Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана
Шрифт:
Небавом і Мазепа приїхав до московської столиці. Показався він там із незвичайною пишнотою у товаристві найбільших козацьких достойників: генерального обозного, генерального писаря, генерального судді, генерального осаула та генерального бунчужного. Найбільші українські міста мали серед його дружини своїх полковників і поважний Чернигів, і люба Полтава, і торговельний Ніжин, і Новгород, оспіваний згодом Гоголем, і Лубни, де півстоліття тому панував жорстокий князь Ярема Вишневецький, прогнаний Хмельницьким. Гетьманська дружина мала більш триста осіб.
Ніколи ще Москва не бачила українського гетьмана у такій пишноті. Здавалось, що вона приймає
Мазепа зайняв місце у кареті з козацькою та московською дружиною перед нею і поза нею; він в'їхав до міста через ворота від Калуги, переїхав ріку Москву через міст на човнах і зупинився у славному посольському дворі де на нього ждали апартаменти.
Гетьман не знав, що діється на дворі, не догадуючись, що дні панування Софії та Галіцина вже почислені. У своїх розмовах із московськими комісарами, які мали перевірити його настрої, він вихвалював подвиги царського улюбленця:
— Ніколи ще невірні не мали такого страху, як перед князем Василем Василевичем Галіциним! Яка шкода, що забракло нам води і ми не могли зруйнувати Перекопу.
І до цього ще докинув такий коментар на доказ своєї вченості:
— Давні хронікарі кажуть нам, що перський цар Дарій. коли йшов завойовувати Крим із хмарами війська, не міг узяти Перекопу, бо бракло йому води, а відступаючи, поклявся, що ніколи більше не вернеться на Крим.
На другий день на Кремлю було велике прийняття. На ньому вихваляли подвиги Галіцина та Мазепи, якому в імені царя передали багаті дарунки: срібну вазу та золотий пояс, прикрашений брильянтами. Мазепа віддав візит цареві Іванові, напівідіотові, патріархові та не міг зустрітись із Петром.
Гетьман був іще у Москві, коли дійшло до соuр d'Etat: Софію зачинили у Дівочому монастирі, Галіцинові відібрали його майно і заслали, Іван якби й не існував, і велика Петрова доба почалася.
Мазепа мучився здогадами, що буде далі: його оточення вже намічувало його наслідника і сам гетьман тратив уже надію.
Він хотів заграти ще свою останню карту і зі своєю дружиною відвідав Петра у Троїцькому монастирі.
10 вересня молодий цар Петро, тоді 17-літок, прийняв українців на аудієнції і тут іще раз могутній чар Мазепи взяв верх. Мазепа приніс із собою багаті гостинці; великий золотий хрест, викладений самоцвітами, прегарну шаблю, яку наївний хронікар цієї доби оцінює на 2000 рублів, і золоті нашийники для царської рідні. Та більш як усіма дарунками вмів він з'єднати собі приязність царя своїм красномовством, своїм незрівняним хистом переконувати людей. Жаль, що ця майстерна промова найзручнішого дипломата у тодішній Європі якось не збереглась і не дійшла до нас.
Мазепа покинув Москву 12 вересня 1689 р. у ще більший силі та славі, ніж мав її, коли туди приїхав. В останніх днях його побуту у московській столиці трапився один дивний і дуже характеристичний епізод.
Польща, як відомо, ніколи не хотіла зректись України, і польський король Ян Собеський пробував з'єднати собі Мазепу через француза Невіль, тайного агента, якого вислав до Москви маркіз Бетюн, тодішній представник Людовика XIV у Варшаві. Невіль мусив доказати неабиякої штуки, щоб виконати свою місію, бо москалі XVII віку були дуже підозріливі і звикли стежити назирці
Гетьман мусив поквапно вертатись, бо на Україні збиралось на бунт. Заки виїхав до Москви, він залишив на відчинених кордонах сильні обсади. Але татари не рухались і небезпека приходила із середини: вже поширювались чутки, що цар заарештував Мазепу, щоб заволодіти Україною. Запорожці проводили цим рухом; вони вислали послів до кримського хана і польського короля з пропозицією приєднатись до них проти Москви, яка наважилась на їхні вольності.
Якби Мазепа був хотів, він міг би був дати собі раду з царем, який не міг боронитись. Але він не хотів єднатись із Польщею. Він завів лад і при помочі своїх агентів у Варшаві та на Кримі вмів подати до відома, що Польща, втомившись турецькою війною, почала переговори з Портою, не розпитавши про думку свого московського союзника. Мазепа повідомив про це негайно царя, який був йому вдячний за таку важну звістку.
Для великої справи, до якої Мазепа підготовлявся, довір'я Москви було для нього необхідне. А все ж від 1689 р. до 1691 р. доноси проти нього пливуть до Москви рікою; все це було діло менш-більш довірених агентів Польщі, якій залежало на тому, щоб позбутися сильного гетьмана, що проводив одноцільною, дисциплінованою державою, що не мала симпатій для неї. І тому Мазепа весь час був насторожений: він мав скрізь добрих агентів, часто посилав впливовим боярам дарунки, при цьому ж вів лояльну політику. Донощики виходили із довгим носом, і гетьман не втратив нітрохи довір'я у Петра.
З початку 1692 р. вибухнула пошесть, що десяткувала запорожців і південні округи Полтавщини. Літом сарана знищила майже все жниво і пожежі, спричинені посухою, охоплювали українські міста. Народ нарікав, що все лихо йде із Москви, тим самим і на гетьмана, якого потайних намірів не міг зрозуміти, вважаючи його звичайним прислужником царя. Мазепа добирав довкола себе людей вірних, піддержуючи старшину. Таким робом поволі творив він аристократію, якій розділяв землі і достатки, що досі були загальною власністю козацтва. Ці нові пани, вже справжні українці, поводились із звичайними козаками і селянами, наче зі своїми рабами, а це була річ на Україні невидана. До політичного невдоволення долучились іще соціальні умови. На цій основі повстав бунт Петрика.
У січні 1693 року один писар із державної канцелярії, званий Петриком, покинув Полтаву і втік на Січ. Був це сміливий шибайголова, добрий промовець і не без політичного смислу. Коли тільки опинився він між запорожцями, почав розмальовувати широкі плани: прийшла пора, щоб спільно із татарами піти походом на Україну, яка жде тільки на гасло, щоб прогнати Мазепу. Вся біднота тримала із запорожцями і різала українську шляхту, що тримала з царем.
Значення Петрика зросло швидко; він став головним писарем Січі. Мазепа даремно домагався, щоб його видали; запорожці відмовились, покликаючись на право захисту, яким від віків могли користуватись сини степів. Хитрий Петрик умів іще переконати запорожців, що гетьман висуває таке домагання тільки так про око людське, бо у глибині своєї душі він не ставиться вороже до його проектів.