він простяг йому руку, зрадів, коли пан Бук затримав її трохи довше в своїй, і пробурмотів щось про справи, клопоти і «якщо говорити щиро» — його раптом охопила потреба в одвертості — про вагання й перешкоди.

— Це добре з вашого боку, — відказав старий, — що ви не тільки змушуєте мене здогадуватися про це, але й признаєтеся самі. Ви молодий і дієте зі спонук, яким підкоряються уми в наш час. Я б не хотів укинутися у властиву старощам нетолеранцію.

Дідеріх опустив очі. Він зрозумів: це було прощення за процес, який коштував зятеві старого Бука громадської честі; і йому стало душно від такої поблажливості і такої зневаги.

Старий вів далі:

— Я поважаю боротьбу і занадто добре її знаю, щоб ненавидіти тих, хто бореться проти моїх родичів.

Тут Дідеріх злякався, що це може завести надто далеко, і визнав за краще відповісти ухильно. Він сам не знає… Часом уплутуєшся в оказію…

Старий прийшов йому на допомогу.

— Я знаю: ви шукаєте і ще не знайшли самого себе.