Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана
Шрифт:
Фіксуючи ці «позитиви» в діяльності ясновельможного, не забудьмо однак і менш приємних обставин доби, сином якої він був. Не забудьмо, що протягом двадцяти років Мазепиного гетьманування його політика в усьому щонайкраще відповідала інтересам російського царя. Збереглися численні скарги різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини й духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, «переживало процес дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси» (Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Париж; Торонто, 1960. — С. 94).
Отже, переходимо до останнього важливого ФАКТУ- до несподіваного для Петра І й для маси української людності переходу Мазепи на бік шведського короля Карла. Могутній всеукраїнський монарх, ледве не диктатор, людина, що з банальної точки зору була вже і стара, і мала все. Чого, мовляв, йому бракувало…
Реакція центру була різко негативна. 5 листопада 1708 року цар Петро писав Меншикову: «А Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад зжечь весь». Цей наказ виконано сумлінно. В «Описі» Григорія Покаса (1751) читаємо: «Князь Меншиков з великоросійським войском город Батурин […] і жителей тамошних […] з женами і дітьми іх достал […] а народ увесь даже до ссущих (немовлят. — С. Б.) виколол і вирубил, з коіх кров дорогами і улицами в Сейм ріку лилась будто как обикновенно на кола млиновиі вода іде, при том же і церквей Божествених не пощажено […]».
Джерел для дослідження життя й діяльності українського гетьмана безліч. Лише його універсалів на землеволодіння проф. О. Оглобин нараховує близько 1000. Численні й прецікаві документи розпорошено в російських і західноєвропейських архівах та газетних сховищах. Тут звіти, щоденники й спогади дипломатів із різних країн, рясні вістки західноєвропейської преси (аж до Англії), які зібрав Теодор Мацьків, записки шведських очевидців та офіційних історіографів, передусім Г. Нордберга та Г. Адлерфельда, що розпочала мазепинську історіографію, а також численних їхніх наступників. Ці матеріали ретельно визбирували й публікували такі українські вчені, як Дмитро Бантиш-Каменський, Осип Бодянський, Никандр Мовчанівський, Степан Томашівський, Ілько Борщак, Борис Крупницький, Богдан Кентржинський, Орест Субтельний. Яскрава особистість гетьмана Мазепи притягала увагу письменників Даніеля Дефо, Вольтера, Байрона, Пушкіна, Віктора Гюго, з українських авторів-Данила Мордовця й Володимира Сосюру, поему якого вперше опублікував журнал «Київ».
В українській мазепіані чільне місце займає праця Миколи Костомарова (1817–1886) «Мазепа й мазепинці». Як відзначив Г. Мацьків, «досліджуючи минуле України, Костомаров звернув головну увагу на козацьку добу, в якій, на його думку, найяскравіше виявилися творчі сили українського народу. Всупереч офіціальній російській історіографії, він підкреслював, органічний зв'язок козацької доби через литовсько-польський період із Києвом». Але Костомаров був не лише історик, а й політик, один з чільних, як пам'ятаємо, кирило-мефодіївців. Треба зважати й на те, що працював він все-таки не у вільному світі, а в умовах царизму. Після всіх історичних перетурбацій, у яких вчений так чи інакше брав участь і зупинятись на яких тут не місце, він провів у своїй праці думку, що український народ не можна підозрювати в зрадництві, мовляв, зрадником був один тільки Мазепа. Такий тактичний хід Костомарова зрозумілий, але він применшує роль його праці.
Вперше апологетизував Мазепу недооцінений у нас вчений-славіст консервативного напрямку Федір Уманець (1841–1917). Вперше на Україні він показав, що Мазепа був український патріот і перейшов на шведський бік не заради особистого, а для поліпшення долі України.
Прецікаві джерельні розвідки увійшли до згаданого вже варшавського двотомника 1938–1939 років. Це праці Д. Дорошенка, В. Біднова, Я. Токаржевського-Карашевича, Б. Крупницького, М. Возняка, Я. Січинського, О. Лотоцького,
Офіційна українська радянська історіографія, продовжуючи лінію російської великодержавної й монархічної історичної літератури, протягом десятиріч паплюжила діяльність українського гетьмана й саму його особу. Нових документів і спостережень введено до наукового обігу, на жаль, дуже мало. Хорошою заявкою на нову працю про Мазепу стали публікації Василя Марочкіна.
З науково-популярної літератури, присвяченої Мазепі, треба назвати дві — англомовну книжку Клеренса Меннінга (1957) та французькомовну — Ілька Борщака й Рене Мартеля (1931), відразу видану і в українському перекладі Михайла Рудницького.
Ілько Борщах (1892–1959) виїхав 1919 року до Парижа як член делегації УНР на мирну конференцію. Залишившись у Франції, він присвятив себе вивченню історії мазепинців, зробивши архівні епохальні відкриття. Зокрема знайшов і простудіював папери Григора Орлика — генерал-поручника Людовика XV, щоденник його батька, гетьмана Пилипа, «Вивід прав України», бендерську конституцію 1710 року, нотатки Вольтера. У 1926–1929 роках І. Борщак видавав радянофільську газету «Українські вісті», у 1949-1953-журнал «Україна» (вийшло 10 зшитків), у 1939–1957 — викладав у «Національній школі живих східних мов у Парижі».
Французький історик і публіцист Рене Мартель був лише на рік молодший за Борщака. Він лишив низку праць, присвячених Україні, — «Українське питання» (1927), «Франція й Польща» (1931), «Національна політика більшовиків на Україні» (1934), «Підкарпатська Русь» (1935), разом із Софією Борщак переклав французькою мовою Шевченкову поему «Іван Гус» (1930).
Праця І. Борщака й Р. Мартеля та поема В. Сосюри можуть дати добрий початок для знайомства з діяльністю великого українського гетьмана.
Очевидячки читачеві було б цікаво знати, коли, за яких обставин і як саме творилася книжка, нове видання якої він зараз тримає в руках. Тут варто заглибитися, по-перше, тому, що це — цікава історія, а по-друге, тому, що розповів її безпосередньо один із авторів, сам Ілько Борщак, рецензуючи в своєму журналі «Україна» (Париж, 1950. Кн. 4) книжку Б. Крупницького, він вирішив прореагувати на застереження, мовляв, книжка Борщака й Мартеля «знаменита» під літературним оглядом, але «малоцінна» з погляду наукового. Ілько Борщак погодився з цією оцінкою, пояснюючи, що йдеться про популярний на Заході, зокрема у Франції, жанр «романізованого життєпису» й при цій нагоді розповів історію видання.
«Десь у 1929 р. один видатний французький критик, що кермував і кермує досі великим столітнім видавництвом, а також редагує великий паризький журнал, запропонував нам написати «Життєпис Мазепи» для його збірки «Романізованих життєписів». Спокуса була досить велика, щоб відмовитись, і впродовж літа 1930 р. книжка була написана, (Очевидячки за зміст і форму відповідає автор цих рядків; наш співробітник француз зробив тільки остаточну редакцію мови).
Взимку 1930 року я надіслав рукопис редакторові збірки. Не проминуло й тижня, як я одержав від нього вельми прихильного листа, в якому редактор згори згоджувався взяти до друку книжку, але «задля більшого її успіху в читачів та задля того, щоб книжка не відрізнялася разючо від інших книжок збірки», він пропонував «деякі незначні зміни»… Бодай деякі з цих «змін» варто тут для цікавости подати… Говорячи про часи «Руїни», ми подали «Думу» Мазепи «Всі покою щиро прагнуть…», кажучи, що хоч «Дума» ця пізнішого походження, але «можна припустити, що такі ідеї кружляли вже в молодого Мазепи. Нехай читач розгорне «Vie de Mazeppa», й він побачить, як редактор збірки переробив нашу думку. Задля такого ж «ефекту» Пасек зробився «могутнім вельможею». Мазепа рятував Яна-Казиміра, Львів був здобутий Хмельницьким, Павло Алепський зробився «сучасником» Мазепи…