Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
Так минав місяць за місяцем, новини з війни надходили й далі, то добрі, то погані, але тоді як добрі новини не йшли далі туманних натяків на перемоги, які завжди виявлялися маленькими, то з поганими новинами все частіше надходили повідомлення про тяжкі й криваві поразки повстанського війська Юди Галілеянина. Одного дня надійшла звістка про загибель Бальдада в одній із засідок, яку римляни захопили зненацька, й таким чином у яму потрапили ті, хто її викопав, у тій сутичці загинуло багато повстанців, але з Назарета — один Бальдад. А потім одного дня хтось прийшов і сказав, ніби чув, як хтось сказав, ніби від когось чув, що Барон, римський прокуратор Сирії, іде сюди з двома легіонами війська, щоб придушити бунт, який тривав уже три роки і терпіти який далі римляни не збиралися. Ця туманна й невиразна фраза «йде сюди» вселяла людям неясне відчуття страху, так ніби в будь-яку мить на повороті дороги могла з’явитися голова військової колони з грізними орлами, штандартами та великими літерами SPOR, які означають «сенат і народ римський» і якими в ті часи, ніби печатями, скріплювали й позначали законність того, що люди йдуть убивати до себе подібних, те саме згодом стануть позначати й іншою абревіатурою INRI (Ісус Назарянин Цар Юдейський) і тими, які будуть утворені з неї, але не станемо забігати далеко вперед, дозволимо, щоб минув відповідний час, проте дивне відчуття виникає в нас унаслідок того, що ми все це знаємо й можемо говорити про це, так ніби промовляємо з якогось іншого світу, адже тоді ще ніхто не віддав життя за ці чотири літери. Звідусіль надходили повідомлення про великі битви, й люди, чия віра була міцна, твердо вірили в те, що не мине й року, як римлян виженуть зі святої землі Юдеї, але не бракувало й інших, котрі, чуючи ці надміру оптимістичні новини, сумно хитали головами й чекали неминучої катастрофи, що наближалася неухильно. І так воно й сталося. Протягом кількох тижнів по тому, як поширилася чутка про наближення легіонів Барона, нічого не відбувалося, й цим скористалися повстанці, щоб подвоїти кількість нападів на розсіяне військо, з яким вони воювали, але незабаром стали прояснюватися причини цієї позірної бездіяльності, коли розвідники Галілеянина повідомили, що один із легіонів просувається на південь, здійснюючи маневр обхвату, понад річкою Йордан, і, досягши Єрихона, завертає праворуч, щоб подібно до сіті, закинутої вправною рукою, потім знову рушити на північ, тягнучи за собою все, що вона захопить, тоді як другий легіон, застосовуючи ту саму тактику, рухається на південь. Застосовуючи військову термінологію, ми могли б назвати цю тактику «взяти у кліщі», але то був радше узгоджений рух двох стін, які сходилися і давили все, що опинялося між ними, але останній удар, який мав розчавити все живе, залишали на останню хвилину. На дорогах, у долинах та в горах Юдеї та Галілеї наступ легіонів був позначений хрестами, на яких помирали бійці повстанських загонів Юди, руки й ноги їм прибивали цвяхами, а гомілки розтрощували молотом, щоб вони помирали швидше. Легіонери заходили в села, обшукували хату за хатою, шукаючи підозрілих осіб, а для того, щоб розіп’ясти їх на хрестах, не треба було якихось особливих доказів, вистачало однієї підозри. Сумна іронія полягала в тому, що цим бідолахам, можна сказати, ще пощастило, адже їх розпинали, якщо можна так висловитися, під самими дверима їхніх домівок, родичі мали змогу зняти їх із хреста майже відразу по тому, як вони випускали дух, і тоді гірко було дивитись на сльози і слухати плач матерів, дружин
Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? — запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те — йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.
Коли він дістався до Сефориса, день хилився до вечора. Довгі тіні, що простяглися від будинків і дерев й були ще помітні, швидко зливалися з землею, так ніби досягали обрію і за ним зникали, наче темна вода за порогами водоспадів. На вулицях міста було мало людей, там не видно було жодної жінки, жодної дитини, лише стомлені чоловіки, які, поклавши біля себе ненадійну зброю, лежали на землі, важко дихаючи, й неможливо було зрозуміти, чи то вони відпочивають, готуючись до нової битви, чи втекли з поля бою. В одного з таких чоловіків Йосип запитав: Римляни близько? Той заплющив очі, потім повільно розплющив їх і сказав: Завтра вони будуть тут, і відвівши погляд, додав: Тікай звідси, забирай свого віслюка й тікай. Я шукаю пораненого друга. Якби ти мав стільки грошей, скільки тут лежить поранених, ти був би найбагатшим чоловіком у світі. А де вони лежать? Вони лежать тут повсюди. А є тут якесь одне місце, куди їх позносили? Так, є, за отими будинками стоїть старий склад, туди знесли багато поранених, може, ти і знайдеш там свого друга, але поквапся, бо мерців звідти тепер виносять набагато більше, аніж заносять туди живих. Йосип добре знав це місто, йому доводилося бути тут часто, по-перше, на заробітках, бо в багатому й квітучому Сефорисі здійснювалося велике будівництво, де завжди були потрібні робочі руки, а по-друге, він приходив сюди на менш значущі релігійні свята, щоб не йти до Єрусалима, бо добиратися туди було далеко й дорого. Тому для нього було неважко знайти старий склад, на який йому вказали, тим більше, що для цього треба було йти на запах крові та людських страждань, можна було навіть уявити собі, що це дитяча гра, коли тому, хто шукає, кажуть: Гаряче, гаряче… холодно, холодно, залежно від того, наближається він до мети чи віддаляється від неї, болить, не болить — і нарешті біль стає нестерпним. Йосип прив’язав віслюка до довгої жердини, що правила за конов’язь, і ввійшов до темної палати, на яку був перетворений склад. На підлозі між розстеленими матами горіли каганчики, які давали дуже мало світла, вони здавалися крихітними зірками на чорному небі, чийого світла вистачає лиш на те, щоб позначити свою присутність, адже ми їх бачимо дуже здалеку. Йосип повільно ходив між рядами чоловіків, які лежали на матах, шукаючи Ананію, вдихаючи суміш сильних запахів, вина й олії, якими змащували рани, поту, лайна та сечі, бо багато з цих нещасливців не могли навіть поворухнутися й тут-таки звільнялися від того, що ослабла воля більше не могла утримувати в тілі. Тут його немає, промурмотів Йосип, коли пройшов весь ряд із кінця в кінець. І рушив у зворотному напрямку, тепер він ішов набагато повільніше, пильно придивляючись до облич, шукаючи ознак схожості, адже всі ці нещасливці були й справді дуже схожі один на одного: бороди, запалі щоки, провалені очниці, обличчя липкі й лискучі від поту. Деякі з поранених проводжали його тривожним поглядом, їм хотілося вірити, що цей чоловік прийшов забрати їх, але вогники надії в їхніх очах швидко згасали, і занепокоєне очікування — кого ж він тут шукає? — тривало. Йосип нарешті зупинився біля вже старого чоловіка з білим волоссям і білою бородою. Це він, подумав, хоч Ананія був зовсім не такий, яким він бачив його востаннє, тоді чуприна його була змережана сивим волоссям, і досить густо, але тепер вона була схожа на грудку брудного злиплого снігу, й тільки брови були чорні, як і раніш. Поранений лежав із заплющеними очима й важко дихав. Йосип тихо покликав його: Ананіє, потім підвищив голос: Ананіє, й десь через хвилину, ніби повертаючись із глибин землі, чоловік повільно підняв повіки, й коли він розплющив очі, Йосип побачив, що це й справді Ананія, його сусід, який покинув свій дім і свою дружину й пішов воювати з римлянами, а тепер лежить тут з відкритими ранами на животі й бридким запахом плоті, яка вже почала загниватися. Ананія спершу не впізнав Йосипа, світло від каганця допомагало йому мало, а ще менше — власні очі, але до нього нарешті дійшло, що це він, коли тесля погукав його знову вже іншим тоном, у якому, можливо, прозвучали навіть ноти любові: Ананіє, і тоді очі старого наповнилися слізьми, він сказав і потім повторив: Це ти, це ти, чого ти сюди прийшов, чого ти сюди прийшов, і спробував підвестися на лікоть, простягти руку, але сили його покинули, і тіло йому знову опустилося на підлогу, а обличчя скривилося від болю. Я прийшов забрати тебе, сказав тесля, зі мною віслюк, і ти оком не встигнеш моргнути, як ми вже будемо в Назареті. Тобі не треба було сюди приходити, римляни скоро будуть тут, я вже нікуди звідси не вийду, це моя остання постіль на цьому світі, й він тремтячими руками розкрив свою роздерту туніку. Під просякнутими вином та оливою ганчірками відкрилися бридкі губи двох довгих і глибоких ран, і в ту ж таки мить солодкавий і нудотний запах гниття вдарив у ніздрі Йосипові, й він відвернув погляд. Старий заплющив очі й витягнув руки по боках, так ніби зусилля, яких він щойно доклав, геть виснажили його. Ти ж бачиш, що не зможеш мене підняти, у мене виваляться кишки, якщо ти спробуєш винести мене звідси. Я туго обмотаю тобі тіло й нестиму тебе дуже повільно, сказав Йосип, але вже без такої впевненості в голосі, не було сумніву, що навіть якби йому вдалося повантажити старого на віслюка, той помер би в дорозі. Ананія знову заплющив очі й не розплющуючи їх сказав: Повертайся додому, Йосипе, повертайся додому, римляни скоро будуть тут. Римляни не стануть нападати вночі, ти поки що відпочинь. Повертайся додому, повертайся додому, зітхнув Ананія, а Йосип йому сказав: Спи.
Що ж до нього, то він не склепив очей до самого ранку. Кілька разів, коли дух його обгортався першим туманом сну, якого він боявся й тому боровся проти нього всіма своїми силами, Йосип запитував себе, чому він сюди прийшов, адже між ним і сусідом ніколи не було справжньої дружби, по-перше, через різницю у віці, але й тому, що Ананія та його дружина були якимись надто дріб’язковими, цікавими й надокучливими, з одного боку, вони нібито завжди були готові допомогти, але разом з тим складалося враження, що вони чекають винагороди за свою допомогу, розміри якої були відомі лише їм. Він мій сусід, переконував себе Йосип, не знаходячи іншого аргументу, що міг би спростувати його сумніви, і мій ближній, чоловік, який помирає, він заплющив очі, але не тому, що не хоче бачити мене, просто він ні на мить не хоче відірвати увагу від смерті, що наближається, і я не можу покинути його самого. Він сів у вузькому просторі, між матою, на якій лежав Ананія, та іншою, де лежав зовсім молодий хлопець, не набагато старший, ніж його син Ісус, бідолаха тихо стогнав, і його потріскані від лихоманки губи мурмотіли щось нерозбірливе. Йосип узяв хлопця за руку, щоб його заспокоїти, в ту саму мить, коли рука Ананії стала сліпо обмацувати все навкруги, шукаючи чи то зброю для захисту, чи руку іншої людини, щоб стиснути її, і так вони й застигли всі троє, один живий між двома вмирущими, одне життя між двома смертями, тоді як у тихому нічному небі оберталися зірки й планети, а десь із протилежного боку світу викочувався білий осяйний місяць, який плив у просторах неба й накривав невинністю всю землю Галілейську. Уже набагато пізніше Йосип отямився від забуття, в яке провалився супроти власної волі, з почуттям полегкості, бо цього разу йому не наснилася дорога до Віфлеєма, розплющив очі й побачив, що Ананія помер, очі в нього теж були розплющені, певно, в останню мить він не витримав видіння смерті, рука мерця стискала його руку з такою силою, що кістки йому боліли, й тоді, щоб подолати відчуття болю в пальцях, він випустив руку хлопця й, перебуваючи в ще напівсонному стані, помітив, що жар у того спав. Йосип виглянув назовні крізь прочинені двері й побачив, що місяць уже сховався за обрієм і знадвору вливалося сіре світло народжуваного світанку. У приміщенні складу снували якісь тіні, то поранені, які могли зіп’ястися на ноги, ішли помилуватися першим світлом нового дня, й вони могли б запитати один в одного, або звертаючись із цим запитанням безпосередньо до неба: Що побачить сонце, яке сьогодні випливе на виднокіл, коли-небудь ми навчимося не ставити марних запитань, та скористаємося з того, що цей час іще не настав, і дозволимо собі себе запитати: Що побачить сонце, яке сьогодні викотиться в небо? Йосип подумав: Пора мені забиратися звідси, тут я вже нічого не можу зробити, але його думка була забарвлена відтінком запитання, а тому відразу привела за собою іншу: Але ж я можу відвезти його в Назарет, і ця думка здалася йому цілком очевидною й примусила його повірити в те, що саме з такою метою він сюди й прийшов: знайти Ананію живим і привезти його в Назарет мертвим. Хлопець попросив води. Йосип підніс йому до губів глиняний ківшик. Як ти себе почуваєш, запитав він. Трохи краще. Принаймні схоже, що лихоманка тебе відпустила. Спробую підвестися на ноги, сказав хлопець. Обережно, застеріг Йосип, підтримуючи його, й несподівано подумав, що для Ананії він уже не зможе зробити більше, як поховати його в Назареті, але цьому хлопчикові, хоч би звідки той був, він іще може врятувати життя, вивезти його з цього місця, де на нього чатує неминуча смерть, замінити, так би мовити, одного сусіда іншим. Він уже не відчував жалю до Ананії, це лише порожнє тіло, і щоразу, коли Йосип дивився на сусіда, він бачив, як його душа відлітає все далі й далі від нього. Хлопець відчував: з ним може статися щось дуже добре, очі йому заблищали, але він не встиг нічого запитати, бо Йосип уже вийшов, щоб узяти віслюка й завести його досередини, нехай буде благословен Господь, який підказує людям такі чудові думки. Але віслюка там, де він його прив’язав, уже не було. Від нього залишився тільки обривок мотузки, злодій не став гаяти час на те, щоб її розв’язати, гострий ніж зробив цю роботу значно швидше.
Сили покинули Йосипа, коли він побачив таке нещастя. Немов бичок, оглушений обухом для жертвоприношення у Храмі, він упав навколішки,
І тоді Йосип уперше згадав про своїх дітей, промайнула також думка про дружину, але тих рідних імен та облич було стільки, що від недосипання та недоїдання в голові йому запаморочилось, і вона стала губити їх одного за одним, поки він ступав останні у своєму житті кроки, і зрештою в ній залишився один Ісус, його первісток, його вічна кара. Він пригадав, як вони розмовляли про його сон, як він сказав, що не може дати йому всіх відповідей, і ось тепер закінчується час і для відповідей, і для запитань.
За містом, на невисокому пагорбі, який видно було з кожної вулиці, стояли по вісім у ряд сорок забитих у землю грубих брусів, достатньо міцних, щоб витримати вагу людського тіла. Біля кожного бруса лежала на землі перекладина завдовжки в розкинуті руки людини. Побачивши знаряддя страти, кілька засуджених спробували були втекти, проте легіонери знали свою справу й, вихопивши мечі, перепинили їм шлях, один із повстанців кинувся на вістря меча, але зазнав невдачі, і його першим поволокли на хрест. І закипіла робота: руки кожного із засуджених прибивали до поперечини, яку потім підіймали на вершину високого, вертикально поставленого бруса. Повсюди лунали зойки і стогін, ридали й плакали жителі Сефориса, яких зігнали дивитись на це видовище. Незабаром хрести були цілком обладнані, на кожному висів чоловік із підігнутими ногами, як ми вже згадували раніше, й цікаво було б знати, навіщо вони так робили, можливо, з Рима надійшов наказ домогтися максимальної раціоналізації в цій роботі й заощаджувати матеріал, адже кожному зрозуміло, навіть людям мало обізнаним у технології розпинання, що для чоловіка, якого розпинають на повен зріст, хрест потрібен високий, тож виникає потреба в більшій кількості дерева, доводиться перевозити більший вантаж, ускладнюється процес установки, й треба також узяти до уваги, що невисокий хрест створює, якщо можна так висловитися, певні сприятливі умови для страчених, бо позаяк їхні ноги майже доторкаються до землі, їх потім легко буває зняти з хреста, не приставляючи до нього драбину, й вони, так би мовити, потраплять прямо в обійми своїх рідних, якщо їх мають, гробарів, коли надійде час їх поховати, адже не можуть вони висіти там вічно. Йосипа розпинали останнім, так вийшло, і тому йому довелося спостерігати, як одного за одним віддають на муки тридцять дев’ять його незнайомих товаришів, і коли надійшла його черга, він уже втратив останню надію і в нього не залишилося сил, щоб іще раз заявити про свою невинність, тому він не зміг використати останню нагоду врятуватися, коли солдат із молотком у руках сказав начальникові варти: Цей запевняв, що ні в чому не завинив, і начальник варти на мить завагався, саме на ту мить, протягом якої Йосип мав би закричати: Я невинний, але він промовчав, змирився з долею, а начальник окинув поглядом ряди розп’ятих і, певно, подумав, що симетрію буде порушено, якщо останній хрест не поставлять, адже число сорок — це число досконало кругле, тож він махнув рукою, і цвяхи було забито. Йосип закричав і кричав не змовкаючи, його підняли вгору, й він повис на цвяхах, які пробили йому зап’ястки, потім у нього вихопилося ще кілька розпачливих зойків, коли довгий цвях пронизав його складені докупи ступні, о мій Боже, подивись на людину, яку Ти створив, і слава Тобі, адже проклинати Тебе забороняє Закон. І зненацька, ніби хтось подав їм знак, зойк розпачу вихопився з горлянок жителів Сефориса, що спостерігали страту, але кричали вони не з жалю до страчених — це по всьому Сефорису спалахнули пожежі, омахи полум’я, наче лавина грецького вогню, з ревом облизували оселі городян, будівлі громадського призначення, дерева, які росли на внутрішніх подвір’ях. Не звертаючи уваги на пожежу, яку розпалили інші легіонери, четверо солдатів карального підрозділу бігали попід хрестами й залізними ломами роздроблювали гомілки розп’ятим. Сефорис палахкотів від краю й до краю, а тим часом розп’яті помирали один за одним. Тесля на ім’я Йосип був молодим чоловіком, що перебував у розквіті сил, кілька днів тому йому виповнилося тридцять три роки.
Коли закінчиться ця війна, а закінчиться вона скоро, бо вже чути її передсмертне хрипіння, буде підраховано, скільки людей у ній загинуло, одні тут, інші — там, одні близько, інші — далеко, і якщо з плином часу кількість тих, котрі полягли в боях або склали голови в несподіваних сутичках із ворогом, почне втрачати своє значення, а згодом і геть забудеться, то страчені на хресті — а їх було згідно зі статистичними підрахунками, що заслуговують на повну довіру, близько двох тисяч — надовго залишаться в пам’яті народів Юдеї та Галілеї, і там говоритимуть про них доти, доки не проллється кров нової війни. Дві тисячі страчених на хресті — це дуже багато мерців, але ця цифра здалася б нам іще більшою, якби ми уявили собі, що дві тисячі хрестів із розіпнутими на них людьми стоять на відстані кілометра обіч якої-небудь дороги або понад зовнішніми кордонами країни, яку згодом буде названо Португалією, бо саме такою приблизно буде їхня протяжність. На всьому просторі від річки Йордан до моря плачуть удови й сироти, така вже доля вдів та сиріт — плакати, і їм залишається тільки чекати, поки малі хлопчики виростуть і підуть на іншу війну, і їхнє місце займуть нові вдови та сироти, і якщо звичаї нерідко змінюються, якщо, наприклад, замість білого кольору жалобним стануть вважати чорний або навпаки, якщо замість рвати на собі волосся, його ховають під мереживною хусткою, то сльози завжди залишаються тими ж таки слізьми.
Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час — похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто — цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.
Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний бій, а тепер кожен перебуває наодинці із самим собою, віч-на-віч із ні з чим не зрівнянною самотністю смерті, яку годі передати словами. Ісус не бачить батька, його серце прагне наповнитися радістю, але здоровий глузд підказує: Чекай, ти ще не добіг до кінця, та ось і кінець, він нарешті знайшов свого батька, якого шукав, на ньому майже немає крові, лише великі рани на зап’ястках і ногах, здається, він спить, мій батько, але ні, ти не спиш, батьку, ти не можеш спати з такими неприродно викрученими та скаліченими ногами, добре хоч у когось вистачило милосердя зняти тебе з хреста, а мерців тут так багато, що в тих добрих душ, які про тебе потурбувалися, не стало часу на те, щоб випрямити твої роздроблені й вивернуті кістки. Хлопець, якого звати Ісус, опустився навколішки біля трупа, він гірко плаче, хоче доторкнутися до батька, але не наважується, проте настає мить, коли біль стає сильнішим, аніж страх смерті, й тоді він обіймає нерухоме тіло. Тату мій, тату мій, гірко схлипуючи, повторює він, і тут ще один крик приєднується до його крику: О Йосипе, чоловіче мій, і Марія, що нарешті підійшла, геть засапана й виснажена, почала плакати ще здалеку, бо вже здалеку побачила, як зупинився її син, і зрозуміла, що її чекає. А тепер її плач став ще більш гірким і невтішним, бо вона побачила скалічені та спотворені ноги чоловіка, адже вона не певна, що людина не страждає після своєї смерті від болю, пережитого за життя, а надто в його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.