Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
Йосип не попередив десятника теслярської артілі, який був його безпосереднім начальником, що наймається лише на кілька тижнів, щонайбільше на п’ять, після чого надійде час понести сина до Храму, здійснити над матір’ю обряд очищення і почати потроху збиратися додому, в Назарет. Він промовчав про це зі страху, що його не візьмуть, а це свідчить про те, що тесля з Назарета був не вельми обізнаний із трудовими звичаями своєї країни, він, певно, думав, що він сам собі хазяїн, і не цікавився реальностями тодішнього світу робітників, що складався переважно з людей, яких наймали працювати на обмежений термін. Проте Йосип ретельно рахував, скільки днів залишається йому тут працювати, двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, і щоб не помилитися, нашкрябав на стіні печери щось подібне до календаря, — дев’ятнадцять, — намалювавши там відповідну кількість рисочок, які щодня по одній перекреслював — шістнадцять — під захопленим поглядом Марії, — чотирнадцять, тринадцять, — яка знову й знову дякувала Господові за те, що дав їй чоловіка, — дев’ять, вісім, сім, шість, — обдарованого такими винятковими здібностями. Йосип їй сказав: Ось сходимо до Храму, а потім відразу вирушимо в Назарет, мої замовники давно мене там чекають, а вона вельми обережно, щоб не склалося враження, ніби вона повчає чоловіка, відповіла: Але спочатку нам треба буде подякувати господині печери та рабині, яка допомогла мені народити сина, адже вона майже щодня приходить сюди довідатися, як ся має мій хлопчик. Йосип нічого не відповів, він ніколи не признався б навіть самому собі, що забув про найелементарніше правило чемності, адже він збирався нав’ючити віслюка їхніми пожитками, доручити комусь доглянути за ним, поки вони відбуватимуть у Храмі необхідні обряди, а потім відразу вирушити до Назарета, не гаючи часу на прощання та вислови подяки. Марія мала слушність, було б вельми нечемно піти звідси, не сказавши нікому ні слова, й хоч він ніколи не признався б собі в тому, що його бідолашна дружина багато в чому переважає його, проте не міг не визнати, що з добрим вихованням у нього не все гаразд. Не менш як годину він гнівався на Марію
Настав нарешті той знаменний день, коли малий Ісус вирушив до Храму на руках у матері, що сиділа верхи на віслюку, який від самого початку товаришив і допомагав цій родині. Йосип вів довговухого за вуздечку, він дуже квапився, бо не хотів утрачати цілий день роботи, хоч він і був останнім їхнім днем із прожитих у Віфлеємі. Саме тому вони виїхали з печери, яка поки що правила їм за дім, дуже рано, коли рожевий світанок ще не остаточно витіснив кудись за обрій рештки нічної темряви. Вони вже проминали гробницю Рахілі, коли промені світанкового сонця зненацька впали на неї й забарвили її в палахкотючий колір граната, аж не вірилося, що це та сама стіна, яка в темну ніч стає мертвотно-білою, під повним місяцем забарвлюється в моторошний колір людських кісток, а у світлі щойно народженого місяця стає криваво-червона. У цю мить малюк Ісус прокинувся остаточно — коли мати сповивала його в дорогу, він лише на мить розплющив оченята, — і повідомив, що він голодний, у єдиний доступний для нього спосіб, тобто заплакав. Рано чи пізно, як і кожен із нас, він опанує інші способу спілкування, завдяки яким зможе повідомляти про свої інші потреби й навчиться плакати іншими слізьми.
Уже зовсім близько від Єрусалима, на крутому схилі, родина змішалася з безліччю прочан і торговців, що стікалися до міста, й кожному, схоже, хотілося потрапити туди раніше за інших, але всі обачно вповільнювали ходу і стримували своє нетерпіння, побачивши римських легіонерів, що патрулювали по двоє в Єрусалимі та на його околицях, і один або кілька загонів найманих вояків Ірода, у яких можна було побачити не тільки юдеїв, а й ідумеїв, галатів та фракійців, германців і галлів і навіть вавилонян, що славилися незрівнянною влучністю у стрільбі з лука. Йосип, тесля й чоловік мирний, який ніколи не тримав у руках іншої зброї, крім рубанка і струга, молотка, болтів і цвяхів, дивлячись на цих хвалькуватих вояків, водночас відчував і страх, і щось подібне до зневаги, й ці змішані почуття не могли не відбитися в його погляді. Тому він ішов з опущеними очима, на відміну від Марії, якій і раніше завжди доводилося сидіти в чотирьох стінах, а протягом цих останніх тижнів вона навіть жодного разу не визирнула з печери й бачилася лише з рабинею, що іноді провідувала її, тож Марія тепер з великою цікавістю дивилася на все навкруги з гордо піднесеною головою, бо ж тримала на руках свого первістка, слабка жінка, яка, проте, змогла народити дитину, виконавши свій святий обов’язок перед Богом і перед своїм чоловіком. Її обличчя сяяло таким щастям, що зворушувало навіть брутальних найманців-галлів, озброєних до зубів лобурів із русявим волоссям і довгими обвислими вусами, але навіть ці вояки із зачерствілими душами та загрублими серцями, дивлячись на юну і вродливу жінку з дитиною, що наче символізувала оновлення світу, приязно всміхалися, оголяючи гнилі зуби, але справа була не в зубах, а в тому, що їхні почуття були цілком щирими.
А ось і Храм. Побачений дуже зблизька і знизу, звідки ми на нього дивимося, він здається величною будівлею, від грандіозності якої йде обертом голова, неможливо уявити собі, що існує на землі сила, спроможна накидати цю величезну купу каменів, підняти, обтесати, укласти й підігнати їх один до одного так, щоб вони утримувалися лише власного вагою, без вапна, так само міцно й непохитно, як утримується все у світі, до найвищих карнизів, які, коли дивитися на них знизу, начебто доторкаються до неба, як ще одна Вавилонська вежа, яку, попри те, що вона перебуває під захистом Бога, спіткає та сама доля, що й першу, — буде зруйнований і Єрусалимський храм, проллється море крові, й тисяча голосів запитають: За що? — думаючи, що на це запитання існує відповідь, але рано чи пізно ті голоси замовкнуть, бо лише мовчанка істинна. Йосип відвів віслюка до стайні караван-сарая, де на Пасху та інші свята збиралося стільки тварин, що, як то кажуть, верблюд не мав місця, щоб махнути хвостом і відігнати мух, але в ті дні, коли перепис закінчився й подорожні розійшлися по своїх домівках, місце для віслюка знайшлося, тим більше, що година була зовсім ранньою. Але на Подвір’ї Поган, яке утворювало великий чотирикутник аркад навколо Храму у власному значенні цього слова, уже вирував натовп людей: міняйли, птахолови, продавці кіз та ягнят, прочани, які завжди мали свій резон приходити до Храму, а також багато чужоземців, яких привела сюди цікавість, бо на весь світ тоді розійшлася слава про Храм, який звелів збудувати цар Ірод. Але те подвір’я було таким величезним, що люди, які стояли з його протилежного краю, здавалися дрібними мурашками, так ніби будівничі царя Ірода, вважаючи, що виконують доручення самого Бога, хотіли, щоб людина, а надто людина поганської віри, відчувала свою нікчемність перед лицем Усемогутнього. Бо правовірні юдеї, якщо вони прийшли сюди не просто ловити витрішки, поспішали прямо до своєї мети, до Храму, що височів посеред цього подвір’я — центр усесвіту, пуп землі, святая святих. Саме туди прямують тепер тесля та його дружина, саме туди понесуть Ісуса після того, як його батько купить двох горличок у тих, хто володіє цією релігійною монополією, — навіть не знаю, чи можна їх назвати служителями Храму. Бідолашні пташки не знають, що їх чекає, хоч запах паленого м’яса та пір’я, який витає в повітрі, не може обманути нікого, не кажучи вже про набагато сильніший сморід крові та гною, бо бики й телята, яких тягнуть до жертовників, від страху навалюють його високі купи. Йосип несе горличок, тримаючи їх у своїх складених ковшем шкарубких долонях робітника, а вони, не здогадуючись, куди їх несуть, легенько дзьобають його в переплетені, наче грати клітки, пальці, ніби промовляючи до свого нового хазяїна: Як добре, що ти нас купив, ми тепер твоїми будемо. Марія нічого не помічає, вона дивиться лише на сина, а загрубла шкіра Йосипа не відчуває лагідної морзянки горличок.
Вони увійдуть до Храму крізь Дерев’яну Браму, одну з тринадцятьох брам, крізь які до нього можна увійти, й на якій, як і на всіх інших, викарбувано напис грецькою та латиною: Жодному поганину не дозволяється переступати через поріг і проникати за стіну Храму, на того, хто наважиться порушити цю заборону, чекає смерть. Йосип і Марія заходять, несуть із собою Ісуса, і через певний час вони вийдуть звідти, живі й неушкоджені, але горличкам, як ми вже знаємо, судилося померти, їхньої смерті вимагає закон, бо лише вона може підтвердити, що Марія очистилася. Який-небудь іронічний і нешанобливий, хоч і не надто оригінальний вольтер’янець неодмінно скористався б із цієї нагоди, щоб зауважити: певно, невинні створіння, такі, як горлички або ягнята, для того тільки у світі й існують, щоб підтримувати в ньому чистоту. А тим часом Йосип і Марія долають чотирнадцять сходинок і підіймаються на той поміст, на якому, власне, і стоїть Храм. Спочатку вони заходять у Двір Жінок, ліворуч — склад олій і вина, якими користуються під час богослужіння, праворуч — покої назореїв, так називають священнослужителів, які не належать до племені левітів і яким заборонено стригти волосся, пити вино й наближатися до мерців. Попереду, по обидва боки від протилежних дверей, розташоване приміщення, в якому ті прокажені, що вважають себе зціленими, чекають, коли їх оглянуть священики, і склад, де зберігаються дрова, причому їх щодня ретельно оглядають, бо для жертовного вогнища не годиться деревина гнила або посічена жучками. Марії залишається пройти кілька кроків. Вона ще підійметься по п’ятнадцятьох напівкруглих сходинках, які ведуть до Брами Никанора, яку ще називають Дорогоцінною, але там зупиниться, бо жінкам не дозволено заходити на Подвір’я Ізраїльтян, на яке можна увійти крізь ще одну браму. На вході стоять левіти, чекаючи тих, хто принесе жертви, але на тому подвір’ї, за брамою, панує атмосфера, далека від благочестивої, хіба що благочестя тоді розуміли зовсім інакше, ніж тепер, — тут смердить димом і чадом від спалюваного жиру, свіжою кров’ю, ладаном, тут лунає гомін чоловічих голосів, мукання худоби й бекання овець, що чекають, коли їх буде зарізано, останній і хрипкий крик пташки, яка раніше вміла щебетати і співати. Марія каже левіту, який їх зустрічає, що вона прийшла очиститися, і Йосип віддає йому горличок. На одну лише мить Марія доторкається до пташок, це буде її єдиним рухом, і відразу по тому левіт і її чоловік відходять від неї і зникають за брамою. Марія не зрушить із місця доти, доки повернеться Йосип, вона лиш трохи відступає вбік, щоб не стояти на дорозі, і, з дитиною на руках, чекає.
А за брамою — різанина та бійня. На двох великих кам’яних столах готують і обробляють для принесення в жертву передусім великих тварин — биків і телят, але також баранів та овець, цапів і кіз. Поруч зі столами стоять високі стовпи з приладнаними до них гаками, з яких звисають туші тварин, а над ними в якомусь шаленому темпі миготять сокири, сікачі, тесаки, одноручні пилки, і повітря просякнуте димом і смородом від спалених шкур, випарами крові та поту, й душа, вульгарна та не схильна до святості, навряд чи зрозуміє, як може радіти Бог, споглядаючи таку різанину, якщо Він і справді батько всього живого — і людей, і тварин. Йосип повинен перебувати поза огорожею, яка відокремлює Подвір’я Ізраїльтян від Подвір’я Священиків, але з того місця, де він стоїть, він може споглядати, скільки йому хочеться, Великий Вівтар, більш як у чотири рази вищий за середній зріст чоловіка, а далі, у глибині, Храм, тепер уже Храм у власному значенні цього слова, бо все тут збудовано так, що нагадує вкладені одна в одну коробочки, які вже тоді виробляли в Китаї. І справді, ми дивимося здалеку й кажемо: Храм, заходимо на Подвір’я
А перед вівтарем, складеним із великих необтесаних каменів, до яких не доторкався жодний залізний інструмент, відтоді, як їх видобули з каменоломні й вони зайняли своє місце у велетенській споруді, стоїть босий священик у лляній туніці й чекає, коли левіт передасть йому горличок. Він приймає від нього першу, кладе її на кутку вівтаря й одним посмиком відриває їй голову від тіла. Бризкає кров. Священик кропить нею нижню частину вівтаря, потім кладе обезголовлену пташку на спеціальний жолоб, щоб із неї витекла кров, звідки, коли закінчиться його служба, він її забере, бо вона належить йому. Другій горлиці буде віддано більше честі — вона стане жертвою цілопалення. Священик підійметься похилою підлогою до вершини вівтаря, де горить священний вогонь, і на його іншому кутку з того самого боку, на південно-східному, тоді як першу жертву було принесено на південно-західному, обезголовлює пташку, кропить її кров’ю поміст, на кутках якого стримлять орнаментальні прикраси у формі баранячих рогів, і вириває з неї нутрощі. Ніхто не звертає уваги на те, що відбувається, це тільки ще одна маленька смерть. Йосип, задерши голову, хотів би відчути, виокремити в загальному димі й загальному смороді дим і сморід від своєї жертви, коли священик, посоливши голову й тіло пташки, кидає їх у вогонь. Але навряд чи це йому вдасться. Тушка горлиці, що горить у полум’ї, з якого бризкає жир, не заповнить і дупла в зубі Господа. А внизу, там, де підлога підіймається до вівтаря, уже чекають три священики. Бичок упав, наче підкошений, забитий залізним гаком, о Боже, о Боже мій, якими слабкими Ти нас створив і як легко ми помираємо. Йосипові вже більш нема там чого робити, йому час іти звідси, вивести з Храму дружину й сина. Марія тепер знову чиста, звісно, про чистоту справжню не йдеться, такої бездоганної чистоти не можна сподіватися від людських створінь, а від жінок особливо, просто з плином часу з неї перестане витікати те, що досі витікало, усе стане, як і раніше, тільки що у світі тепер буде на дві горлички менше та на одного малюка більше, через якого вони померли. Вони вийшли з Храму крізь ту саму браму, в яку увійшли, Йосип пішов забрати віслюка, й поки Марія, піднявшись на придорожній камінь, умощувалася в сідлі, батько взяв сина на руки, що вже робив не раз, проте тепер, можливо, через ту горлицю, з якої в нього на очах видерли нутрощі, він не квапився повернути його матері, так ніби думав, що жодні руки не зможуть так надійно захистити його на цьому світі, як руки батька. Він провів свою родину до міської брами, а тоді повернувся до Храму, на місце своєї праці. Він мав намір прийти на роботу ще й наступного дня, щоб відпрацювати повний тиждень, а потім, із Божою допомогою, вони, не гаючи більше жодної секунди, вирушать додому, в Назарет.
Але в ту ж таки ніч пророк Михей нарешті повідомив те, про що так довго мовчав. І коли цар Ірод, уже змирившись із тими стражданнями, які щоночі йому доводилося терпіти, чекав, що видіння пророка, проказавши громовим голосом свої звичні погрози, які вже не лякали царя, бо повторялися надто часто, знову зникне, не встигши висловити своє останнє страшне пророцтво, досі стримувані слова нарешті пролунали, і пророк сказав: А ти, Віфлеєме, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі. У цю мить цар прокинувся. Проте слова пророка досі лунали в його спочивальні, наче звук струни, який довго не завмирав. Ірод лежав із розплющеними очима, намагаючись проникнути у прихований зміст цього одкровення, й так глибоко поринув у свої думки, що майже перестав відчувати мурашок, які копошилися в нього під шкірою, та червів, що повзали в найінтимніших місцях його тіла, яке гнило живцем. Це пророцтво не було для нього новиною, він знав про нього, як і кожен юдей, але досі він ніколи не марнував часу на те, щоб сушити собі голову над одкровеннями пророків, йому вистачало й тих подій, які відбувалися в реальній дійсності — адже він мало не щодня розкривав змови та підступи проти своєї верховної влади. Його бентежили тепер і вселяли йому відчуття невиразної тривоги не так самі слова, як те, що вони були нібито тими самими, але разом з тим іншими, ніби в самій своїй лаконічності, в самому своєму звучанні приховували якусь нагальну, невідворотну й грізну загрозу. Він спробував відігнати від себе цю мару, знову заснути, але тіло відмовилося йому підкоритися, біль знову став нестерпним і гострим, він шматував йому нутрощі, й думки бодай трохи пом’якшували його. Втупивши погляд у стелю, орнаментальні візерунки якої ніби розгойдувалися у приглушеному екранами миготливому світлі смолоскипів, цар шукав відповіді й не знаходив її. Потім покликав до себе начальника над євнухами, які охороняли його сон і його безсоння, й наказав йому негайно привести перед свої очі священика з Храму, і щоб той прихопив із собою Книгу пророка Михея.
Поки євнух ходив до Храму, поки повернувся звідти зі священиком, минула майже година, і коли священик увійшов до царської спочивальні, світанок уже зачервонив небо. Читай, наказав йому цар, і той почав: Слово Господнє, що було до морешетського Михея за днів Йотама, Ахаза та Єзекії, Юдиних царів… і так читав, поки Ірод не урвав його криком: Далі! — і священик, розгубившись і не розуміючи, чого від нього хочуть, перескочив на інший уривок: Горе тим, що задумують кривду і на ложах своїх учиняють лихе! — але відразу й урвав себе, боячись, що буде покараний за цю мимовільну похибку, й, плутаючись, ніби хотів якнайшвидше забути слова, які щойно промовив, навмання прочитав кілька інших рядків: Та буде наприкінці днів, гора дому Господнього міцно поставлена буде вершиною гір, і піднесена буде вона понад узгір’я… Далі! — гарикнув Ірод, прагнучи якомога скоріш почути ті слова, що його цікавили, і священик нарешті прочитав: А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі… Ірод підняв руку. Повтори, наказав він, і священик підкорився, знову прочитавши ці слова. Досить, сказав цар після тривалої мовчанки, можеш іти. Йому тепер усе стало ясно, книга провіщала чиєсь майбутнє народження, більш нічого, а поява пророка Михея свідчила про те, що це народження вже відбулося. Із тебе Мені вийде Той, ці слова звучали дуже ясно, у пророків завжди все говориться дуже ясно, навіть у тих випадках, коли ми намагаємося хибно витлумачити значення їхніх слів. Ірод думав і знову думав, і що більше він думав, то стурбованішим ставав вираз його обличчя, стурбованішим і грізнішим, на нього тепер було б страшно дивитися, якби хтось у цю мить на нього дивився, нарешті він звелів покликати командира своєї особистої гвардії і віддав йому наказ, який мав бути виконаний негайно. Коли командир повернувся й повідомив, що наказ виконано, Ірод віддав йому ще один наказ, але вже на наступний день, який настане через кілька годин. Нам не доведеться довго чекати, поки ми довідаємося, що то був за наказ, але священикові не пощастило прожити навіть цей короткий відрізок часу, бо його вбили якісь вояки, коли він повертався до Храму. Ми маємо всі підстави думати, що саме таким був перший наказ Ірода, так близько перебували одне від одного ймовірна причина та очевидний наслідок. Що ж до Книги пророка Михея, то вона зникла, і ви тільки уявіть собі, яка то була б утрата, якби вона існувала лише в одному примірнику.
Йосип пообідав разом з іншими теслями — своїми товаришами по праці, але їм ще лишалося трохи часу, поки десятник подасть сигнал, що треба братися за роботу, тож можна було посидіти або навіть полежати, заплющити очі й віддатися приємним думкам, уявити собі, як вони підіймаються в гори Самарії або навіть уже дивляться згори на своє рідне село Назарет, за яким він уже так знудьгувався. Але тепер душа його раділа, й він казав собі, що ось нарешті й настав останній день його вимушеної розлуки з рідним краєм, що завтра ще вдосвіта, коли погаснуть останні сузір’я й у небі сяятиме лише вранішня зірка, вони вирушать у дорогу, дякуючи Господові за те, що Він охороняє наші домівки та спрямовує наші кроки. Зненацька він стрепенувся й розплющив очі, йому здалося, що він заснув і не почув сигнал, але він задрімав лише на одну мить, усі його товариші були тут, поруч, одні розмовляли, інші куняли, а десятник сидів спокійно, так ніби вирішив дати своїм робітникам добре відпочити й не розкаювався у своїй великодушності. Сонце стояло в зеніті, короткими поривами налітав сильний вітер, відносячи в інший бік дим від спалюваних жертовних тварин, і в цю низину, де будувався іподром, не долинав навіть набридливий гомін торговців, і здавалося, що й складні механізми часу завмерли та зупинилися, чекаючи сигналу від великого десятника, який здійснює нагляд над ерами й епохами та над просторами всесвіту. Зненацька Йосипа опанувала якась дивна тривога, й він несподівано для самого себе весь похолов від страху, він, який ще хвилину тому почував себе найщасливішим із людей. Він озирнувся навколо й побачив знайому картину великого будівельного майданчика, до якої вже звик за останні тижні: каміння й дерево, біле жорстке кришиво від подрібненого каміння, тирсу, що навіть під палючим сонцем не висихала повністю, і, розгублено намагаючись зрозуміти причину гнітючої тривоги, що так несподівано опанувала його, причину різкого погіршення свого настрою, подумав, що йдеться про природний смуток людини, якій доводиться кидати свою працю, не закінчивши її, навіть якщо та праця тобі не належить і ти маєш дуже поважні причини її покинути. Тож він підвівся, прикидаючи, скільки ще часу матиме у своєму розпорядженні, десятник навіть не обернув до нього голову, й вирішив востаннє оглянути будівництво, де він працював, так би мовити, сказати останнє «прощай» дошкам, які обтісував, колодам, які підганяв одну до одної, і якщо таке порівняння можливе, то я назвав би його бджолою, яка може сказати: Це я зібрала цей мед.