Вірнопідданий
Шрифт:
— Я наполіг, щоб наші нові вулиці були прокладені в іншому напрямку тільки заради збереження цього будинку і цього живопису. Можливо, вони мають лише історичну цінність. Але картина, що прагне увічнити свій час і його звичаї, може і сама сподіватися увічнення.
Тут Дідеріх тихенько відійшов, йому було соромно за Фріцше.
Бургомістрова теща спитала його, якої думки старий про «Таємну графиню». Дідеріх подумав і мусив признатися, що Бук зовсім не згадував п’єси. Обоє були розчаровані.
Тим часом Дідеріх зауважив, що Кетхен
— Ну, панно Кетхен, — голосно спитав він, — що ви думаєте про «Зеленого ангела»?
Вона відповіла ще голосніше:
— «Зелений ангел»? Ах, це ви? — І засміялась йому просто в обличчя.
— Я б вам радив бути обачнішою, — сказав він, насупившись. — Уважаю за свій обов’язок попередити вашого батька.
— Тату! — зразу ж покликала Кетхен.
Дідеріх злякався. На щастя, пастор Цілліх не чув.
— Я, звичайно, відразу ж розповіла батькові про наш маленький пікнік. Що ж тут такого, це ж були тільки ви.
Вона переборщила. Дідеріх засопів.
— Ну, а для любителів гарних вух там був ще й Ядасон. — Побачивши, що це їй дошкулило, він додав: — Під час наступної зустрічі в «Зеленому ангелі» ми пофарбуємо їх у зелений колір, це створить настрій.
— Якщо ви гадаєте, що справа у вухах…
При цьому погляд Кетхен виявив таку безмежну зневагу, що Дідеріх поклав ужити енергійних заходів. Вони стояли біля кадубів з рослинами.
— Як ви гадаєте, — спитав він, — чи перестрибне пастушка через стумок і ощасливить пастуха?
— Вівця, — сказала Кетхен.
Дідеріх пустив це повз вуха, підійшов до стіни і став мацати по ній. Він знайшов дверцята.
— Бачите? Вона стрибає.
Кетхен підійшла ближче, витягнула шию і з цікавістю зазирнула до потайного покою. Раптом вона відчула штурхана і опинилася всередині кімнати. Дідеріх пристукнув дверцята й бурхливо, з несамовитим сопінням накинувся на Кетхен.
— Пустіть мене, я буду дряпатися! — гукнула вона і хотіла заверещати. Але від сміху не могла опиратись, а канапа була вже близько.
Боротьба з нею, її оголені руки й плечі позбавили його решти самовладання. «Так, так, — сопів він, — зараз побачимо. — При кожній здобутій мостині підлоги він повторював: — Зараз побачимо. То я вівця? Ага, коли гадаєш, що маєш справу з порядною дівчиною, і плекаєш чесні наміри, тоді ти вівця? Зараз побачимо». — Останнім зусиллям він повалив її на канапу.
— Ай! — сказала вона, задихаючись від сміху. — Що ж ми побачимо?
Раптом Кетхен почала боронитися насправжки. Вона вишарпнулася; смуга світла, що падала крізь незавішене вікно, освітлювала безладдя її туалету; а обличчя, ніби спухле від напруження, було звернене до дверей. Він повернув голову; там стояла Густа Даймхен і дивилася на них, ніби скам’яніла. Кетхен вирячила очі, а Дідеріх, упираючись колінами в канапу, мало не звихнув собі шию… Нарешті, Густа зачинила двері і рішучим кроком підійшла до Кетхен.
— Ах
— Сама шльондра! — не вагаючись, відповіла Кетхен.
Густа тільки рота роззявила. Вона подивилася на Дідеріха розгублено і так обурено, що її очі сповнилися вологого блиску.
Він запевнив її:
— Панно Густо, це тільки жарт.
Та де там! Густа накинулася на нього:
— Я вас знаю, від вас усього можна чекати.
— Ах, ти його знаєш! — глузливо зауважила Кетхен. Вона підвелась, а Густа присунулася до неї ще ближче. Дідеріх скористався з нагоди, надав своїй постаті гідності й одійшов убік, щоб дати можливість дамам розв’язати цю справу між собою.
— І я маю дивитися на це! — вигукнула Густа.
А Кетхен:
— Нічого ти не бачила! І навіщо тобі взагалі дивитися?
Дідеріхові це також почало здаватися дивним, тим паче, що Густа промовчала. Кетхен явно брала гору. Вона закинула голову і сказала:
— Щодо тебе, то я дивуюся. У кого рильце в пуху, як у тебе…
Густа дуже стривожилася.
— У мене?.. — протягом спитала вона. — Що ж я такого зробила?
Кетхен раптом затнулась, а Дідеріха пойняв страх.
— Сама добре знаєш. Мені неприємно про це говорити.
— Я нічого не знаю, — з жалем у голосі сказала Густа.
— Я б ніколи не повірила, що такі речі можливі, — сказала Кетхен і зморщила носика.
Густі урвався терпець.
— Мені це набридло! Що на вас усіх напало?
Дідеріх запропонував:
— Краще б нам вийти тепер звідси.
Але Густа тупнула ногою.
— Я й кроку не ступлю, поки не дізнаюся. Весь вечір я помічаю, що на мене вилуплюють очі, наче я проковтнула дохлу рибу.
Кетхен відвернулася.
— Ну, от бачиш! Будь удоволена, що тебе не викинули разом з твоїм зведеним братом, Вольфгангом.
— З ким?.. З моїм братом?.. Чому братом?..
У глибокій тиші Густа важко дихала і блукала поглядом по кімнаті. Раптом вона зрозуміла.
— Яка підлість! — з жахом вигукнула вона.
По обличчю Кетхен розлилася солодка посмішка. Дідеріх підняв руки, відхиляючи від себе будь-яку підозру. Густа вказала пальцем на Кетхен.
— Це ви, дівки, вигадали! Ви всі заздрите на мої гроші!
— Авжеж! — вигукнула Кетхен. — Дуже нам потрібні твої гроші, коли за ними ховається така мерзота.
— Та це ж неправда! — заверещала Густа. Раптом вона впала долілиць на канапу і застогнала. — Ах, боже мій, боже мій, що ми накоїли!
— От бачиш, — сказала без жалю Кетхен.
Густа схлипувала все голосніше. Дідеріх торкнув її за плече.
— Панно Густо, не треба, хтось може ввійти. — Він думав, чим би втішити її. — Цього ніколи не можна знати напевне. Ви не схожі одне на одного.
Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:
— Ти… ти взагалі добра штучка! — засичала вона на Кетхен. — Я скажу про тебе, що я бачила!