Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
А дорога до Єрусалима, на жаль, була не такою легкою. По-перше, не всі самаряни виявилися однаковими, тобто уже в ті часи справджувалося прислів’я, що одна ластівка весну не робить, для цього потрібні принаймні дві — дві ластівки, а не дві весни, звичайно, і щоб вони неодмінно були самцем і самицею, спроможними вивести ластів’ят. І хоч Ісус стукав ще не в одні двері, більше ніхто йому не відчинив, і йому довелося спати однієї ночі під смоковницею, чиї розлогі віти накривали його, наче широка спідниця, що увійде в моду на багато століть пізніше, а другої — під захистом каравана, до якого він приєднався і який, не знайшовши для себе досить місця в переповненому караван-сараї, мусив розбити на ніч табір просто неба, на щастя для Ісуса. Я кажу «на щастя», бо незадовго перед цим, коли наш малий мандрівник перетинав безлюдну гірську місцевість, на нього напали двоє лиходіїв, не менш боягузливих, ніж безжальних, і відібрали в нього ті трохи грошей, які він мав, тому тепер Ісус не мав змоги заночувати в заїзді або в караван-сараї, власники яких, свято дотримуючи закони комерції, луплять по три шкури з подорожніх за право заночувати під дахом свого закладу. Шкода було, либонь, дивитися — хоч дивитися там не було кому — на бідолашного хлопця, коли грабіжники, ще й глузуючи з нього, пішли, й він залишився сам-один під неозорим небом і серед безлюдних гір, у всесвіті, що не знає жодних законів моралі й населений зірками, лиходіями та майстрами розпинати людей на хресті. І не заперечуйте мені, будь ласка, посилаючись на те, що для подібних роздумів у тринадцятирічного хлопця не може бути ані наукових знань, ані філософської основи, ані навіть простого життєвого досвіду, не нагадуйте про те, що ані його непогана обізнаність у тій науці, якої навчають у школі при синагозі, ані навіть природжене вміння добре володіти словом, коли йому доводилося брати участь у диспутах, суперечках або дискусіях, не дають нам підстав зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По-перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина — це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По-друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, — кого тільки серед них не було, — а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо сучасні почуття та комплекси в голову сільського палестинського хлопця, що народився за багато століть до того, як у світ прийшли Фройд, Юнґ, Ґроддек і Лакан, але ми маємо всі підстави вважати своє припущення не таким уже безглуздим та неймовірним, коли візьмемо до уваги, скільки в писаннях, що служили тодішнім юдеям духовною поживою, можна знайти прикладів, які переконують нас у тому, що людей, нехай там у яку історичну добу їм випадає жити й хоч би як багато століть їх розділяло, можна вважати духовними сучасниками, коли мова заходить про їхню психіку та поведінку. Єдиним і незаперечним винятком із цього правила можна вважати історію Адама та Єви, й не тому, що вони були першим чоловіком і першою жінкою, а тому, що не мали дитинства. І нехай біологи та психологи не виступають зі своїми спростуваннями, стверджуючи, що уже психіка кроманьйонця, яку ми навіть уявити собі не можемо, містила в собі елементи, з яких поступово склалося те, що наповнює голову, яку ми сьогодні носимо на плечах. Такий аргумент ні в чому нас переконати не може, адже про кроманьйонців нічого не говориться у Книзі Буття, а Ісус здобув свої знання про сотворіння світу та людини з неї і тільки з неї.
Але ми, захопившись цими міркуваннями, які, проте, мають певний стосунок до змісту євангелії, яку ми намагаємося написати, зовсім забули про свій обов’язок супроводжувати тесляревого сина до Єрусалима, куди йому вже зовсім мало залишилося йти. Він уже бачить місто перед собою, грошей у нього немає, але він цілий і неушкоджений, з натертими після тривалої подорожі ногами, але з не меншою рішучістю в серці, аніж тоді, коли вийшов із дому, три дні тому. Він приходить до цього міста не вперше, тому його серце схвильоване не більше, аніж годиться бути схвильованим серцю людини побожної, яка вже або скоро буде добре знайома зі своїм Богом. З цієї гори, що називається Гетсиманською або — що те саме — Оливковою, перед ним відкривається чудова картина архітектурних ансамблів Єрусалима — Храм, башти, палаци, житлові будинки, і місто здається таким близьким, що можна доторкнутися до нього рукою, але для цього також треба, щоб містична напруга в його тілі досягла дуже високого рівня і злилася з невичерпною могутністю світового духу. День наближався до кінця, сонце опускалося за далеке море. Ісус почав спускатися в долину, запитуючи себе, де він ночуватиме цієї ночі, у місті чи за його межами, раніше, коли він приходив сюди з батьком і матір’ю на свято Пасхи, вони оселялися поза міським муром, у наметах, що їх благодійними зусиллями цивільних та військових властей ставили для того, щоб надати притулок численним прочанам, і немає навіть потреби говорити про те, що чоловіків і жінок там оселяли окремо, і це правило стосувалося навіть малих дітей. Коли Ісус уже на смерканні дійшов до міського муру, браму вже зачиняли, проте сторожа дозволила
Розстелив мату, накрився невеличкою ковдрою — і те, й те він узяв із собою в дорогу — і, скрутившись у калачик, щоб захиститись від холоду, який проникав до його тимчасової схованки з її обох сторін, зумів заснути. Сон наснився йому й тут, у Єрусалимі, але, мабуть, завдяки близькій присутності Бога він був не таким тяжким і обмежився кількома вже відомими йому сценами, що в них брали участь і римляни, зустрічі з якими йому так щасливо вдалося уникнути. Він прокинувся, коли сонце тільки виткнулося одним краєчком із-за обрію. Він виповз зі своєї ніші, що стала холодною, мов гробниця, і, кутаючись у свою накривку, подивився на скупчення будівель Єрусалима — будиночки були кам’яні й низенькі, забарвлені рожевим світлом світанку. А тоді проказав слова молитви, що з особливою врочистістю пролунали з його дитячих уст: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що в милосерді своєму Ти повернув мені душу живою та неушкодженою. Існують у житті хвилини, які треба зберегти, захистити від часу й не просто записати їх літерами на папері, як, наприклад, записуємо ми в цю євангелію, або зобразити фарбами на полотні чи — за допомогою найновішої техніки — зафіксувати на фотографіях, у кінофільмах або на відео, тут важливо, щоб той, хто пережив такі хвилини чи допоміг пережити їх комусь іншому, зміг донести їх до розуміння нащадків, і щоб вони побачили їх на власні очі, щоб ми, наприклад, змогли поїхати сьогодні до Єрусалима й побачити того хлопчика, Ісуса, Йосипового сина, який кутається у свою вбогу ковдрочку, дивиться на будинки Єрусалима й дякує Господові за те, що Він допоміг йому зберегти душу цілою та неушкодженою. Йому лише тринадцять років, він перебуває на самому початку свого життя, і неважко передбачити, що йому ще доведеться пережити чимало й годин веселих, і годин сумних, годин щастя й годин горя, годин приємних і годин трагічних, але ми обрали саме цю хвилину, коли місто ще спить, сонце зупинилося десь за обрієм, світанок тільки ледь-ледь зажеврів, хлопець дивиться на будинки, поставивши біля ніг свою дорожню торбину, а весь світ, і близький і далекий, завмер у якомусь тривожному очікуванні. Але затримати мить неможливо, ось він уже поворухнувся, хвилина прийшла й відійшла, й час переносить нас туди, де існує лише пам’ять, це було так, це було не так, лише вона тепер підказує нам, як усе було. Ісус тепер іде вузенькими вулицями, які наповнюються людьми, бо йти до Храму ще рано, книжники, як це буває в усі епохи та в усіх країнах, полюбляють поспати довше. Він уже не мерзне, але під грудьми йому смокче, дві смокви, які в нього ще залишилися, тільки розбуркали його голод, синові Йосипа дуже хочеться їсти. Ось тепер йому дуже пригодилися б гроші, які у нього відібрали грабіжники, бо життя в місті — не те саме, що йдеш у полі, насвистуєш і підбираєш те, що залишили тобі рільники, які виконують Божу заповідь: Коли збираєш урожай на своєму полі й забудеш на ньому сніп, не повертайся, щоб його забрати, коли обтрушуватимеш ягоди зі своїх олив, не передивляйся гілки, коли збиратимеш свій виноград, не зривай грона, які ти пропустив, нехай усе це залишиться чужинцеві, сироті та вдові, не забувай, що ти був рабом у краї Єгипетському. Та хоч Єрусалим і є дуже великим містом, і хоч Бог у ньому й наказав збудувати Свою земну оселю, проте ці правила милосердя на нього не поширилися, і якщо ти не маєш грошей, тобі залишається тільки просити, ризикуючи, що тобі відмовлять та ще й брутально тебе вилають, або красти, наражаючись на небезпеку бути спійманим і побитим або вкинутим до в’язниці, або покараним ще суворіше. Ісус красти не вміє, просити Ісус не хоче, він лише пасе жадібним поглядом купи спеченого хліба, піраміди плодів, безліч готових страв, виставлених на лавах, що стоять по обидва боки вулиці, голова йому паморочиться, й він мало не втрачає тяму, схоже, що біль від недоїдання протягом трьох останніх днів, коли йому пощастило добре попоїсти лише в домі гостинних самарян, став особливо нестерпним у цю вранішню годину. Так, звичайно, мета його подорожі — Храм, але тіло, хоч би що там твердили прихильники містичного постування, набагато краще сприймає і засвоює слово Боже, якщо підкріпити спроможність його розуміння доброю їжею. На щастя, фарисей, що проходив мимо, звернув увагу на підлітка, який мало не падав від голоду, й пожалів його, несправедливе майбутнє наділить фарисеїв усіма можливими вадами, але вони були, по суті, людьми дуже добрими, що підтвердилося й у цьому випадку: Хто ти? — запитав Ісуса фарисей, й Ісус відповів: Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. Їсти хочеш? Хлопець опустив очі, йому не треба було відповідати на це запитання, адже все читалося в нього на обличчі. Ти сирота? Ні, але сюди я прийшов сам-один. Ти втік із дому? Ні. І то була правда, бо він не втікав із дому, згадаймо, як обіймали його, прощаючись із ним на порозі дому, мати, брати і сестри, а те, що він жодного разу не обернувся, аж ніяк не свідчило про те, що він утікає, така вже властивість наших слів, сказати «так» або «ні» є найпростішою відповіддю і, власне кажучи, найпереконливішою, але той, хто прагне знати істину, воліє почути відповідь не таку пряму, з елементами сумніву: Ну що означає втік, нікуди я не втікав, і тут нам довелося б знову вислухати всю історію, але нехай мої читачі не хвилюються, цього не буде, по-перше, тому, що фарисею, який більше не з’явиться в нашій оповіді, зовсім не потрібно цього знати, а по-друге, тому, що ми її знаємо краще, аніж будь-хто інший, згадаймо бодай про те, як мало знають найголовніші персонажі цієї євангелії одне про одного, так, Ісусові далеко не все відомо про свого батька та матір, Марія не знає всього ані про свого чоловіка, ані про сина, а Йосип, якого вже забрала могила, взагалі ні про кого нічого не знає. Ми ж натомість знаємо майже все про те, що відбувалося до самого сьогоднішнього дня, про те, що говорили й думали не тільки вони, а й усі інші, хоч і повинні вдавати, ніби нічого не знаємо, в якомусь розумінні ми схожі на того фарисея, що запитав: їсти хочеш? — хоча бліде й виснажене обличчя Ісуса говорило красномовніше за будь-які слова: Не запитуй, а нагодуй. Зрештою той добрий чоловік так і вчинив, він купив дві хлібинки, які були ще гарячими з печі, й чашку молока й без жодного слова подав усе це Ісусові, причому, коли він передавав чашку, трохи молока пролилося з неї на руку фарисею й на руку Ісусові, й тоді майже одночасним рухом, який нам передався ще від тих часів, коли ми були набагато ближчими до природи, обидва підняли намочені пальці до губів і злизали з них молоко, цей жест нагадує той, коли ми цілуємо хліб, що впав на землю, і лишається тільки пошкодувати, що ці двоє більш ніколи не зустрінуться, після того як вони уклали певну угоду, скріпивши її такою гарною і символічною дією. Потім фарисей пішов далі своєю дорогою, але спочатку він дістав із кишені дві монети, дав їх Ісусові і сказав: Візьми ці гроші й повертайся додому, світ для тебе поки що надто великий. Син теслі тримав у руках свою чашку й хліб, зненацька йому здалося, що він уже не голодний, а може, він просто перестав відчувати, що голодний, він дивився навздогін фарисею, який віддалявся від нього, й лише тепер подякував йому, але таким тихим голосом, що той добрий чоловік не зміг би його почути, але він не належав до тих людей, які чекають подяки за свої добрі справи і яким би наш герой здався хлопчиськом невдячним і погано вихованим. Тут-таки, посеред вулиці, Ісус, чий апетит несподівано повернувся, з’їв подарований йому хліб і випив молоко, потім пішов, щоб повернути продавцеві порожню чашку, але той йому сказав: Ти можеш її забрати, за неї заплачено. У Єрусалимі мають звичай купувати молоко разом із чашкою? Ні, але фарисей схотів заплатити за неї, ніколи не вгадаєш, що в тих фарисеїв у голові. То я можу забрати її з собою? Я ж тобі сказав, що можеш, за неї заплачено. Ісус загорнув чашку у свою ковдрочку й поклав її в торбину, подумавши, що відтепер має бути обережним, щоб не розбити чашку, адже ця череп’яна посудина штука надто крихка, бо це, зрештою, тільки жменя глини, що її лише на короткий час зліпила докупи доля, як і людину, власне. Коли Ісус нагодував тіло, його дух пробудився, і він спрямував свої кроки до Храму.
На майдані, що прилягав до крутих сходів, які вели до Храму, вже юрмився густий натовп. По його обидва боки, попід мурами, були розташовані крамнички, де продавали всяку всячину — зокрема й тварин для принесення в жертву, там і там сиділи за своїми столиками міняйли, стояли групи людей, які жваво розмовляли між собою, торговці вимахували руками, нахваляючи свій товар, ходили та їздили на конях, стежачи за порядком, римські легіонери, що несли тут варту, пропливали на плечах ноші з багатими людьми, тут можна було бачити також верблюдів, віслюків, нав’ючених усіляким скарбом, звідусіль лунав оглушливий гомін, бекання ягнят і мекання козенят, одних несли на руках, інших — за спиною, наче стомлених дітей, ще інших тягли за нашийники — але всіх чекала одна доля: ніж різника і спалення на жертовному вогнищі. Ісус проминув купіль, призначену для очищення, потім піднявся сходами й, не зупиняючись, перетнув Подвір’я Поган. Увійшов на Подвір’я Жінок крізь двері, що були між Залою Олій та Залою Назореїв, і знайшов там те, заради чого сюди прийшов, старійшин і книжників, які, згідно зі стародавнім звичаєм, тлумачили Закон, відповідали на запитання й давали поради. Там було кілька груп, хлопець підійшов до найменш численної саме в ту мить, коли якийсь чоловік підняв руку, щоб поставити запитання. Книжник подав йому знак згоди, і той запитав: Прошу тебе пояснити, чи повинні ми розуміти буквально те, що написано на Скрижалях Заповіту, які Господь дав Мойсею на горі Синайській, де Він пообіцяв, що в нашому краї запанує мир і ніхто не турбуватиме наш сон, що Він прожене лютих звірів, які шастають поміж нами, і меч ніколи не пройде по землях наших, і що наші вороги поляжуть від наших мечів, і п’ятеро з нас примусять утікати сотню, а сотня прожене десять тисяч? Книжник подивився на того, хто запитував, із підозрою, а чи не послав його сюди Юда Галілеянин, щоб він бентежив дух людей лукавими натяками на те, що Храм змирився із владою Рима, й відповів йому різко й коротко: Ці слова Господь сказав тоді, коли наші праотці блукали в пустелі, втікаючи від єгиптян. Але чоловік знову підняв руку, подавши знак, що хоче поставити ще одне запитання: То, виходить, слова Господа, сказані на горі Синайській, мали стосунок лише до того часу, коли наші праотці шукали Край Обіцяний? Якщо ти їх так розумієш, то ти поганий ізраїльтянин, слова Господа мають стосунок до всіх часів, минулих, теперішніх і майбутніх, слова Господа були в Нього на думці ще до того, як Він їх промовив, і залишаться з Ним після того, як Він стулив уста Свої. Ти так говориш, ніби забороняєш мені думати. А що ти думаєш? Я думаю, Господь погоджується з тим, що ми не піднімаємо меч проти загарбників, які нас пригнічують, що сотня наших не має мужності напасти на п’ятьох і що десять тисяч юдеїв тремтять перед сотнею римлян. Ти перебуваєш у Храмі Божому, а не на полі битви. Але ж наш Господь — це Бог воїнств. Але ж не забувай, що Господь поставив нам Свої умови. Які? Він пообіцяв зробити все це для нас, якщо ми житимемо за Його Законом, якщо зберігатимемо й виконуватимемо заповіді Його. У чому ж ми порушуємо Його Закон і які заповіді не виконуємо, що змушені прийняти панування Рима як покарання за свої гріхи? Це відомо одному Богові. Атож, Богові відомо, скільки разів згрішила людина, сама про те не здогадуючись, але поясни мені, чому Господь користується могутністю Рима, щоб покарати нас, чому Він не карає нас сам, стоячи віч-на-віч із народом, який Він же проголосив Своїм обраним? Господь знає, чого Він хоче, й сам обирає свої засоби. То ти хочеш сказати, що римляни владарюють над нами з волі Господа? Так. Якщо ти кажеш правду, то повстанці, що воюють проти Рима, воюють також проти Господа, бо порушують Його волю? Твій висновок хибний. А ти сам собі суперечиш, книжнику. Господь може виразити своє бажання через небажання, а своє небажання через свою волю. Лише людина може мати справжнє бажання, але для Бога воно не має ваги. Саме так. Отже, людина вільна. Так, вільна, щоб бути покараною. Тут у гурті, що оточував книжника, почувся глухий гомін, погляди звернулися до того, хто ставив запитання, які, безперечно, цілком узгоджувалися з чистим світлом Святого Письма, але були незручними з політичного погляду, вони дивилися на нього так, ніби це він мусив узяти на себе всі гріхи Ізраїлю й за них заплатити, ті, хто досі сумнівався, з полегкістю визнали перемогу в диспуті книжника, і той з поблажливою усмішкою приймав привітання та хвалу. Упевнений у собі, мудрець дивився навколо, чекаючи інших запитань, — так гладіатор, перемігши слабкого суперника, прагне, щоб проти нього виставили сильнішого, перемога над яким принесе йому більшу славу. Ще один чоловік підняв руку й поставив нове запитання: Господь розмовляв із Мойсеєм і сказав йому: До чужинця, що житиме на твоїй землі, стався як до свого співвітчизника, люби його, як себе самого, бо й сам ти жив чужинцем на землі Єгипетській, так сказав Господь Мойсею. Він не встиг доказати свого запитання, бо книжник, ще розігрітий своєю першою перемогою, урвав його з іронією в голосі: Сподіваюся, ти не хочеш мене запитати, чому ми не ставимося до римлян, як до своїх співвітчизників, адже вони живуть чужинцями на нашій землі. Я хотів запитати, чи могли б римляни ставитися до нас, як до своїх співвітчизників, попри те, що в нас різні закони й ми поклоняємося різним богам. Бачу, й ти хочеш накликати на себе гнів Господа, даючи диявольські тлумачення Його Слову, — урвав його книжник. Ні, я тільки хочу, щоб ти мені сказав, чи ми справді виконуємо заповідь Господа, коли любимо не лише тих, хто живе чужинцем на нашій землі, а й тих, хто чужинець на терені нашої релігії. Кого ти маєш на увазі, конкретно? Я маю на увазі декого в теперішньому часі, багатьох у минулому й, либонь, їх буде ще більше завтра. Говори, будь ласка, ясніше, бо я не маю часу ані на загадки, ані на притчі. Коли ми прийшли з Єгипту, то на землі, яку ми сьогодні називаємо Ізраїлем, жили інші народи, й нам довелося воювати з ними, у той час чужинцями були ми, й Господь наказав нам убивати й винищувати всіх, хто чинитиме опір нашій волі. Цей край був нам обіцяний, але ми його мусили завоювати, ми його не купили, й він не був нам подарований. А сьогодні ми живемо під чужоземним пануванням, і земля, яку ми зробили своєю, тепер уже не наша. Ізраїль завжди існуватиме в уяві Господа, тому всюди, де буде його народ, об’єднаний чи розсіяний, там буде й земний Ізраїль. Як на мене, то звідси можна зробити висновок, що скрізь, де ми, юдеї, житимемо, усі інші люди будуть чужинцями. В очах Господа, безперечно. Проте чужинець, який живе з нами, як сказав Господь, є нашим співвітчизником, і ми повинні любити його, як самих себе, бо й самі ми були чужинцями у краї Єгипетському. Це правда, так сказав Господь. Тому я роблю висновок, що чужинець, якого ми повинні любити, не має бути надто могутнім і нас пригноблювати, як пригноблюють нас сьогодні римляни. Твій висновок правильний. Тоді розтлумач мені у світлі твоєї мудрості: якщо одного дня ми станемо дуже могутніми, чи Господь дозволить нам гнобити тих самих чужинців, яких Він же наказував нам любити? Ізраїль може хотіти лише того, що хоче Господь, а Господь, позаяк він зробив цей народ Своїм улюбленим, нічого не зробить на шкоду Ізраїлю. Навіть якщо Його улюблений народ не любитиме тих, кого повинен любити? Так, якщо такою буде Його воля. Воля Ізраїлю чи воля Господа? Воля обох, бо це одне й те саме. А хіба в такому разі ми не порушимо права чужинця і не вчинимо всупереч Слову Господа? Ми порушимо їх тільки тоді, коли він має такі права, і ми їх за ним визнаємо, сказав книжник. Серед присутніх знову почувся схвальний гомін, і очі у книжника заблищали, адже він знову одержав перемогу над йолопом, і блищали вони в нього не менш яскраво, аніж у дискобола, що метнув свій диск далі всіх, у гладіатора-ретіарія, який здолав супротивника на арені цирку, у водія колісниці, що був першим у перегонах. І тут піднялася рука Ісуса. Ніхто з присутніх не здивувався, що зовсім юний хлопець хоче поставити запитання книжникові та мудрецю Храму, юності завжди був притаманний дух сумніву, ще від часів Каїна та Авеля, здебільшого вони ставлять запитання, на які дорослі відповідають поблажливими посмішками та поплескуванням цікавого підлітка по плечу: Ось виростеш і сам побачиш, що все це не має анінайменшого значення, а ті, хто схильний виявити розуміння, додають: У твої роки я теж так думав. Декотрі з присутніх уже почали розходитися, інші були готові наслідувати їхній приклад на превелику й погано приховану досаду книжника, якому не могло сподобатися, що публіка почала втрачати до нього інтерес, але запитання Ісуса примусило повернутися багатьох, які ще не відійшли так далеко, щоб його не почути: Я хотів би запитати вас про провину. Про свою провину? Про провину в загальному розумінні, але й про свою власну; я винний, хоч нічого поганого й не вчинив. Говори ясніше. Господь сказав, що батьків не слід карати смертю за провини дітей, а дітей — за провини батьків, і що кожного можна засудити на смерть лише за його власний злочин. Це справді так, але ти повинен знати, що ця настанова Господа мала стосунок до тих дуже давніх часів, коли за провину одного зі своїх членів повинна була відповідати вся родина, включно з невинними. Проте, оскільки слово Господа вічне, а кінця провинам не видно, то згадай свої власні слова про те, що людина вільна для покарання, тож, як на мою думку, злочин батька, навіть якщо він за нього покараний, тільки цим покаранням не може бути спокутуваний і переходить у спадок до сина так само, як люди, що живуть сьогодні, успадкували прабатьківський гріх Адама і Єви. Признаюся, я здивований, що хлопець твого віку й такого скромного походження, якщо судити з твого вигляду, так добре знає Святе Письмо і вміє тлумачити його зміст. Я знаю лише те, чого мене навчили. А звідки ти прийшов? Із Назарета, що в Галілеї. Так я й подумав, з твоєї вимови. Будь ласка, дай мені відповідь на моє запитання. Ми маємо всі підстави вважати, що головна провина Адама та Єви, коли вони порушили наказ Господа, була не в тому, що вони вкусили плід із дерева добра й зла, а в тому, що їхній непослух спричинився до фатальних наслідків, адже, скоївши свій гріх, вони втрутилися в задум Усевишнього, який Він плекав спочатку, коли створював спершу чоловіка, а потім — жінку. То ти хочеш сказати, що кожне людське діяння, непослух Господові в раю або якесь інше, завжди суперечить волі Бога і що, в кінцевому підсумку, ми можемо порівняти її з островом посеред моря, на який з усіх боків накочуються хвилі людських бажань? — це запитання поставив той чоловік, який узяв участь у дискусії другим, син теслі ніколи не наважився б на таку зухвалість. Не зовсім так, обережно відповів йому книжник, воля Господа не задовольняється тим, що панує над усім сущим, вона також визначає, що все є таким, яким воно є. Але ж ти сам сказав: непослух Адама спричинився до того, що ми не знаємо, яким був первісний задум Бога, коли Він його створював. Це й справді так, але воля Бога, творця й правителя всесвіту, містить у собі всі інші волі, вона належить Йому, але також усім людям, які вже народилися або ще народяться. Якби й справді було так, зненацька вигукнув Ісус, ніби на нього раптом зійшло осяяння, то кожна людина була б частинкою Бога. Може, й так, але частинку, яку складають усі люди, разом узяті, можна порівняти з однією піщинкою посеред неозорої пустелі, що є Богом. Зненацька пихатий і самовпевнений чоловік, яким доти здавався книжник, кудись зник без сліду. Він, як і раніше, сидів на підлозі, перед Ісусом, оточений учнями та послідовниками, що дивилися на нього з почуттям, у якому пошана змішувалася зі страхом, вони дивилися на нього, як на чарівника, який неумисне розбудив і прикликав сили, яким віднині не можна буде не підкорятися. Опустивши плечі, понуривши голову, поклавши долоні на коліна, він, здавалося, всім своїм тілом просив, щоб його залишили наодинці з його тривогою. Люди, що стояли навколо нього, почали розходитися, деякі пішли на Подвір’я Ізраїльтян, інші приєдналися до груп, де ще тривали дискусії. Ісус сказав: Ти не відповів на моє запитання. Книжник повільно підняв голову, подивився на нього з виразом людини, яка щойно прокинулася зі сну, й після довгої, майже нестерпної мовчанки промовив: Провина як вовк, і вона пожирає сина після того, як пожерла батька. Вовк, про якого ти кажеш, уже зжер мого батька. Отже, йому залишилося тільки зжерти тебе. А тебе у твоєму житті намагалися зжерти? Не тільки намагалися, а й жерли, а потім виблювали.
Ісус підвівся на ноги й вийшов. У дверях, крізь які він сюди увійшов, він обернувся й подивився назад. Стовп диму від спалюваних пожертв підіймався до неба й розвіювався та зникав у височині, так ніби його всмоктували величезні легені Бога. Ранок наближався до полудня, натовп ставав дедалі густішим, а всередині Храму сидів чоловік із порожнечею в серці й пошматованою на клапті душею, чекаючи, коли його переламані кістки знову зростуться, коли він знову зможе повернутися у свою шкуру й через короткий час або завтра спокійно відповідати на запитання людей, яким, скажімо, захочеться знати, з якої солі був утворений соляний стовп, на який перетворилася жінка Лота, — кам’яної чи морської, — і від якого вина сп’янів Ной — від білого чи червоного. Вийшовши з Храму, Ісус почав розпитувати людей про дорогу на Віфлеєм, який був другою метою його подорожі, двічі заблукав у неймовірному лабіринті вулиць, що вирували народом, але нарешті вийшов до тієї міської брами, крізь яку виїхав тринадцять років тому в лоні своєї матері, уже готовий народитися на світ. Проте навряд чи в ті хвилини Ісуса обсідали саме такі думки, ми надто добре знаємо, що очевидність обтинає крила такому неспокійному птахові, як уява, ми наведемо лише один приклад і ним обмежимося, нехай читач цієї євангелії подивиться на портрет своєї матері, нехай уявить її вагітною ним і скаже нам, чи спроможний він уявити себе там, усередині. Ісус тим часом іде до Віфлеєма, й він має тепер змогу поміркувати над відповідями книжника, й не тільки на його власне запитання, а й на ті, що їх йому ставили перед ним, але найбільше тривожить його й турбує те, що всі запитання, власне, зводилися до одного і що відповідь на кожне з них, а надто останні слова книжника, які підсумували їх усі, про те, що вовк провини ніколи не насититься, годилася для всіх. Нерідко, з огляду на слабкість нашої пам’яті, ми не знаємо або знаємо так, як той, хто прагне якнайскоріше забути причину, мотив або корінь провини, або, за образним висловом храмового книжника, те лігво, з якого виходить вовк, що шукає здобичі. Проте Ісус знає, де це лігво, й саме туди прямує. Він не має найменшого уявлення про те, що він там робитиме, але йде з таким виглядом, ніби хоче оголосити всім і кожному: Ось він, я! — ніби сподіваючись запитати в першого-ліпшого, хто вийде йому назустріч: Чого ти хочеш? Покарати? Простити? Забути? Як і його батько та мати тринадцять років тому, він зупинився помолитись біля гробниці Рахілі. Потім, відчувши, як частіше закалатало в нього серце, він рушив далі. Перед ним уже з’явилися перші будинки Віфлеєма, на околиці села, куди щоночі вдираються в його сні батько-вбивця та вояки Ірода, але, правду кажучи, навіть не віриться, що такі жахіття могли відбуватися під цим небом, по якому пропливають білі хмаринки, ніби сам Бог подає знак, що він вельми прихильно налаштований до цієї землі, яка мирно спить під осяйним сонцем, можливо, ліпше було б сказати: Залишмо все так, як воно є, не викопуймо кістяки минулого, й перш ніж жінка з дитиною з’явиться біля хвіртки однієї з хат і запитає: Чого ти тут шукаєш? — повернути назад, нехай охолонуть сліди, які нас сюди привели, й помолитися, щоб невблаганна хода часу притрусила густим порохом будь-яку пам’ять про ті події. Але надто пізно. Існує мить, коли муха, майже зачепивши крилом павутину, ще має час на те, щоб уникнути пастки, але якщо вона вже доторкнулася до клейкої речовини, то її крила вмить стають безпорадними, кожен рух лише більше заплутує комаху в павутині, аж поки вона зрозуміє, що приречена й порятунку не буде, навіть якби павук знехтував цю здобич, визнавши її не вартою своєї уваги. Так і для Ісуса мить можливого порятунку вже проминула. У самому центрі майдану, де в одному з кутків розкинула свої віти гілляста смоковниця, він побачив невеличку споруду у вигляді куба, на яку не треба було дивитися двічі, аби зрозуміти, що це гробниця. Він наблизився до неї, повільно обійшов її з усіх боків, зупинився, намагаючись прочитати майже стерті написи на одній із граней куба, й незабаром зрозумів, що перед ним те, задля чого він сюди прийшов. Жінка, яка переходила через майдан, ведучи за руку дитину віком років п’ятьох, з цікавістю подивилася на чужинця й запитала: Звідки ти прийшов? — і швидко додала, ніби хотіла виправдатися за своє запитання: Ти не тутешній. Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. У тебе тут родичі? Ні, я прийшов до Єрусалима, а що це близько, то вирішив подивитися й на Віфлеєм. То ти просто йшов повз наше село? Атож, надвечір, коли спека спаде, я повернуся в Єрусалим. Жінка підняла дитину, посадила її на ліву руку й сказала: Нехай тобі помагає Бог, і зробила рух, щоб піти геть, але Ісус її зупинив, запитавши: А хто похований у цій гробниці? Жінка пригорнула дитину до грудей, ніби рятуючи її від якоїсь загрози, й відповіла: Тут поховані двадцять п’ятеро малюків, що померли багато років тому. Скільки? Двадцять п’ять, я тобі вже сказала. Я запитую, скільки років тому. Скоро буде чотирнадцять. Давно це було. Тобі, думаю, приблизно стільки ж років, скільки минуло після тих подій. То байдуже, скільки мені років, я говорю про тих, кого тут поховано. Один із них доводиться мені братом. Тут справді поховано твого брата? Так. А на руках у тебе твій син? Це мій первісток. А чому померли ті діти? Я не знаю, мені тоді було тільки сім років. Але ж ти, безперечно, чула, як про це розповідали твої батьки та інші дорослі люди. У цьому не було потреби, я на власні очі бачила, як померли деякі з них. Твій брат, наприклад. Так, і мій брат. І хто їх повбивав? З’явилися вояки царя Ірода, вони шукали малюків, не старших за три роки, й повбивали всіх. А ти кажеш, що не знаєш, чому вони померли. Ніхто цього не знає, до сьогоднішнього дня. А після смерті Ірода ніхто не намагався довідатися про це, ніхто не ходив до Храму й не просив священиків, щоб вони розслідували ту історію? Я не знаю. Якби то були римські легіонери, це ще можна було б зрозуміти, але щоб наш власний цар наказав повбивати своїх підданих, малюків, молодших за три роки, таке просто голови не береться. Воля царів для нас незбагненна, нехай Господь буде з тобою й тебе захистить. Але мені вже не три роки. У годину смерті чоловіки завжди мають три роки, сказала жінка й пішла геть. Коли Ісус залишився сам-один, він опустився навколішки біля каменя, який затуляв вхід до гробниці, дістав із торбини рештки хліба, які в нього залишилися й уже зачерствіли, розтер шматочок у долонях і висипав крихти перед дверима до гробниці, ніби приносив жертву, щоб нагодувати невидимі ротики невинних немовлят. У ту мить, коли він це робив, з-за рогу найближчої вулиці вийшла ще одна жінка, набагато старша, згорблена, яка йшла, спираючись на ціпок. Затуманеними очима, бо зір у неї був дуже поганий, вона побачила рухи хлопця й зупинилася, уважно придивляючись. Висипавши на землю крихти хліба, він випростався, похилив голову, ніби проказував молитву за упокій нещасних малюків, ми хотіли були сказати — за вічний упокій, але в нас не вистачило фантазії уявити собі упокій, що триває вічно. Ісус закінчив молитву й розглянувся навкруги, побачив сліпі мури, зачинені двері й дуже стару жінку в одязі рабині, вона спиралася на костур і була наочною ілюстрацією третьої частини загадки, що її знаменитий сфінкс задав цареві Едіпу, запитавши, яка тварина вранці ходить на чотирьох ногах, удень на двох, а ввечері на трьох, і мудрий цар не вагаючись відповів «людина», не подумавши про те, що далеко не всі люди доживають навіть до свого дня, таких в одному Віфлеємі за один раз набралося аж двадцять п’ять. Стара підходила все ближче й ближче, й ось вона вже стоїть перед Ісусом, вигинає шию, щоб роздивитися його ліпше, й запитує: Ти когось шукаєш? Хлопець відповів їй не відразу, адже насправді він не шукав якусь конкретну людину, ті, кого він тут знайшов, давно мертві, й навряд чи їх можна навіть назвати людьми, вони були такими собі людськими личинками, загорнутими в пелюшки та з соскою в губах, плаксивими й сопливими, але прийшла смерть і відразу перетворила їх на велетнів, яким жодна труна не по зросту, будь-який склеп тісний, і які, якщо існує на світі правда, щоночі виходять у світ і показують свої смертельні рани, повідкривані лезами мечів двері, крізь які покинуло їх життя. Ні, сказав Ісус, ні, я нікого тут не шукаю. Але стара не відійшла від нього, здавалося, вона хотіла почути щось іще, й саме така її поза примусила Ісуса сказати слова, які він не мав наміру говорити. Я народився
Сонце скочувалося до обрію, зловісна тінь від смоковниці наближалася. Ісус трохи відступив від неї й покликав Саломею, яка через силу підвела голову. Чого тобі? Відведи мене в ту печеру, де я народився, або розкажи мені, де вона є, якщо не зможеш туди дійти. Мені важко йти, це правда, але ти її не знайдеш, якщо я тебе туди не проведу. Це далеко? Ні, але там багато інших печер, і всі вони здаються однаковими. Ходімо. Гаразд, ходімо, погодилася жінка. Жителі Віфлеєма, які бачили в той день Саломею поруч із незнайомим хлопцем, запитували одне в одного, де і як вони познайомилися. Вони так ніколи про це й не довідаються, бо рабиня зберігала мовчанку протягом тих двох років, які їй ще залишилося жити, а Ісус ніколи не повернувся в той край, де він народився. Наступного дня Саломея пішла до печери, де вчора залишила хлопця. Його там уже не було. У глибині душі Саломея знала, що так і буде. Якби вона його там знайшла, говорити їм уже не було б про що.
Чимало було сказано про те, що наше життя сплетене та зіткане зі збігів, але майже нічого не говорилося про ті зустрічі, які відбуваються в ньому щодня, тоді як саме вони майже завжди спрямовують і визначають наше життя, хоч на захист такого не зовсім переконливого уявлення про наші життєві можливості можна було б навести той аргумент, що зустріч у своєму точному розумінні це і є збіг, але звідси не випливає, що всі збіги мають бути зустрічами. У нашій євангелії ми приділяємо головну увагу збігам, але в житті самого Ісуса, а надто після того, як він покинув батьківський дім і ми зосередили свою виключну увагу на ньому, не бракувало зустрічей. Не згадуючи більше про його злощасну зустріч із грабіжниками, бо вона, найімовірніше, не матиме істотних наслідків ані в його близькому, ані в далекому майбутньому, ми, проте, відзначимо, що перша самостійна подорож Ісуса виявилася досить-таки багатою на зустрічі, досить лише згадати про доброго фарисея, якого послало йому само провидіння й завдяки якому хлопець зміг не лише нарешті наповнити собі шлунок, а й, затримавшись на певний час, щоб поїсти, він прийшов до Храму саме вчасно, щоб почути запитання й вислухати відповіді, які, так би мовити, підготували ґрунт для того запитання, з яким він прийшов сюди з Назарета, про відповідальність і провину — сподіваюся, читач про це пам’ятає. Люди, обізнані з правилами, за якими слід будувати оповідь, можуть сказати, що вирішальні зустрічі слід чергувати — бо в житті відбувається саме так — та перемішувати з тисячею інших, які мають дуже мало або й не мають ніякого значення, бо інакше герой нашої історії може перетворитися на створіння виняткове, з яким усе може статися в житті, крім подій банальних і буденних. І вони також скажуть, що лише в такий спосіб наша оповідь досягне бажаного ефекту правдоподібності, бо якщо епізод, який ми уявляємо собі або описуємо, ніколи не відбувався й не відбудеться в реальній дійсності, то треба принаймні зробити так, щоб цей епізод був схожий на реальну подію, і все було інакше, аніж у цій оповіді, де автор так нахабно намагається ошукати довірливого читача, адже не встигає Ісус з’явитися у Віфлеємі, як тут-таки зустрічається з повитухою, що приймала його, так ніби зустріч і розмова з жінкою, яку так безцеремонно підсунув йому автор і від якої він здобув свої перші відомості — я маю на увазі молоду матір, що йшла з дитиною на руках, — і так уже не переступила через усі можливі кордони вірогідності. Проте найнеймовірніші події ще чекають нас попереду, після того як рабиня Саломея проведе Ісуса й покине його, бо так він її попросив: Я хочу залишитися тут сам-один, між цими чорними стінами, хочу почути свій перший крик, якщо відлуння може звучати так довго, саме такі слова вчулися старій жінці й саме тому ми їх тут наводимо, хоч нічого менш правдоподібного уявити собі не можна, й тому з міркувань логічної обережності нам залишається тільки приписати їх старечій недоумкуватості Саломеї. Так чи інак, а проте старенька поплентала геть, похитуючись і за кожним кроком намацуючи тверду землю костуром, який тримала обома руками, й немає сумніву, що хлопець учинив би вельми шляхетно, якби допоміг бідолашній старій, що пішла задля нього на таку жертву, дістатися додому, але юним притаманно бути себелюбними й зарозумілими, й не було жодних причин вимагати від Ісуса, щоб він відрізнявся від своїх перевесників.
І ось він сидить на камені, під стіною печери, поставленому на інший камінь, каганець тьмяно освітлює нерівні, бугруваті стіни, чорну пляму на тому місці, де було вогнище, руки в нього безсило опущені, обличчя серйозне. Я тут народився, думає він, я спав у цих яслах, на камені, де я тепер сиджу, сиділи мій батько та моя мати, тут ми ховалися, коли у Віфлеємі вояки Ірода вбивали невинних малюків, і як не можу я тепер почути перший крик, що вихопився в мене, коли я прийшов у це життя, так само не почую я й розпачливих зойків нещасних хлопчиків та їхніх батьків, що бачили, як помирають їхні діти, ніщо не порушить глуху тишу цієї печери, де поєдналися початок і кінець, батьки платять за гріхи, які вони вчинили, а діти за гріхи, які вони ще скоять, так мені пояснили у Храмі, але якщо життя — вирок, а смерть — правосуддя, тоді немає у світі нікого невиннішого за цих віфлеємських малят, які померли без вини, й за тих батьків, що злочини не чинили, й ніколи не буде людини, чия провина була б тяжчою, аніж провина мого батька, який промовчав, коли йому треба було говорити, й тепер якщо навіть я більше не вчиню нічого поганого, ця провина мене вб’є, людину, яка була врятована ціною смерті тих малюків і яка про це знає. У сутіні печери Ісус підвівся, здавалося, він вирішив утекти, але ступив лише два непевні кроки, й раптом ноги йому підігнулися, він затулив обличчя долонями, щоб утримати сльози, які накотились йому на очі, бідолашний хлопець, ніби від нестерпного болю, він звивається й корчиться на землі, в пилюці, його терзають докори сумління за злочин, якого він не вчинив, але, поки житиме, він вважатиме себе головним винуватцем, а свою провину тяжкою і непрощенною. Ми відразу скажемо, що цей потік болючих, невтішних сліз назавжди позначить Ісуса печаттю глибокого смутку, постійним вологим і розпачливим блиском, так ніби він щойно плакав. Час минав, сонце скочувалося до обрію, тіні на землі ставали дедалі довшими, провіщаючи, що скоро прийде велика всеохопна тінь, якою огорне землю ніч, що ось-ось настане, й навіть у печері стало помітно, що колір неба змінюється. Густа темрява насувається й ось-ось поглине крихітний вогник, який тремтить на кінчику ґнота, очевидно, що в каганці закінчується олія, але незабаром погасне не тільки вогник каганця, а й само сонце, і люди скажуть: Нічого не стало видно, не розуміючи, що очі їм тепер непотрібні. Ісус уже спить, його здолала милосердна втома останніх днів, позначених такими важливими й нерідко страшними подіями — жахливою смертю батька, успадкуванням його кошмарного сну, зізнанням матері, стомливою мандрівкою до Єрусалима, тим страхом, який навіяв на нього Храм, невблаганними словами книжника, зустріччю з Віфлеємом і могилою невинно вбитих малюків, появою рабині Саломеї, яка прийшла з глибин часу, щоб надати йому останні відомості, тож немає нічого дивного в тому, що змучене тіло провалилося в сон і забрало з собою не менш змучений дух, здавалося, обидва спочивають, але дух уже заворушився, уві сні примусив тіло підвестися, обоє подалися до Віфлеєма й там на головному майдані зізналися у своїй великій провині. Я той, сказав дух голосом тіла, хто винен у смерті ваших дітей, судіть мене, піддайте тіло, яке я вам сюди привів і в якому я проживаю як дух і душа, найнещаднішим тортурам і катуванням, бо ж відомо, що лише через страждання плоті дух здобуває спасіння й винагороду. Уві сні Ісус бачить віфлеємських матерів із мертвими дітьми на руках, лише одна дитина жива, а її мати — це та сама жінка з дитиною, яка зустрілася Ісусові, коли він прийшов до Віфлеєма, й вона йому відповідає: Якщо ти не можеш повернути їм життя, то ліпше замовкни, перед лицем смерті слова не потрібні. Дух знітився і сховався в самому собі, наче втричі згорнута туніка, віддавши безпорадне тіло на суд матерів віфлеємських, але Ісус ніколи не довідається, що він би міг винести звідти тіло живим і неушкодженим, бо тільки-но жінка, яка досі тримала на руках живу дитину, наготувалася йому сказати: Ти невинний, можеш іти, як спалах сліпучого світла осяяв печеру і вмить його розбудив. Де я? — була його перша думка, й, з великими труднощами відірвавши голову від запилюженої землі, він крізь ще залиті слізьми очі побачив високого чоловіка, справжнього велетня, з вогненною головою, але через мить розгледів, що то не голова, а запалений смолоскип, який той тримав у правій піднятій руці майже під самою стелею печери, справжня голова була в нього трохи нижче, за своїми розмірами вона навряд чи була меншою за голову Голіафа, проте у виразі його обличчя не було нічого лютого, радше там світилася задоволена усмішка чоловіка, який знайшов те, що шукав. Ісус підвівся на ноги й відступив під стіну печери, тепер він міг краще роздивитися обличчя велетня, який виявився не таким уже й велетенським на зріст, він був хіба що на п’ядь вищий від найвищих жителів Назарета, то був звичайний оптичний обман, а без нього, як відомо, неможливі ані чудеса, ані надприродні явища, й навряд чи це відкриття належить сучасності, і якби Голіаф народився трохи пізніше, він би просто грав у баскетбол. Ти хто? — запитав незнайомець, проте було видно, що він лише хотів розпочати розмову. Він устромив смолоскип у розколину скелі, прихилив до стіни дві палиці, які приніс із собою, одну вузлувату й відшліфовану його долонями, якою, мабуть, користувався давно, й другу, яку, схоже, тільки щойно зрізав, ще не очищену від кори, а потім сів на найбільший камінь і тісніше загорнувся у великий плащ, який був у нього на плечах. Я Ісус із Назарета, відповів хлопець. А чого ти сюди прийшов, якщо ти з Назарета? Я з Назарета, але народився я в цій печері й прийшов подивитися на те місце, де я з’явився на світ. Ти прийшов у світ із лона своєї матері й повернутися туди вже не зможеш, хоч би як тобі хотілося там побувати. Ісус почервонів, почувши ці слова, такі безжальні у своїй брутальній правдивості. Ти втік із дому? — запитав незнайомець. Хлопець завагався, ніби намагався обміркувати, чи його відхід із дому можна назвати втечею, і зрештою відповів: Так. Ти посварився з батьками? Мій батько помер. Он як, сказав незнайомець, але Ісус спізнав дивне відчуття, яке він не зміг би виразити словами, що він уже знав відповіді на всі запитання, які він ставив, на все, що було досі сказано, й навіть на все те, про що розмови не було. Ти не відповів на моє запитання, провадив незнайомець. На яке? Чи в тебе виникли якісь непорозуміння з батьками. Це моя особиста справа. Не грубіянь мені, хлопче, а то я заміню тобі батька й добряче тебе відшмагаю, твоїх криків тут не почує навіть сам Бог. Бог — це очі, вуха та язик, Він усе бачить, усе чує, а не все каже лиш тому, що не хоче. Що ти знаєш про Бога, хлопче? Те, чого мене навчили у школі при синагозі. У синагозі тебе ніколи не навчали, що Бог — це око, вухо та язик. Я сам зробив такий висновок, якби Бог не був усім цим, він не був би Богом. А чому ти думаєш, що Бог — це око та вухо, а не два ока та два вуха, як у нас із тобою? Бо одне око може одурити друге око, одне вухо може одурити друге вухо, язику цього не треба, й тому він один. Язик людини також дволикий, він може казати правду й може брехати. Богові не дозволено брехати. А хто Йому заборонить? Він сам це Собі забороняє, бо інакше Він би заперечував Себе. А ти Його бачив? Кого? Бога. Я не бачив, але бачили інші й про все повідомили. Незнайомець промовчав і став пильно роздивлятися хлопця, ніби шукав у ньому знайомі риси, а тоді сказав: Це правда, деякі люди вважають, що бачили Його. Він ще помовчав, а тоді сказав із лукавим виглядом: Ти мені не відповів. На що? Чи не посварився ти зі своїми батьками. Я пішов із дому, бо захотів пізнати світ. Твій язик уміє брехати, хлопче, але я знаю, хто ти такий, ти син теслі на ім’я Йосип і чесальниці вовни на ім’я Марія. Звідки ти знаєш? Одного дня я про це довідався й досі не забув. Поясни ліпше. Я пастух і багато років пасу тут своїх овець та кіз і цапів та баранів, що їх покривають, і мені довелося бути в цій місцевості, коли ти з’явився на світ, і я був тут також тоді, коли вбивали малюків у Віфлеємі, тож я знаю тебе давно, як бачиш. Ісус зі страхом подивився на свого гостя й запитав: А як тебе звуть? Моїм вівцям цього знати не треба. Але ж я не вівця з твоєї отари. Хто знає. Скажи мені своє ім’я. Якщо вже тобі так хочеться називати мене на ім’я, називай мене Пастирем, і цього буде досить, щоб я прийшов, коли ти мене погукаєш. Візьми мене в помічники. Я чекав, коли ти мене про це попросиш. Ну то як? Я візьму тебе у свою отару. Таємничий гість підвівся, взяв свого смолоскипа й вийшов на повітря. Ісус вийшов за ним. Ніч була темна, місяць іще не зійшов. Біля входу до печери, лише подзеленькуючи в тиші кількома дзвіночками, кози та вівці спокійно чекали, коли закінчиться розмова між їхнім пастухом і його новим підпаском. Нічний гість підняв смолоскип, щоб Ісус побачив чорні голови та гладенькі спини кіз, білі мордочки та кудлаті боки овець, і сказав: Ось моя отара, паси її й пильнуй, щоб жодна вівця чи коза не пропала. Сидячи на вході до печери, у мерехтливому світлі смолоскипа, Ісус із Пастирем повечеряли черствим хлібом і сиром, потім пастух повернувся до печери й виніс нову палицю, яка ще не була очищена від кори. Розпалив вогнище і, спритно крутячи палицю між язиками полум’я, обпалив її кору, так що вона сама стала відпадати від неї довгими клаптями, потім грубо обстругав її вузли. Дав їй трохи вистигнути і знову сунув у вогонь, потім висмикнув із вогню, знову засунув, знову висмикнув і робив це дуже швидко, щоб полум’я не встигло її спалити, а тільки обпалило поверхню деревини, зробивши молоду гілку темною, твердою і міцною, як стовбур старого дерева. Коли пастух закінчив свою роботу, то сказав: Ось тобі твоя пастуша патериця, міцна й довга, твоя третя рука. Хоч долоні в Ісуса не були такими вже делікатними, проте він не зміг утримати палицю, й вона впала на землю, бо обпекла йому шкіру. Але ж пастух не випустив її з рук, як це йому вдалося? — подумав Ісус, проте відповіді на своє запитання не знайшов. Коли нарешті місяць викотився на небо, вони пішли в печеру, щоб поспати. Кілька овець і кіз увійшли за ними й полягали біля них. Удосвіта пастух розбудив Ісуса і сказав йому: Підводься, хлопче, кінчай спати, моя скотинка хоче їсти, відтепер ти проводжатимеш її на пашу, й ще ніколи у своєму житті ти не робив такої важливої роботи. Повільно, пристосовуючи свою ходу до коротеньких і дріботливих кроків отари, пастух попереду, підпасок позаду, усі посунули, люди й тварини, у свіжому й прозорому сяйві світанку, який, схоже, не поспішав поступитися своїм місцем сонцю, ніби ревнував до сліпучого світла, в якому світ ніби щодня народжувався знову. Набагато пізніше стара жінка, з великими зусиллями переставляючи хворі ноги й допомагаючи собі костуром, тобто дибаючи ніби на трьох ногах, приплентала від невидимих звідси будинків Віфлеєма й увійшла до печери. Вона не дуже здивувалася, не заставши там Ісуса, бо якби вони знову зустрілися, говорити їм уже не було б про що. У сутінках печери мерехтів вогник каганця, в який пастух долив олії.
Через чотири роки Ісус зустрінеться з Богом. Роблячи це несподіване й, з огляду на ті правила побудови оповіді, про які ми вже говорили, передчасне повідомлення, ми ставимо перед собою лише одну мету: зацікавити читача цієї євангелії деякими повсякденними епізодами з пастушого життя, хоч вони — ми знову скажемо про це наперед, щоб інформувати та виправдати тих, кому захочеться перегорнути ці сторінки, не читаючи їх, — не мають якогось істотного значення для головного змісту нашої історії. Проте чотири роки — то все ж таки чотири роки, а надто у віці, коли з чоловіком відбуваються великі переміни, і тілесні, й духовні, коли його тіло росте дуже швидко, стає дедалі вищим і ширшим у плечах, коли на його вже й так темній шкірі виростає щетина й стає зовсім чорною, коли голос у нього починає гриміти, мов камінь, що скочується по схилу гори, коли його починають тривожити фантазії і марення, завжди змісту недозволенного, а надто, коли йому не можна ані заснути, ані задрімати, наприклад, стояти десь на чатах на військовій службі або, щоб далеко не виходити за межі нашої історії, пильно стежити за козами та вівцями, які доручив оберігати і стерегти нашому герою хазяїн. А хто він — важко зрозуміти. У ті часи та в тій місцевості пасти отари доручалося рабам або найманим працівникам дуже низького походження, які були зобов’язані під страхом суворого покарання постійно звітувати про кількість надоєного молока, виготовленого сиру та настриженої вовни, не кажучи вже про поголів’я, яке завжди мало зростати на заздрість сусідам — нехай вони бачать, що Господь вельми прихильно ставиться і щедро наділяє багатством побожного господаря, котрий, згідно з правилами світу, в якому він живе, більше мав би турбуватися про догоджання Господу, аніж про продуктивну снагу самців, що покривають його кіз та овець. Проте дивувало, що Пастир — як велів він себе називати Ісусові — нібито й не мав над собою ніякого хазяїна, бо за ці чотири роки ніхто не приїздив до пустелі, щоб забрати вовну, молоко або сир, та й сам пастух жодного разу не покинув отару й нікуди не ходив давати звіт про свою роботу. Не було б причин дивуватися, якби пастух сам володів, у відомому та звичному значенні цього слова, козами та вівцями, що їх він випасав, але в це важко було повірити, бо який же хазяїн викидатиме таку величезну кількість вовни, бо своїх овець він, схоже, стриг лише для того, щоб вони не страждали від спеки, а молоком користувався, якщо можна сказати, що він ним користувався, лише для виготовлення сиру для їхнього повсякденного харчування, а рештки обмінював на смокви, фініки й хліб, і нарешті, що було для Ісуса найбільшою із загадок, він ніколи не продавав жодного ягняти чи козеняти зі своєї отари, навіть перед Пасхою, коли ціни на них стають дуже високими. Тож не дивно, що поголів’я його отари зростало безперервно, так ніби барани й цапи з великим ентузіазмом істот, які знають, що певний термін життя їм забезпечений, виконують знаменитий наказ Господа, «плодіться та розмножуйтесь», який дав його, певно, не дуже покладаючись лише на природний інстинкт. У цій незвичайній отарі тварини помирали лише від старості, а тим козам або вівцям, які від хвороб або через похилий вік не могли ходити разом з усіма, Пастир холоднокровно допомагав померти. Коли таке вперше сталося на очах у Ісуса, який почав працювати на Пастиря, хлопець обурився й запротестував проти такої бездушної жорстокості, але пастух відповів йому дуже просто: Або я їх заріжу, як робив завжди, або залишу самих помирати в цій пустелі, або затримаю отару й чекатиму, коли вони помруть, знаючи, що якби вони протягли кілька днів, то для тих, котрі залишаються живими, паша тут закінчилася б, тож як би ти повівся на моєму місці, коли б, як я, був хазяїном життя і смерті для овець та кіз своєї отари. Ісус не знав, що йому відповісти, і щоб змінити тему розмови, запитав: Якщо ти не продаєш вовну, якщо ми маємо більше молока та сиру, аніж нам треба на прожиток, якщо ти не торгуєш ягнятами й козенятами, то навіщо тобі потрібна отара й навіщо ти дозволяєш своїм вівцям та козам так розмножуватися, що одного дня твоя отара може покрити всі ці гори, а потім і всю землю, і Пастир йому відповів: Якщо отара тут, то хтось повинен доглядати її, захищати від людської жадібності, ось це я й роблю. А де це тут? Тут і повсюди. Якщо не помиляюся, ти хочеш сказати, що отара завжди існувала, завжди була. Приблизно так. То це ти купив першу вівцю та першу козу? Ні. А хто ж тоді? Я просто на них натрапив, вони не були куплені, вони вже ходили отарою, коли я їх зустрів. Їх тобі дали? Ніхто їх мені не давав, просто я зустрівся з ними, а вони зустрілися зі мною. Отже, ти їхній господар. Я їм не господар, ніщо у світі мені не належить. Бо все належить Господові, як тобі відомо. Ось ти сам і сказав. Відколи ти пасеш отару? Я вже її пас, коли ти народився. А все ж таки, скільки часу? Я не знаю, певно, разів у п’ятдесят довше, ніж ти живеш на світі. Лише патріархи до Потопу жили так багато років, ніхто із сучасних людей не може сподіватися, що йому пощастить прожити так довго. Я знаю. Якщо знаєш, але й далі стверджуєш, що прожив стільки часу, то не дивуйся, коли я подумаю, що ти не людина. А чого мені дивуватися? От якби Ісус, що так добре побудував низку своїх запитань, був знайомий із методами Сократа й опанував бодай початковий курс маєвтики, [2] якби він запитав: Хто ж ти, якщо ти не людина, то, вельми ймовірно, Пастир поблажливо відповів би йому з виразом людини, що не надає цьому найменшого значення: Я янгол, але нікому про це не кажи. Але часто ми не ставимо важливих запитань лиш тому, що не готові почути на них відповідь або боїмося її. А коли нарешті набираємося духу, щоб їх поставити, то нерідко нам просто не відповідають на них — так було й тоді, коли Ісуса запитали: Що є істина? Його мовчанка триває до сьогодні.
2
Маєвтика— опрацьований Сократом метод ставити навідні запитання.
Проте Ісус уже й так знає, не маючи потреби запитувати, що його таємничий товариш — не янгол Господній, бо янголи Господні в будь-яку хвилину як дня, так і ночі співають славослів’я Богові, на відміну від людей, які це роблять із обов’язку й лише вряди-годи в певні призначені для цього години, не випадає також сумніватися в тому, що причин славити Бога в янголів набагато більше, адже вони живуть там, де й Він, на небі, тож зустрічаються з Ним набагато частіше. Та найбільше здивувало Ісуса те, що коли вони вийшли вдосвіта з печери, то Пастир, на відміну від нього, не став дякувати Богові за те, за що — як ми вже знаємо — Йому треба дякувати, за те, що Він повернув йому душу й навчив півня повідомляти про те, що новий день близько, а коли відійшов за камінь, щоб справити малу й велику нужду, то забув подякувати Господові за те, що Він наділив людське тіло необхідними ємкостями та отворами, без яких людина навряд чи змогла б очиститися від непотрібного баласту. Натомість Пастир окинув поглядом небо й землю, як робить кожен, хто щойно прокинувся, промурмотів щось про добру погоду, яку обіцяє сьогоднішній день, і, приставивши до рота два пальці, пронизливо свиснув, від чого всі вівці та кози як одна попідхоплювалися на ноги. Ото й усе. Ісус подумав, що йдеться лише про забудькуватість, а це завжди можливо, коли людина чимось дуже заклопотана, наприклад, Пастир глибоко замислився над тим, як йому найліпше навчити тяжкого пастушого ремесла хлопця, якому досі доводилося трудитись лише у відносно комфортних умовах теслярської праці. Власне кажучи, якби Ісус досі перебував у своєму звичному оточенні, серед простого народу, йому не довелося б довго чекати виявів релігійного ентузіазму свого хазяїна, позаяк тогочасні юдеї славили Бога разів по тридцять на день, дякуючи Йому за кожну дрібничку, як ми вже не раз переконувалися на сторінках нашої євангелії, тож нам немає потреби повертатися до цієї теми. Проте минув день, а жодної молитви Ісус так і не почув, настала ніч, яку вони перебули просто неба, на відкритій рівнині, й навіть велична картина всіяного зорями небесного склепіння не змогла відповідно налаштувати душу Пастиря, щоб його уста промовили бодай одне слово хвали та вдячності Всевишньому, він не став хвалити Бога навіть тоді, коли небо насупилося, але дощ не пішов, а це вже за всіма ознаками, як божественними, так і людськими, незаперечно свідчило про те, що Господь дбає про Свої створіння. Наступного ранку, після того як вони поснідали й ватаг наготувався піти оглянути отару, з’ясувати, чи якась коза або овечка не надумала піти поблукати по околиці сама-одна, Ісус твердим голосом промовив: Я йду. Пастир зупинився, поглянув на нього, не змінивши виразу обличчя, й лише сказав: Щасливої дороги, мені немає потреби пояснювати тобі, що ти не мій раб і формально не наймався до мене на службу, а тому можеш піти, коли тобі заманеться. А ти навіть не хочеш запитати, чому я від тебе йду? Моя цікавість не така велика, щоб запитувати тебе про це. Я йду тому, що не хочу жити поруч із чоловіком, який не виконує своїх обов’язків перед Господом. Яких обов’язків? Найбуденніших, адже ти не молишся Господові й не славословиш Його. Пастир помовчав, напівусміхнувся очима й губами, потім сказав: Я не юдей, а тому не зобов’язаний дотримуватися обрядів чужої віри. Від несподіванки Ісус відступив на крок. Він знав, що земля Ізраїлю кишить чужинцями та ідоловірцями, але йому ще ніколи не траплялося спати поруч з одним із таких людей, їсти його хліб і пити його молоко. Тому він вигукнув із таким виразом обличчя, ніби виставив перед собою спис і щит, захищаючись від нападу: Бог один! Усмішка Пастиря згасла, уста гірко скривилися: Атож, якщо Бог існує, то він один, але ліпше їх було б двоє, один для вовка й другий — для вівці, один для того, хто помирає, і другий — для вбивці, один для засудженого до страти і другий — для ката. Бог один, повний і неподільний! — вигукнув Ісус, що майже плакав від благочестивого обурення, на що Пастир йому відповів: Я не знаю, як може Бог жити… але не закінчив своєї фрази, бо Ісус тоном знавця Закону із синагоги урвав його мову: Бог не живе, Він є. Я в цих відмінностях не обізнаний, але скажу тобі лише, що не хотів би я бути у шкурі бога, який водночас спрямовує кинджал убивці й підставляє під нього горлянку жертви. Ти блюзниш проти Бога своїми нечестивими думками. Хто я проти Бога? Бог не спить, рано чи пізно Він тебе покарає. Це добре, що Він не спить, отже, його не мучать докори сумління в жаских снах. А чому ти заговорив зі мною про докори сумління та про жаскі сни? Тому що ми говоримо про твого бога. А твій бог, хто він? У мене бога немає, як і в моїх овець. Вони принаймні віддають своїх дітей на вівтарі Господа. А я тобі скажу, що якби вони про це знали, то завили б вовками. Ісус зблід і нічого не відповів. Отара оточила їх і слухала у великій тиші. Сонце вже зійшло, і його промені мерехтіли на червонястому руні овець та на рогах кіз. Я йду від тебе, сказав Ісус, але з місця не зрушив. Спершись на патерицю, такий спокійний, ніби вся вічність була в його розпорядженні, Пастир чекав, чим закінчиться ця розмова. Нарешті Ісус ступив кілька кроків, проштовхуючись між вівцями, але раптом зупинився й запитав: А що тобі відомо про докори сумління та жаскі сни? Що вони дісталися тобі у спадок від батька. Цих слів Ісус уже витерпіти не міг. Коліна йому підігнулися, торбина зісковзнула з плеча, і звідти, чи то випадково чи ні, випали сандалії батька, й водночас щось у ній заторохтіло — то розбилася чашка, яку подарував йому фарисей. Ісус заплакав, наче скривджена дитина, але Пастир не підійшов до нього, лише сказав, стоячи там, де стояв: Затям собі назавжди, що я все знаю про тебе, відтоді як тебе зачато, й зараз ти повинен вирішити раз і назавжди: чи ти йдеш від мене, чи залишаєшся. Скажи мені спочатку, хто ти такий. Ще не час, щоб ти про це довідався. А коли настане цей час? Якщо ти залишишся, то жалкуватимеш, що не пішов, якщо підеш, то жалкуватимеш, що не залишився. Але якщо я тепер піду, то так і не довідаюся, хто ти такий. Ти помиляєшся, твій час настане, і тоді я постану перед тобою, щоб тобі це сказати, а тепер годі базікати, отара не може чекати цілий день, поки ти ухвалиш своє рішення. Ісус зібрав уламки чашки, подивився на них таким поглядом, ніби йому шкода було розлучатися з ними, насправді причини для цього не було, позавчора о цій годині він ще й не зустрівся з тим фарисеєм, а крім того, череп’яні чашки такими і є, розбити їх дуже легко. Він розкидав черепки по землі, ніби хотів їх посіяти, і тоді Пастир сказав: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Ісус його не слухав, він тримав у руці сандалії Йосипа й думав, узувати їх чи не взувати, безперечно, за такий короткий час ноги його не виросли, й сандалії батька будуть на них великі, але час, як ми знаємо, річ відносна, й Ісус, який носив сандалії батька у своїй торбині вже цілу вічність, дуже здивувався, якби вони знову виявилися йому завеликі, він узув їх, сам не розуміючи, навіщо це робить, а свої вкинув у торбину. Пастир сказав: Ноги, які виростуть, уже не зменшаться, а ти не матимеш дітей, яким міг би передати у спадок туніку, плащ і сандалії, проте Ісус не викинув свої сандалії, бо інакше порожня й легка торбина зіслизала з його плечей. Відповідати на запитання Пастиря він не став, просто пішов на своє місце в кінці отари, тоді як його душа металася між жахом, відчуваючи, що їй загрожує небезпека, і якимсь ще менш виразним похмурим зачаруванням. Усе одно я довідаюся, хто ти такий, шепотів Ісус, підганяючи вівцю, що відстала від отари, і в такий спосіб пояснив сам собі, чому він усе-таки зрештою вирішив залишитися з таємничим пастухом.