Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана
Шрифт:
Потім поїхав він на Крим і переконав хана, що треба почати війну проти Москви. Він навіть підписав із ним «В імені України» союзний договір, яким Україна зрікалася своїх договорів із царем і ставала союзником Криму. Коли Петрик мав уже цей документ у руках, тоді звернувся до запорожців із таким маніфестом: «Болюче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край. Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані, але завдяки Богові та Хмельницькому ми визволились і накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не може подужати.
Не диво, що нашим ворогом
Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свободно. І Москва зробила із нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників».
Цей прецінний документ у розвитку української національної свідомості, написаний в Акмечете, чудовім кримськім місті, названім згодом Симферополь.
Поважна частина запорожців відгукнулась на поклик Петрика і вибрала його гетьманом України. Татари та запорожці пішли походом.
Агенти, вислані Мазепою на Крим і на Запорожжя, повідомляли його день за днем про зріст цього руху. Національна протимосковська програма Петрика покривалась із глибокими пересвідченнями Мазепи і відповідала його оточенню, але вони боялися соціальної еволюції, яку вона мусила була потягти за собою. Петрик хотів відібрати панам їхнє майно; починався вічний конфлікт між двома течіями: національною і соціальною.
Петрик був представником бідноти і селянства, що бажав скинути одночасно московське ярмо та українських панів. Мазепа навпаки: хотів незалежної України для себе і для новоствореної собою аристократії; він і не думав про зміну селянської долі. Він був аристократом і ним залишився. Найкращим доказом цього був гордий маніфест, який він спрямував із Полтави проти бунтаря вже загроженого його військом:
«Що таке? Ти смієш сягати за гетьманським титулом? Нас справді дивує твоє божевілля!
Хто з тебе, нужденна собако, зробив провідника та опікуна?
Чи ми не знаємо, що твій батько був жебраком, що жив у Полтаві з людської милостині і що ти сам, коли ходив до школи, волочився по вулицях із голодранцями і годувався окрушками під нашими вікнами? Ніколи ти не стояв навіть біля шляхтича. Не віримо, щоб хан ішов із тобою. Не можемо допустити думки, щоб така визначна особа могла йти за тобою, ти, брехуне і підла собако! Це, певно, якийсь циган, що зібрав між татарами кілька тисяч волоцюг і називає себе ханом!»
Петрика і його татар побили; на другий рік вони почали нове повстання з такою ж невдачею. Мазепа не стратив з ока своїх намірів, а при цьому зручно показував цареві, яку велику послугу віддав він йому своєю перемогою над Петриком.
У 1695 р. Петро Великий хотів пробити для Росії вікно в Європу на Чорнім морі і зовсім непотрібно почав облогу Азовської фортеці. Мазепі доручили провід над диверсійним наступом на кримського хана, щоб не допустити татарів з допомогою туркам. І цим разом гетьман мав щастя і після кількох могутніх наступів на славну татарську фортецю Кізікерман (нині
Та не довго довелось відпочивати після тієї перемоги. Петрик знову вибрався проти нього війною, на цей раз з армією 30000 татар, і поширив чутку, буцімто він незаконний син Мазепи. Мазепа виступив іще раз проти нього, наново побив татар, але Петрик був невпійманним і вів далі свої інтриги. Щоб позбутись цього свого завзятущого ворога, Мазепа наклав на його голову нагороду, і тоді Петрик щез. Так закінчилась історія того українського «Пугачова».
Цар Петро І створив новий орден св. Андрія і другим із черги, який дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепа скінчив 60 літ, і здавалось, дійшов до вершка слави. Від Хмельницького ніхто не мав на Україні такої безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали для нього беззастережне довір'я, мав він при собі особисту варту, складену із сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На його дворі завели дуже точний церемоніал, і гетьман приймав чужинних амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді як у Москві панували ще варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.
Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і Церквою, якої вірним лишався завсіди. Більшість чудових київських церков в українськім барокко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані, або відновлені за Мазепи.
Він відбудував монастир Лаври, обвівши його монументальним муром із чудово прикрашеними воротами. Довго після його смерті, коли пам'ять про нього затирали у найменших закутинах, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі. Гетьман побудував прегарну церкву св. Миколи, перетворив Могилянську Колегію, вибудував прославлений пізніше Шевченком собор у Переяславі.
Численні інші панегірики звеличували його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували пильно всі пам'ятки, залишені після нього, щоб їх спалити. Тому-то слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи,
Мазепу славлять як «протектора київських Атен», його прославляють за «побожність не тільки для церкви на Україні, але теж і серед темряви турецьких бусурманів».
Цю останню подробицю треба роз'яснити. Слава Мазепи, як опікуна церкви та науки, поширилась між усіма православними Оттоманської турецької імперії і чимало грецьких єпископів, болгарів, сербів і навіть арабів приходило до Батурина прохати підмоги. Тоді Мазепа казав видати власним коштом чудову Євангелію арабською мовою. Ця дороговинна книга, викладена брильянтами, знаходиться нині в Алєпо; можна на ній нині ще бачити гетьманський герб з його титулом Dux Cosacorum Zaporoviensium.
На великі свята в Єрусалимі досі вживають у церкві Св. Гробу срібну миску, вирізьблену якимсь італійським митцем із таким написом: «Щедрий дар великого гетьмана Його Величності Івана Мазепи».