Євангелія від Ісуса Христа
Шрифт:
Так минув перший день. Про віру та нечестя, про життя, смерть і власність вони більше не розмовляли, але Ісус, який пильно стежив за найменшими рухами Пастиря, помітив, як майже щоразу, коли він проголошував славу Господу, його товариш нахилявся й легенько доторкався обома долонями до землі, нахиляв голову й при цьому не промовляв жодного слова. Якось, коли він був ще зовсім малюком, Ісус чув від старих подорожніх, які проходили через Назарет, що у глибинах землі є величезні печери, де, як і на її поверхні, існують міста, поля, річки, ліси й пустелі, і що цей підземний світ, який є цілковитим повторенням і віддзеркаленням того світу, де ми живемо, був створений Дияволом після того, як Бог скинув його з височини небес у покарання за його бунт. А що Диявол, який колись був другом та улюбленцем Бога, — кажуть, у всесвіті не було й не буде подібної дружби від початку й до кінця нескінченної протяжності часу, — як розповідали ті старі люди, був присутній при створенні Адама та Єви й міг навчитися, як це робиться, то у свою чергу він створив у своєму підземному світі чоловіка та жінку, але, на відміну від Бога, не став їм нічого забороняти, а тому у світі Диявола не було прабатьківського гріха. А один із тих дідів навіть наважився додати: а що не було там первісного гріха, то не було й інших. Після того, як ті старі подорожні покинули Назарет — жителі села примусили їх до цього, підкріпивши свою вимогу градом каміння, бо до них нарешті дійшло, куди хилять лукаві подорожні, розповідаючи свою нечестиву історію, відбувся легкий землетрус, таке собі підтвердження, що прийшло з глибинних надр і допомогло малому, та вже дуже кмітливому Ісусові пов’язати причину з наслідком, попри його дитячий вік. І ось тепер, спостерігаючи, як пастух опускається навколішки, опустивши голову й легенько доторкаючись долонями до землі, ніби хотів відчути ними кожну піщинку, кожен малий камінчик, кожен корінець, що виткнувся на поверхню, Ісус пригадав ту давню історію й повірив у те, що цей чоловік — житель підземного світу, створеного Дияволом за зразком світу видимого. Чого йому тут треба, подумав він, але його уява відмовилася допомагати йому далі, й тому, коли Пастир випростався, він його запитав: Навіщо ти це робиш? Хочу переконатися, що земля й далі перебуває піді мною. Хіба тобі мало відчувати її під своїми ногами? Ноги не відчувають нічого, пізнавати світ можна лише руками, адже коли ти поклоняєшся своєму Богові, ти підносиш до нього не ноги, а руки, хоч міг би підняти будь-яку частину свого тіла, навіть ту, що в тебе між ногами, якщо ти не кастрат. Ісус густо почервонів, сором і щось подібне до переляку урвали йому подих. Не ображай Бога, якого ти не знаєш, нарешті вигукнув він, а Пастир відразу поцікавився: Хто створив твоє тіло? Бог. Він створив його разом з усім тим, що йому належить? Так. А чи є бодай одна частина твого тіла, створена Дияволом? Ні, ні, моє тіло — творіння Бога. У такому разі всі частини твого тіла мають однакову цінність для Бога. Справді так. Тож хіба може Бог відкинути як те, що створене не Ним, те, що в тебе теліпається між ногами? Мабуть, ні, але ж Господь, який створив Адама, прогнав його з раю, а Адам був Його творінням. Відповідай мені прямо, хлопче, а не розбалакуй, як книжник у синагозі. Ти примушуєш мене давати відповіді, що тебе влаштовують, але я перелічу тобі всі випадки, в яких людина, бо так їй велів Господь, не може під страхом осквернення та смерті відкривати наготу, свою або чужу, а це хіба не доказ того, що частина тіла, про яку ти говориш, проклята? Вона проклята не більше, ніж уста, якими ти брешеш і чиниш наклеп, але тими ж таки устами ти славиш свого Бога, причому ти спочатку вчиниш наклеп, потім прославиш Бога, а потім збрешеш. Я не хочу тебе слухати. Не хочеш, але мусиш, бо інакше ти не зможеш відповісти на моє запитання. Яке запитання? Чи може Бог відкинути те, що теліпається в тебе між ногами, відповідай мені «так» або «ні». Ні, не може. Чому? Бо Господь не може розлюбити те, що Він любив раніше. Пастир повільно кивнув головою і сказав: Іншими словами, твій Бог — єдиний тюремник у тій в’язниці, де Він — єдиний в’язень. Слова цього страхітливого твердження ще лунали у вухах Ісуса, коли Пастир знову заговорив неприродно природним тоном: Вибери собі овечку, — запропонував він. Яку овечку? — запитав Ісус, нічого не зрозумівши. Я тобі кажу, щоб ти вибрав собі овечку, якщо, звісно, ти не віддаєш перевагу козам. Навіщо? Вона тобі знадобиться, якщо ти справді не кастрат. Коли нарешті до Ісуса дійшов смисл сказаного, він почув себе так, ніби його вдарили кулаком в обличчя. Але найбільше його приголомшила мить жахливого запаморочення, коли сліпучий спалах нестерпної плотської хоті затьмарив і сором і огиду, затьмарив усе. Він затулив обличчя долонями й сказав хрипким голосом: Господь нам заповів: Якщо людина злягається з твариною, то скарайте її на смерть, а тварину вбийте, і ще Він сказав: Хай буде проклятий той, хто грішить із твариною. Твій Бог і справді так сказав? Він так сказав, а я тобі кажу: Відійди від мене, мерзенна тварюко, виплодок Диявола. Пастир вислухав його й не зрушив з місця, ніби чекав, чи гнівні слова Ісуса не справлять того ефекту, на який він сподівався: чи не вдарить його грім, не обсиплять йому тіло виразки прокази, не розлучиться душа з тілом. Нічого не сталося. Порив вітру пробіг між камінням, підняв хмару пилюки, яка пролетіла над пустелею, а потім тиша, мовчазний усесвіт ніби придивлявся до людей і тварин, можливо, сподіваючись на те, що йому відкриється, який смисл бачать і знаходять у ньому, визнають за ним і перші, й другі, й у чеканні цієї відповіді, що запізнювалася, первісний вогонь, уже притрушений шаром попелу, поступово почав згасати. Зненацька Пастир підняв руки й вигукнув громовим голосом, звертаючись до отари: Послухайте, послухайте мене, вівці, що стоїте тут переді мною, послухайте, чого навчає вас цей мудрий хлопець, він навчає, що не годиться з вами блудити, Бог це забороняє, тож будьте спокійні; але стригти вас можна, кривдити — чом би й ні, різати — дозволено, їсти — не заборонено, бо саме для цього Він і створив вас за Своїм законом, саме тому ви й топчете ряст. Потім він тричі протяжно свиснув і помахав над головою патерицею: Рушаймо, рушаймо! — вигукнув він, і отара посунула за ним, у тому напрямку, куди відлетів стовп пилюки. Ісус залишився стояти на місці, дивлячись їм навздогін, аж поки зникла вдалині висока
Час біжить не зупиняючись, ця істина всім відома й знаходить широке застосування, проте не така вже вона очевидна, якою здається тим людям, котрі задовольняються найближчим значенням слів, узятих чи то окремо, чи то промовлених у своєму поєднанні, адже все залежить від того, як саме вони були промовлені, з якою інтонацією і з яким почуттям, їх не можуть однаково промовити той, чиє життя склалося невдало й він живе надією, що для нього колись настануть і кращі дні, і той, хто промовляє їх як погрозу, як обіцянку майбутньої помсти. А крайнім випадком можна вважати той, коли слова: Час біжить не зупиняючись, із меланхолійним зітханням промовляє той, хто не має вагомих підстав нарікати ані на здоров’я, ані на свій добробут, просто він народився песимістом і постійно чекає гіршого. Малоймовірно, щоб Ісус, у своєму віці, промовляв ці слова, надаючи їм хай там якого значення, але ми, що, як і Бог, знаємо все, що тоді було й що буде, маємо цілковите право промовити їх, прошепотіти чи видихнути, спостерігаючи, як він опановує ремесло пастуха в горах Юдеї або в належний час спускаючись у долину Йорданську. І справа тут не лише в Ісусі, адже кожному представникові роду людського в кожну хвилину свого життя властиво робити щось добре або щось погане, й діла добрі та діла погані чергуються в нього мірою того, як спливає час. Позаяк Ісус — головна дійова особа цієї євангелії, яка не ставить перед собою сумнівну мету спростувати те, що вже написали інші, стверджувати те, чого не було, й заперечувати те, що було, користуючись категоричними «так» або «ні», позаяк Ісус наш головний протагоніст і його діяння відомі, то нам було б дуже легко підійти до нього й розповісти йому про те, що чекає його в майбутньому, про добрі справи та чудеса, які він творитиме, завдяки яким зможе нагодувати багато людей, інших зцілити від тяжких недуг, а одного навіть воскресити з мертвих, але не варто цього робити, бо хоч хлопець і твердий у своїй вірі та добре обізнаний із тим, що дійшло до нас від стародавніх патріархів і пророків, проте він не позбавлений здорового скептицизму, притаманного його віку, й може послати нас туди, куди зазвичай посилають у таких випадках. Він, безперечно, змінить свої погляди, коли зустрінеться з Богом, але ця вирішальна в його житті подія ще не близько, й перед тим, як вона відбудеться, Ісусові доведеться ще довго блукати в горах, видоїти чимало кіз та овець, наварити з надоєного молока багато сиру, навимінювати за молоко та сир усякої всячини у ближніх селах. Він убиватиме також тварин хворих і покалічених і плакатиме за ними. Але одного з ним ніколи не буде, і нехай вразливі душі заспокояться: він ніколи не піддасться жахливій спокусі, якою намагався звабити його лукавий і розбещений Пастир, — використати козу або вівцю, або обох для погамування плотської хоті та задоволення ницого тіла, в якому доводиться жити чистій душі.
Тут не місце для тонкого психоаналізу, бо мине ще багато сторіч, перш ніж будуть опрацьовані його методи, тож не будемо згадувати про те, як часто задля того, щоб похвалитися чистотою тіла, душі доводиться самій нести тягар смутку, заздрощів і бруду.
Етичні й богословські суперечки між Пастирем та Ісусом тривали лише кілька днів, і хоч іноді вони спалахували знову, проте загалом ці двоє жили дружно, і старший чоловік терпляче навчав молодшого секретів вівчарського ремесла, а хлопець засвоював ту науку з таким ентузіазмом, ніби все його життя залежало від неї. Ісус навчився спритно кидати патерицю, що крутилася і свистіла в повітрі, аж поки падала точно на спину тієї вівці, яка з неуважності або зухвальства відбилася від отари, а проте ця наука далася йому не так легко, бо одного дня; коли він ще не досить опанував техніку, палиця полетіла в нього по надто низькій траєкторії і влучила не в неслухняну вівцю, а в ніжну шию козеняти, яке народилося лише кілька днів тому, вбивши його на місці. Такий нещасливий випадок може статися з ким завгодно, навіть обізнаний і досвідчений пастух від цього не застрахований, але бідолашний Ісус, до якого доля так часто бувала немилосердною, здавалося, перетворився на статую смутку та гіркоти, коли підняв із землі ще тепле тіло козеняти. Тут уже нічого не можна було вдіяти, навіть мати-коза, обнюхавши тіло сина, відійшла і знову заходилася скубти ріденьку й жорстку травичку, рвучко посмикуючи головою, так ніби хотіла довести правдивість відомого прислів’я: Коза, що надто сумує, себе ніколи не нагодує, а це те саме, що сказати: Слізьми горю не зарадиш. Пастир підійшов подивитися, що там сталося, і сказав: Не журися, таке буває. Я вбив його, захлипав Ісус, убив такого маленького. Атож, якби це був бридкий і смердючий цап, ти б його так не жалів або жалів менше, поклади його, я ним займуся, а ти ліпше доглянь он за тією вівцею, вона готується окотитися. А що ти хочеш зробити? Оббілую його, бо життя я однаково повернути йому не можу, творити чудеса я не навчений. Присягаюся, я не їстиму його м’ясо. З’їсти тварину, яку сам убив, — то найліпший спосіб ушанувати її, значно гірше їсти ту, яку вбив хтось інший. Я його не їстиму. Не їж, мені більше залишиться. Пастир витяг із-за пояса ніж, подивився на Ісуса і сказав: Рано чи пізно, а тобі доведеться засвоїти й цю науку — роздивитися, як збудовані всередині ті, кого створено для того, щоб вони служили нам, зокрема правили й за їжу. Ісус відвернув обличчя і ступив крок, щоб відійти, але Пастир, ще не опускаючи піднятий ніж, сказав: Раби живуть для того, щоб нам служити, й можливо, якби ми розітнули їх і подивилися, що в них усередині, ми знайшли б там нових рабів, а розітнувши царя, ми знайшли б ще одного царя в його череві, а якби раптом ми зустрілися з Дияволом і він нам дозволив би себе розітнути, то я не виключаю, що, на наш превеликий подив, звідти б вистрибнув Господь-Бог. Ми вже згадували про те, що вряди-годи між Ісусом і Пастирем і далі спалахували такі ідейні суперечки, ось вам і приклад. Але з плином часу Ісус зрозумів, що найкраща відповідь у таких випадках — мовчанка, що йому ліпше не піддаватися, як ми тепер би сказали, на провокації, навіть такі брутальні, як ця, а могло дійти й до ще гіршого: адже Пастиреві нічого не варто було припустити, що, розітнувши Бога, вони знайшли б у Ньому Диявола. Ісус пішов шукати вівцю, що збиралася окотитись, там принаймні на нього не чатували несподіванки, ягня, яке народиться, нічим не відрізнятиметься від інших ягнят, створене за образом і подобою матері, яка, у свою чергу, є точною копією своїх сестер, існують такі істоти, які не носять у собі нічого іншого, крім тихомирної і безсумнівної спадковості. Коли він знайшов вівцю, вона вже народила ягнятко, що здавалося складеним з одних ніг, а мати легенько тицяла в нього мордочкою, намагаючись допомогти йому підвестися, але бідолашний малюк, розгублений і ошелешений, лише посмикував голівкою, ніби намагався знайти найкращий кут, під яким він міг би роздивитися світ, у який щойно прийшов. Ісус допоміг йому зіп’ястися на ніжки, намочивши руки в нутряних життєвих соках вівці, але це його не збентежило, життя в полі разом із тваринами багато чого навчає, що слина, що слиз — усе одно, а ягнятко народилося таке гарненьке, з кучерявим руном, і його рожева мордочка, шукаючи молоко, вже нетерпляче тицялася в соски матері, про які воно не мало жодного уявлення, коли перебувало в її лоні, справді-таки жодне створіння не може нарікати на Бога, адже відразу по народженні Він дає йому змогу побачити стільки всього корисного. Дещо віддалік Пастир підняв шкуру козеняти, натягнуту на каркас із палиць у вигляді зірки, оббіловану тушку він обгорнув чистою ганчіркою і поклав у торбину, щоб посолити м’ясо, коли отара зупиниться на ночівлю, крім тієї частини, яку Пастир залишив собі на вечерю, бо Ісус уже сказав, що не їстиме м’ясо тварини, в якої він, сам того не бажаючи, відібрав життя. Для віри, яку він сповідує, і для звичаїв, яким підкоряється, така гидливість не може бути виправдана, адже на вівтарях Господа щодня вбивають сотні й тисячі таких створінь, а надто в Єрусалимі, де щодня навалюють гекатомби принесених у жертву тварин. Проте якщо глибше подивитися на випадок із Ісусом, на перший погляд, непоясненний в обставинах того часу й місця, то він напевне пояснюється його вразливістю, пригадаймо, що зовсім недавно трагічно помер його батько, такими ще свіжими були його спогади про те, що сталося у Віфлеємі менш як п’ятнадцять років тому, й нам залишається тільки дивуватися, що цей хлопчина після такого зберіг свій здоровий глузд неушкодженим, що вціліли коліщатка механізму, закладеного в його мозок, хоча жаскі сновидіння досі його катують, і якщо ми про них давно не згадували, то це аж ніяк не означає, що вони дали йому спокій. Коли страждання Ісуса долають певну межу й доходять до такої напруги, що передаються навіть отарі, яка прокидається посеред ночі з відчуттям, що її зараз пошлють під ніж, Пастир обережно розбуджує його, запитуючи: Що з тобою, скажи мені, що з тобою? — й Ісус виривається з чіпких обіймів кошмару, щоб припасти до нього, як припав би він до грудей свого безталанного батька. В один із перших днів їхнього знайомства Ісус розповів Пастирю про те, щ'o йому сниться, намагаючись, проте, приховати коріння й причини своїх нічних мук, але Пастир йому сказав: Облиш, можеш не розповідати мені про свій сон, я все знаю і знаю навіть те, щ'o ти намагаєшся приховати від мене. Це було ще в ті дні, коли Ісус дорікав Пастирю за його безвір’я та інші вади й лукаві риси характеру, які також проявилися — даруйте, що ми повертаємося до цієї теми, — в його намаганнях розбудити сексуальні інстинкти Ісуса. Але ми вже знаємо, що в Ісуса не було нікого на світі, крім його родини, яку він покинув і яку вже почав забувати, крім матері, яка завжди залишається матір’ю, тією, котра подарувала нам життя, хоч і бувають такі хвилини, коли хочеться їй сказати: І навіщо ти народила мене на світ? — крім матері, він іноді згадував лише сестру Лізію, невідомо чому, але пам’ять у кожної людини має свої особливості, які пояснити важко, й сама визначає, кого їй пам’ятати, а кого забувати. За таких обставин Ісус зрештою прихилився до Пастиря, і зрозуміти його неважко, ви тільки спробуйте уявити собі, що ви сам-один у світі віч-на-віч зі своєю провиною, і раптом поруч із вами з’являється чоловік, який знає про неї, і не прикидаючись, ніби прощає те, чого простити не можна, навіть якби він мав таку можливість, чоловік, що ставиться до вас справедливо, осуджує вас за те, за що слід осуджувати, і хвалить за те, за що можна вас похвалити, тобто належно оцінює ту частинку вашого «я», де в оточенні моря провин ще зберігається ваша невинність. Ми вирішили саме тепер, скориставшись із нагоди, дати всі ці пояснення, аби добре зрозуміти, чому Ісус, у всьому такий відмінний від свого брутального хазяїна і наставника, все ж таки залишався з ним до своєї зустрічі з Богом, про яку ми вже згадували, але якої йому довелося чекати довго, адже Бог не з’являється перед простим смертним, якщо в Нього на те немає вельми поважних причин.
Раніше, проте, відбудеться кілька важливих і непередбачених подій, які мають стосунок до тих збігів у житті людини, про які ми вже так багато говорили, й у результаті Ісус зустрінеться з матір’ю та кількома зі своїх братів на святі Пасхи в Єрусалимі, яке він уперше святкуватиме сам-один, у розлуці з рідними. А те, що Ісус вирішив податися на Пасху в Єрусалим, могло б здивувати пастуха, й він мав би всі підстави відмовити своєму підпаскові в його проханні, адже отара була в пустелі й вимагала пильної уваги та догляду, не згадуючи про те, що, не бувши юдеєм і навіть не поклоняючись якомусь іншому Богові, Пастир міг би сказати, з огляду на свою лиху й норовливу вдачу: Нікуди я тебе, хлопче, не відпущу, тут твоє місце, я твій хазяїн і гуляти без діла я тобі не дозволю. Але сталося зовсім не так, як можна було б сподіватися, Пастир лише запитав: Повернешся? — таким тоном, у якому не звучало найменшого сумніву в тому, що Ісус повернеться, і хлопець відповів йому без найменшого вагання в голосі, але й сам здивований, що це слово так відразу злетіло йому з губів: Повернуся. Тоді вибери собі ягня, чистеньке й добре вгодоване, й принесеш його в жертву, адже ви, юдеї, маєте такий звичай, — але Пастир це сказав лише для того, щоб випробувати Ісуса, з’ясувати, чи він спроможний віддати на смерть ягня з тієї отари, якій він присвятив стільки праці, щоб доглянути її й зберегти. Щодо Ісуса, то його ніхто не попередив і не остеріг, не навідав його нечутно янгол, із тих маленьких та майже невидимих, і не прошепотів йому на вухо: Стережися, на тебе наставили пастку, не довіряй цьому суб’єктові, він на все спроможний. Його власні почуття підказали йому правильну відповідь, а може, до цього спричинився спогад про мертве козенятко та про новонароджене ягня. Я не хочу брати ягня з цієї отари, сказав він. Чому? Я не віддам на смерть створіння, яке сам виростив. Що ж, я вважаю твоє рішення правильним, але ти, думаю, розумієш, що тепер тобі доведеться шукати ягня на пожертву в іншій отарі. А куди ж я дінуся, ягнята з неба не падають. Коли ти хочеш піти? Завтра вранці. І ти повернешся? Повернуся. Більше про це вони вже не говорили, хоч у нас не може не виникнути сумнів, як Ісус, який грошей не має і працює за харчування, зможе купити собі пасхальне ягня. Та позаяк він не знає тих спокус, за вдоволення яких треба платити, то ми маємо всі підстави припустити, що в нього досі збереглося кілька монет, які фарисей дав йому майже рік тому, але тих грошей йому все одно не вистачить, ми ж бо вже знаємо, що в ту пору року зростають узагалі всі ціни, а передусім зростають ціни на ягнят, які підіймаються до таких висот, що один Бог міг би допомогти Ісусові, якби захотів. Попри всі ті нещастя, які його спостигали, слід визнати, що цей хлопець народився під щасливою зіркою, яка береже його й захищає, якби не справжньою нісенітницею, а надто в устах євангеліста, цього чи якогось іншого, звучало твердження, ніби тіла небесні, такі далекі від нашої планети, можуть виявляти вирішальний вплив на долю кожної людини, хоч би як пильно придивлялися до них, досліджували їх і шукали взаємозалежностей між їхнім розташуванням та буттям окремих людей три поважні маги, які — коли те, що про них розповідають, правда — мандрували в цих краях три роки тому, що, зрештою, не призвело до якихось важливих наслідків: вони побачили те, що бачили, й пішли собі далі. Викладаючи ці досить-таки довгі міркування, автор не ставив перед собою іншої мети, крім як переконати читача в тому, що наш Ісус, безперечно, знайде спосіб прийти до Храму, як годиться, зі своїм ягням, виконавши той обов’язок, який мусить виконувати кожен правовірний юдей і яким, безперечно, можна вважати нашого героя, позаяк він довів це у важких умовах напруженого протистояння з Пастирем.
У той час отара втішалася буйною пашею в долині Аялонській, між містами Ґезер та Емаус. В Емаусі Ісус спробував заробити трохи грошей, щоб купити потрібне йому ягня, але дуже швидко зрозумів, що після річного навчання ремеслу пастуха він утратив навички до будь-якої іншої праці, зокрема й теслярської, в якій через брак часу для навчання він теж нічого особливого не досяг. Тож він покинув Емаус і пішов до Єрусалима, поринувши в міркування про своє нелегке життя, бо купити собі ягня, як ми вже знаємо, він не міг, красти він не хотів, і було б справжнім чудом, якби на тій дорозі з Емауса йому пощастило натрапити на ягня загублене. Там не бракувало цих невинних створінь, яких або вели за собою на мотузці, обмотаній навкруг шиї, або, якщо хазяїн був жалісливий, несли на руках, вони уявляли собі у своїх маленьких головах, що їх вивели на прогулянку, а тому були збуджені, неспокійні, хотіли все знати, а що не могли ставити запитання, то дивилися на все широко розплющеними очима, так ніби зором можна пізнати світ, який складається зі слів. Ісус сів на камінь біля дороги, думаючи про те, як розв’язати матеріальну проблему, що перешкоджала йому виконати свій духовний обов’язок, було б марно, звісно, сподіватися на те, що на дорозі з’явиться ще один фарисей або той самий, якщо такі добрі вчинки він зробив своєю повсякденною практикою, і запитає в нього: Тобі потрібне ягня? — як ото колись запитав: Їсти хочеш? Того разу Ісусові не довелося просити, щоб йому дали, тепер же він просить, не маючи найменшої певності, що йому дадуть. Він уже простяг руку, тобто набув пози, що не вимагає пояснень і є такою красномовною, що ми, як правило, намагаємося відвести від неї очі, як відводимо очі від відкритої рани або від непристойного видовища. Кілька монет таки впали в наставлену ківшиком долоню Ісуса, кинуті руками менш неуважних подорожан, але їх було зовсім мало, і якби скласти гроші, які він уже мав, і ті, які йому дали, то їх не вистачило б навіть на половину ягняти, а кожному відомо, що Господь приймає на свої вівтарі лише пожертви без жодного ґанджу, навіть мови не може бути, щоб принести Йому тварину сліпу, калічну або хвору, коростяву або з бородавками, і можна уявити собі, який скандал вибухнув би у Храмі, якби ми віддали на пожертву лише задню частину туші або тушу з розчавленими, розтрощеними чи то відірваними яйцями — у такому разі не випадає сумніватися, що нас би вигнали із Храму втришия. Хай там як, а ніхто не здогадався запитати хлопця, з якою метою він збирає гроші, доти, доки не підійшов до нього старий чоловік із довгою білою бородою, залишивши позаду свою численну родину, яка з пошани до свого патріарха зупинилася посеред дороги, щоб його зачекати. Ісус подумав, що зараз йому впаде в долоню ще одна монетка, але помилився. Старий запитав: Ти хто? — і хлопець підвівся, щоб йому відповісти: Я Ісус із Назарета. У тебе нема родини? Є. Чому ж ти тоді не з нею? Я прийшов в Юдею, щоб найнятися пастухом, і це був брехливий спосіб сказати правду або сказати правду, яка послужила б брехні. Старий подивився на нього з виразом невдоволеної цікавості й після короткої мовчанки запитав: Чому ж ти просиш милостиню, якщо маєш роботу? Я працюю за харчі й не маю грошей, щоб купити ягня для пасхальної пожертви. Тому ти й жебраєш? Так. Старий підкликав одного з чоловіків свого гурту: Дай ягня цьому хлопцеві, ми купимо собі інше, коли прийдемо до Храму. Вони вели за собою шістьох ягнят на одній мотузці, чоловік відв’язав останнє й підвів його до старого, і той сказав: Ось тобі ягня, щоб і ти міг ушанувати Господа на Пасху своєю пожертвою, і, не чекаючи слів подяки, приєднався до своєї родини, яка зустріла його усмішками та оплесками. Ісус подякував уже тоді, коли вони відійшли далеко й не могли його чути, й невідомо з якої причини дорога від останнього повороту й до наступного стала зовсім безлюдна, на ній залишилися лише ці двоє, хлопець і ягня, що нарешті зустрілися на дорозі з Емауса в Єрусалим завдяки доброті старого юдея. Ісус тримав кінець мотузки, на якій було прив’язане ягня, тваринка подивилася на свого нового хазяїна й подала голос, промовила тоненьке й тремтяче «ме-е-е» — так уміють мекати лише ягнята, приречені померти в дитинстві, бо такими вони більше до вподоби богам. Працюючи пастухом, Ісус тисячі разів чув це мекання, і тепер воно так сильно зворушило його серце, що його опанувало відчуття, ніби всі його члени розтікаються від жалості, адже він тепер був, як ніколи не був раніше, володарем життя і смерті іншого створіння, цього білого ягняти, незаплямлено чистого, яке не мало ані власної волі, ані власних бажань, яке підіймало до нього свою цікаву й довірливу мордочку; коли воно мекало, було видно його рожевий язичок, рожевими всередині були і його вуха, прикриті ніжним пушком, рожевими були й нігті на ногах, яким ніколи не судилося затверднути і стати ратицями — саме під такою назвою вони відомі людям. Ісус погладив ягня по голівці, а воно у відповідь підняло її й тицьнулося йому в долоню вологим носиком, від чого його пройняло тремтіння. Чари розсіялися так само вмить, як і виникли, й у глибині дороги, з боку Емауса, замайоріли туніки, загойдалися сакви й торбини, і з’явилися інші прочани з іншими ягнятами, які йшли, вимахуючи патерицями та співаючи славослів’я Господу. Ісус узяв своє ягня на руки, мов дитину, й рушив у дорогу.
Він не був у Єрусалимі від того далекого дня, коли приходив туди, щоб з’ясувати, яку ціну мають його провина і його каяття і як їх треба терпіти, чи поділивши на частини, як ділять спадщину, чи прийнявши їх у їхній цілості, як приймає кожен із нас свою смерть. Натовп на вулиці скидався на потік брунатної багнюки, що вливався на великий майдан перед крутими сходами, що вели до Храму. Тримаючи ягня на руках, Ісус дивився на товкотнечу перед Храмом, одні спускалися сходами, інші підіймалися, одні несли тварин, призначених у жертву, інші йшли вже без них, із веселими обличчями, співаючи: Алілуя, Осанна, Амінь, ще інші мовчали, бо в їхньому випадку співати або кричати було б недоречно, як недоречно було б вигукнути, виходячи з Храму: Евое! [3] — або загорлати на всю силу своїх легенів: Гіп-гіп ура! — хоч, по суті, різниця між цими чи іншими вигуками не така істотна, якою вона здається, ми горлаємо, коли хочемо виразити квінтесенцію свого торжества, але з плином часу слова та вигуки стираються від частого застосування, і ми тоді запитуємо себе: А що це, зрештою, означає? — і не знаходимо відповіді. Над Храмом здіймався у височінь стовп диму, закручуючись у спіраль, безперервний, підживлюваний усе новими й новими жертвоспаленнями, показуючи всьому світу, що ті, хто сюди прийшов, були прямими нащадками Авеля, того сина Адама та Єви, який у ті далекі часи запропонував Богові первістків від своєї отари та їхній жир, і Бог прихильно його жертву прийняв, тоді як його брат Каїн, який не міг піднести Богові нічого, крім дарів землі, побачив, що Бог не став навіть дивитися на його пожертву, а чому — ми досі не знаємо. Якщо саме з цієї причини Каїн убив Авеля, то ми можемо бути спокійні, бо сьогодні люди не вбиватимуть одне одного, адже всі вони приносять Богові в жертву одне й те саме, й щоб переконатися в цьому, досить послухати, як потріскує жир, подивитися, як підрум’янюється м’ясо, а ми знаємо, що Господь у своїх вишніх емпіреях радісно вдихає пахощі, які линуть від побоїща, влаштовуваного біля вівтарів Його Храму. Ісус пригортає своє ягня до грудей, він не може зрозуміти, чому Бог не хоче, щоб Його вівтар окропили молоком, соком самого життя, який передається від одного земного створіння до іншого, чому не можна посипати його, як сівач посипає землю, зерном пшениці, з якої випікають хліб, що дарує роду людському безсмертя? Його ягня, яке ще зовсім недавно було чудовим подарунком старого чоловіка юному хлопцеві, не побачить сьогоднішнього сонця, бо вже пора йому підійматися сходами Храму, пора нести його під ніж та у вогонь, так ніби воно недостойне жити, ніби воно вчинило непрощенний гріх проти вічного охоронця пасовищ та джерел, напившись із річки життя. І тоді Ісус із таким відчуттям, ніби якесь світло спалахнуло у нього всередині, вирішив, що всупереч вимогам шанувати Закон, якому його навчили в синагозі, всупереч слову Божому, він не дозволить цьому ягняті померти, що створіння, яке йому віддали на смерть, далі житиме, і що, прийшовши до Єрусалима, щоб принести жертву, він повернеться з Єрусалима ще більшим грішником, ніж він туди увійшов, бо так, ніби йому було мало гріхів колишніх, він додав до них іще й цей, а Бог нічого не забуває, і настане день, коли йому доведеться відповісти за всі. Протягом якоїсь миті страх перед неминучою карою примусив його завагатися, але уява вмить намалювала перед ним жахливу картину неозорого моря крові, крові незліченних ягнят та інших тварин, пролитої від часів сотворіння людини, бо саме для того, щоб поклонятися Богові та приносити жертви, й було створене людство. Уява його розігралася настільки, що він побачив себе, як він стоїть на сходах Храму, по яких стікають багряні потоки крові, й підносить до неба своє ягнятко, мертве, з відтятою головою. Він утратив усяке уявлення про дійсність і так себе почував, ніби опинився всередині великої бульки, наповненої мовчанкою, але несподівано булька луснула, розлетілася на бризки, і його вуха знову наповнив гомін слів, бубніння молитов, знову залунали навколо нього благання, крики, співи, жалібне мекання ягнят, але всі ці звуки заглушив суремний звук шофара, довгого, вигнутого спіраллю баранячого рогу, яким повідомляють про початок або кінець служби Божої. Укинувши ягнятко до торбини, ніби щоб уберегти його від загрози, що стала тепер цілком реальною, Ісус кинувся навтіки з майдану перед Храмом, заблукавши у вузьких вуличках, бо його мало цікавило, куди він біжить. Коли прийшов до тями, то побачив, що опинився в полі, вибігши з міста крізь північну, Рамалійську браму, ту саму, крізь яку увійшов, коли прийшов сюди з Назарета. Він сів під оливою, біля дороги, дістав із торбини ягня, ніхто не дивувався, бачачи його там, і люди, певно, думали: Цей хлопець відпочиває після важкої подорожі, щоб набратися сил перед тим, як віднести ягня до Храму, яке ж воно гарне, й нам ніколи не здогадатися, кого мав на увазі той, хто так думав, що хотів він сказати: яке гарне ягнятко чи яке гарне хлоп’я. Ми вважаємо, що гарні вони обоє, але якби нам довелося обирати між ними двома, ми все ж таки присудили б яблуко ягняті, але з однією умовою: не виростати в здоровенного барана. Ісус лежить горічерева і тримає в руці кінець мотузки, щоб ягня не втекло, але цей захід остороги зайвий, бо сили в бідолашного створіння геть вичерпалися й не тільки тому, що воно таке маленьке, а й від хвилювання, від усієї цієї метушні, від того, що його то тягли на мотузці, то брали на руки, не кажучи вже про те, що його майже не годували від учорашнього дня, бо помирати з повним черевом непристойно, незалежно від того, хто ти є: мученик віри чи ягня. Отже Ісус лежить горічерева, його дихання потроху заспокоюється, він дивиться на небо крізь гілля оливи, легенько розгойдуване вітром, і промені сонця, проникаючи між листям, танцюють перед його очима, певно, вже десь близько шостої години, сонце ще високо, й тіні короткі, важко навіть повірити в те, що ніч своїм повільним диханням погасить це сліпуче сяйво. Ісус уже відпочив і каже, звертаючись до ягняти: Я віднесу тебе до отари, і з цими словами став підводитися на ноги. По дорозі йдуть кілька людей, за ними видно й інших, і, побачивши їх, Ісус одним стрибком підхоплюється на ноги; його перше бажання — втекти, але, звичайно, він так не зробить, не наважиться, адже він побачив там свою матір і кількох братів, найстарших, Якова, Йосипа та Юду, побачив він там і Лізію, але вона жінка, і її можна не брати до уваги, хоч народилася вона за віком між Яковом і Йосипом. Вони його ще не побачили. Ісус виходить на дорогу, знову взявши на руки ягня, але тепер він підозрює, що зробив це тільки для того, аби руки в нього були зайняті. Першим його помічає Яків, він підіймає руку, а тоді щось швидко каже матері, й Марія дивиться в той бік, куди він показує, тепер усі прискорюють ходу, тому Ісус відчуває, що й він повинен пройти свій клапоть дороги, але з ягням на руках він не може бігти, ми так довго пояснюємо цю обставину, що може здатися, ми не хочемо, щоб вони зустрілися, але це не так, материнська, братська й синівська любов мала б дати їм крила, але ж справа не тільки в любові, у них є також причини бути стриманими, ми знаємо, як вони розлучилися, і не знаємо, до яких наслідків призвела така довга розлука й цілковита відсутність новин. Та коли люди йдуть назустріч одне одному, вони зрештою зустрічаються, й ось вони вже стоять віч-на-віч, і Ісус каже: Благослови, мамо, а мати відповідає: Нехай Бог тебе благословить, сину. Вони обнялися, потім настала черга обійматися братам, Лізія обняла Ісуса останньою, проте ніхто, як ми й передбачали, не знав, щ'o треба говорити в таких випадках, ані Марія не збиралася вигукнути: Яка несподіванка! — ані Ісус у тому ж таки тоні: Я не думав, що тебе зустріну, з якої причини ти прийшла до міста? — ягня у нього і ягня в них усе пояснювали, було свято Пасхи Господньої, а різниця між двома ягнятами була тільки в тому, що одне мало померти, а другого смерть уже обминула. Ти жодного разу не повідомив про себе, сказала нарешті Марія, й у цю мить сльози нарешті закапали з її очей, адже перед нею був її первісток, такий високий, уже з обличчям дорослого чоловіка, з ріденькою щетиною на підборідді й обвітреною шкірою людини, що живе просто неба — під сонцем, на вітрі й серед пісків пустелі. Не плач, мамо, я маю роботу, тепер я пастух. Ти пастух? Так. А я думала, ти займешся ремеслом, якого навчив тебе батько. Обставини склалися так, що я став пастухом. Коли повернешся додому? Не знаю, коли-небудь повернуся. Принаймні ходімо разом до Храму. Я не йду до Храму, мамо. Чому не йдеш, адже в тебе і ягня напоготові. Це ягня не для Храму. Воно має якусь ваду? У нього нема ніякої вади, але воно помре, коли надійде його природний час. Я тебе не розумію. І не треба мене розуміти, я врятував це ягня від смерті, щоб і мене хтось колись урятував. Отже, ти не підеш зі своєю родиною. Я вже йшов не у Храм, а з Храму. І куди ж ти йдеш? Туди, де я тепер працюю, до отари. А де твоя отара? Тепер вона в долині Аялонській. А де вона, ця долина Аялонська? З протилежного боку. З протилежного боку від чого? Від Віфлеєма. Марія відступила на крок і зблідла, стало видно, як вона постаріла, хоч їй було тільки тридцять років. Чому ти згадав про Віфлеєм? — запитала вона. Бо там я зустрів того пастуха, на якого тепер працюю. А хто він такий? — і перш ніж син устиг відповісти їй на це запитання, вона сказала, звертаючись до інших. Ідіть і зачекайте мене біля брами, потім схопила Ісуса за руку й потягла його на узбіччя дороги. Хто він? — знову запитала вона. Не знаю, відповів Ісус. Ти знаєш, як його звуть? Якщо він і має ім’я, то він мені його не сказав, я називаю його Пастирем і більш ніяк. Який він? Дуже великий. Де ти його зустрів? У печері, в якій народився. А хто тобі її показав? Рабиня на ім’я Саломея, що допомогла мені з’явитися на світ. А він? Що — він? Що він тобі сказав? Нічого такого, чого б ти не знала. Марія впала на землю, так ніби чиясь могутня рука збила її з ніг. Той чоловік — Диявол. А звідки ти знаєш? — запитав Ісус. Коли я вперше його побачила, він сказав мені, що він янгол, і звелів нікому не казати про це. А коли
3
Вигук, яким славили Вакха під час античних торжеств.
А Ісус спочатку попід міськими мурами, а потім іншою дорогою, що перетинала поля, почав спускатися в долину Аялонську. Коли переходив через село, зупинився й купив на гроші, яких мати не захотіла взяти, трохи харчів, хліба та смокви, молока для себе й для ягняти, молоко було овечим, а молоко однієї вівці навряд чи можна відрізнити від молока іншої, й у цьому випадку принаймні можна вважати, що мати матері варта. А тому, хто здивується, побачивши, як юнак витрачає гроші на ягня, що вже мало б померти, ми могли б відповісти, що в цього хлопця було два ягняти, й одного з них він віддав на вівтар Господа, а цього другого сам же таки Господь не захотів прийняти, бо помітив у нього ваду — надірване вухо. Але ж погляньте, вухо у нього ціле, відповіли б нам. Ну, якщо так, то я сам його надірву, сказав би Ісус і, закинувши його за плечі, пішов би далі своєю дорогою. Він побачив отару, коли вже почало сутеніти, тим швидше, що небо вже затягли низькі чорні хмари. Повітря вже було насичене напругою, яка передує грозі, й щоб це підтвердити, перший спалах блискавки розітнув небо саме в ту мить, коли отара з’явилася перед очима в Ісуса. Дощ не пішов, це була одна з тих гроз, які називають сухими, проте вони здаються страшнішими, ніж грози звичайні, бо перед ними ми почуваємо себе цілком безпорадними, адже в таких випадках немає завіси з дощу та вітру, хоч і невідомо, від чого така завіса може завісити, тут відбувається безпосередня битва між небом, яке гримить і розколюється сполохами блискавок, і землею, що б’ється в судорогах, неспроможна відповісти ударом на удар. За сто кроків від Ісуса спалахнуло нестерпне, сліпуче світло й розкололо від кореня до верхівки оливу, що загорілася, ніби велетенський смолоскип. Від удару, що з оглушливим ляскотом пролунав над самою його головою, небо тріснуло й розпалося від обрію до обрію, й Ісус упав на землю, мов підкошений. Сяйнули ще дві блискавки, одна тут, друга — там, ніби були промовлені два вирішальні слова, й грім поступово став віддалятися, аж поки його перекоти не перетворилися на лагідне мурмотіння, на приязну розмову між землею й небом. Ягня підвелося, не зазнавши шкоди від падіння, й коли страх минув, підійшло до Ісуса й доторкнулося губами до його губів, не лизнуло його, не обнюхало, а лише доторкнулося, й цього було досить, — ми не маємо підстав сумніватися, — щоб він прийшов до тями. Ісус розплющив очі, побачив ягня, потім — чорне небо, йому привиділося, ніби чорна рука душить те, що залишилося від дня. Олива досі палахкотіла. Заворушившись, Ісус відчув біль, але тіло підкорялося йому, якщо взагалі можна говорити про послух тіла, яке так легко оглушити й пожбурити на землю. З великими зусиллями він спромігся сісти й радше навпомацки, аніж за допомогою зору, переконався, що опіків у нього немає, що ані руки, ані ноги в нього не зламані й не паралізовані, й лише в голові йому досі дзвеніло та гуділо, і той дзвін та гуд, здавалося йому, ніколи не припиниться. Він пригорнув ягнятко до себе і сказав, сам не розуміючи, звідки в нього взялися такі слова: Не бійся, Він лише хотів показати тобі, що міг би вбити тебе, якби хотів, а мені — що це не я врятував тобі життя, а Він. Останній гуркіт грому пролунав у просторах неба, наче протяжне зітхання, а внизу, наче жадана оаза, біліла отара. Ще долаючи заціпеніння в руках і ногах, Ісус почав спускатися схилом. Ягня, яке він лише з остороги вів на мотузці, бігло поруч із ним, мов цуценя. Позад них досі палахкотіла олива. І саме в її мерехтливому червонястому світлі, а не у світлі вже майже погаслих сутінків Ісус побачив, як постала перед ним, наче привид, висока постать Пастиря, закутана у плащ, довжина якого, здавалося, не мала кінця, і, тримаючи в руці патерицю, що могла, якби він підняв її вгору, доторкнутися до хмар, сказав Пастир: Я знав, що тебе зустріне гроза. Я й сам мав би це знати, відповів Ісус. А що це в тебе за ягня? Грошей, які в мене були, не вистачило на купівлю пасхального ягняти, тому я сів біля дороги і став просити милостиню, і тоді один старий чоловік дав мені це ягня. А чому ж ти не приніс його в жертву? Я не зміг, не був спроможний. Пастир усміхнувся: Тепер я краще розумію, чому Він дав тобі повернутися до отари й тут, на моїх очах, показав тобі Свою силу. Ісус нічого не відповів, він сам щойно сказав ягняті приблизно те саме, але йому не хотілося, тільки-но прибувши, розпочинати нову розмову про Бога та мотиви Його вчинків. І що ж ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді — це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність — їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? — запитав Пастир і провадив: — Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити — закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, — сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.
І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи — не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю — до речі, вельми слабкому — піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й — про всяк випадок — на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який — чи ж не дивина! — можна було зрозуміти і як знак прощання.
Тутешня пустеля зовсім не схожа на безкраї й сипучі піски, відомі під цією назвою. Тутешня пустеля — це радше нескінченна низка сухих і твердих пагорбів, що плавно перетікають один в один і утворюють неймовірно заплутаний лабіринт долин та улоговин, на дні яких виживають лише рідкісні рослини, які цілком складаються зі шпичаків та колючок і які можуть пережувати хіба що твердокам’яні ясна кіз, бо ніжні губи вівці будуть поранені ними після першого ж доторку. Тутешня пустеля вселяє набагато більший жах, аніж ті, що утворені з чистих пісків або з тих рухливих дюн, які постійно змінюють свою форму та обриси, у цій пустелі кожен пагорб, приховуючи в собі загрозу, остерігає про небезпеку, яка чатує на подорожнього за наступним пагорбом, і коли ми підіймаємося на нього, то з тремтінням у тілі відчуваємо, що загроза не зникла, а лише перемістилася нам за спину. Тут на крик, який у нас вихопиться, не відповідає луна від цього ж таки крику, а кричать нам у відповідь самі пагорби або те невідоме й грізне, що в них ховається. У таку-от дику пустелю й увійшов Ісус лише з торбиною на плечі та патерицею в руках. Та не встиг він ступити й кількох кроків, не встиг перейти за межу того світу, як помітив, що старі сандалії, які дісталися йому у спадок від батька, остаточно розпалися в нього на ногах. Вони й так служили йому досить довго, він поставив на них не одну латку, щоб продовжити їм життя, але зрештою навіть шевське мистецтво Ісуса виявилося безпорадним перед руйнівною дією часу, і йому не вдалося врятувати сандалії, які пройшли стільки доріг і всмоктали в себе стільки поту, змішаного з дорожньою пилюкою. Ніби підкоряючись якомусь наказу, порвалися останні поворозки, перетерлися ремінці, лопнула дратва, й ноги Ісуса залишилися босими на руїнах його колишнього взуття. Хлопець — ми так називаємо його за давньою звичкою, бо юдей, якому виповнилося вісімнадцять років, значно більше схожий на дорослого чоловіка, ніж на юного підлітка, — пригадав, що він досі носить у торбині свої старі сандалії, сентиментальну реліквію зі свого минулого, й, піддавшись марній ілюзії, спробував їх узути. Але Пастир мав слушність, коли йому сказав: Ноги, які виросли, уже не зменшаться, і, діставши їх тепер із торбини, Ісус не міг навіть повірити, що ці крихітні сандалії колись налазили на його ноги. Отже, він опинився босий перед лицем пустелі, як Адам, коли його вигнали з раю, і так само, як Адам, завагався, перш ніж ступити перший крок на напечену сонцем землю, яка кликала його. Але потім, сам не знаючи, навіщо це робить, можливо, саме тому, що згадав про Адама, він випустив із рук торбину й патерицю, одним порухом стягнув через голову туніку й залишився, як Адам, голий. Тут, де він тепер стоїть, його вже не бачить Пастир, навіть жодне цікаве ягня за ним не йде, лише літають у повітрі кілька пташок із тих, що наважуються перетинати цей кордон, і повзають кілька створінь земних, таких, як мурашки, сколопендра та скорпіон, що з переляку наставляє своє отруйне жало, але ніхто з них ніколи не бачив у цих краях голого чоловіка й навіть не знав, що це таке. Якби хтось запитав в Ісуса: Навіщо ти роздягнувся, то він, либонь, відповів би словами, незрозумілими для всіх тих членистоногих, павукоподібних, перетинчастокрилих: У пустелі можна ходити тільки голим. Голим, додамо ми, попри шпичаки, які роздирають шкіру й вискубують волосинки на лобку, голим, попри те, що в тіло впиваються остюки й колючки, що гарячий пісок обпалює ноги, голим, попри сонце, яке обпалює і засліплює, голим, бо йому треба знайти заблукалу вівцю, яка належить нам, бо ми помітили її особливою позначкою. Пустеля дозволяє Ісусові ступити перші кроки по своїй землі й відразу стуляється в нього за спиною, відрізаючи йому шлях до відступу. Тиша дзвенить йому у вухах, наче порожня мушля, викинута хвилями на морський берег, що, наповнена шумом моря, лежить і чекає, коли хтось підбере її, притулить до вуха, послухає і скаже: Пустеля. Ноги Ісуса кривавляться, сонце розганяє хмари, щоб глибше застромити йому в плечі леза сліпучого проміння, шпичаки вгороджуються йому в ноги, наче гострі пазурі, гілля колючих кущів шмагає голу шкіру. Де ти, овечко, кричить він, і спочатку йому вчувається, ніби пагорби, як і належить, відповідають йому відлунням: Де ти, де ти, де ти, — але потім на все накладається глухий гомін порожньої мушлі, з якого виокремлюється одне слово: Бо-о-ог, Бо-о-ог, Бо-о-ог. І тоді раптом пагорби ніби розступилися перед ним, й Ісус вийшов із лабіринту долин до круглого майданчика, гладенького й притрушеного піском, у самому центрі якого він побачив свою вівцю. Він кинувся до неї так швидко, як тільки дозволяли йому поранені ноги, але його зупинив голос: Стривай. Хмара заввишки у два людські зрости, схожа на стовп диму, що повільно обкручувався навколо себе, з’явилася перед ним, і невідомий голос пролунав із тієї хмари. Хто зі мною говорить? — затремтівши, запитав Ісус, угадуючи відповідь. Я твій Господь, відповів голос, і Ісус зрозумів, чому він мусив роздягтися, коли увійшов до пустелі. Ти привів мене сюди, чого Ти хочеш від мене? — запитав він. Поки що нічого, але настане день, коли Я захочу все. Що означає все? Твоє життя. Ти Господь, і Ти завжди забираєш те життя, яке даєш кожному з нас. Я не маю іншої ради, Я не можу захаращувати світ. А моє життя, навіщо воно Тобі? Тобі ще не час про це знати, ти ще багато проживеш на світі, але потім Я прийду тебе попередити, щоб ти налаштував свій дух і тіло для тієї високої місії, яку Я тобі доручу. Господи, мій Господи, я не розумію, ані що Ти мені кажеш, ані чого хочеш від мене. Ти матимеш владу і славу. Яку владу і яку славу? Ти про це знатимеш, коли надійде твій час, і Я знову тебе покличу. Коли ж він надійде? Не поспішай, проживи своє життя, як зможеш. Господи, ось я стою перед Тобою голий, Ти привів мене сюди, тож не барися і скажи мені сьогодні те, що Ти приготував для мене на завтра. А хто тобі сказав, що Я збираюся тобі щось дати? Ти мені пообіцяв. Це не дар, це звичайний обмін. Ти хочеш забрати моє життя, а що Ти даси мені натомість? Владу. А славу, я не забув, що Ти мені пообіцяв і славу, але не сказав, над ким я матиму владу й перед ким прославлюся, тому Твоя обіцянка мені здається передчасною. Я знову прийду до тебе, коли ти будеш готовий, але віднині Мої знаки супроводжуватимуть тебе. Скажи мені, Господи… Замовкни, нічого не запитуй більше, бо настане час, не раніше й не пізніше, коли ти довідаєшся, чого Я від тебе хочу. Пробач, Господи, я підкоряюся Тобі, але дозволь мені поставити ще одне запитання. Не набридай Мені. Господи, мені це дуже потрібно. Запитуй. Я можу забрати свою вівцю? Он ти про що. Так, я тільки про це. Ні, не можеш. Чому? Бо ти принесеш Мені її в жертву як заставу тієї угоди, яку Я щойно уклав із тобою. Ти хочеш саме цю вівцю? Так. Я пожертвую тобі іншу, швиденько збігаю до отари й зараз повернуся. Не сперечайся зі Мною, Я хочу цю. Але ж, Господи, вона має ґандж, у неї відтятий кінчик вуха. Ти помиляєшся, вухо в неї ціле, сам подивися. Не може бути. Я Господь, а для Господа нема нічого неможливого. Але ж це моя вівця. Ти знову помиляєшся, ягня було моїм, ти його в Мене забрав і тепер мусиш заплатити Мені за нього вівцею. Нехай буде за бажанням Твоїм, весь світ належить Тобі, і я Твій раб. Тож принось її в жертву, бо інакше Я розірву нашу угоду. Але Ти ж бачиш, Господи, я голий, у мене немає ані ножа, ані сікача, коли Ісус промовляв ці слова, він ще сподівався врятувати життя вівці, але Бог йому відповів: Я не був би Господом, якби не зміг розв’язати твою проблему, ось маєш. Не встигли пролунати ці слова, як Ісус побачив у себе під ногами великий сікач. Поквапся, Я маю багато інших справ, сказав йому Бог, Я не можу чекати тут вічно. Ісус підняв ніж і підійшов до вівці, яка підвела голову, певно, не відразу впізнавши його, бо ніколи раніше не бачила його голим, а як відомо, нюх у цих тварин дуже слабенький. Ти плачеш? — запитав Бог. У мене очі завжди мокрі, відповів Ісус. Сікач піднявся під потрібним для удару кутом і швидко впав униз, як сокира ката або ніж гільйотини, який тоді ще не винайшли. Вівця не видала ні звуку, почулося тільки: Ох-ох, це задоволено видихнув Бог. Ісус запитав: А тепер мені можна йти? Можна, але не забувай, що від сьогодні ти належиш Мені й наш із тобою союз скріплений кров’ю. А як я повинен піти від Тебе? Для Мене, власне, не існує ані переду, ані заду, але зазвичай від Мене відходять, задкуючи й одвішуючи поклони. Господи… Ох, і набрид ти Мені, чоловіче, чого тобі треба ще? Я про Пастиря… Про якого Пастиря? Про того, з яким я пасу отару. І що ти хочеш про нього знати? Він янгол чи демон? Я знаю, хто він такий. Але скажи мені, він янгол чи диявол? Я вже тобі сказав, що для Бога не існує ні переду, ні заду, іди собі. Стовп диму щойно був перед Ісусом, і вже його не стало, вівця зникла, від неї лишилися тільки краплі крові, але їх швидко всмоктувала земля.
Коли Ісус повернувся до табору, Пастир подивився на нього пильним поглядом і запитав: А де вівця? Я зустрів Бога, відповів Ісус. Я тебе не запитував, чи ти зустрів Бога, я тебе запитував, чи ти знайшов вівцю. Я приніс її в жертву. Навіщо? Бог був там, і Він цього зажадав. Кінчиком своєї патериці Пастир накреслив на землі риску, глибоку, як борозна від плуга, і сказав: Ти так нічого й не навчився, іди геть.
Як же я звідси піду, коли ноги в мене в такому стані, подумав Ісус, дивлячись на Пастиря, що відійшов на протилежний кінець отари. Бог, який з такою досконалістю здійснив чудо зникнення вівці, не обдарував його з хмари благодаттю свого божественного плювка, чудодійною слиною якого обдертий колючками Ісус зміг би змастити та загоїти свої рани, звідки досі точилася кров, яка блищала на камінні. Пастир не став допомагати йому, він сказав свої зневажливі слова й відійшов, чекаючи, коли його вирок буде виконано, й не бажаючи дивитися, як Ісус готується до відходу, а ще менше бажаючи попрощатися з ним. З великими зусиллями, повзучи навкарачки, Ісус дістався до їхньої недавньої стоянки, де повсюди були розкидані знаряддя, необхідні для догляду за отарою, дійниці для молока, дошки для вичавлювання сиру, а також іще не вичинені овечі та козячі шкури, на які вони з Пастирем могли виміняти все, що їм було треба: туніки, плащі, які завгодно їстівні продукти. Ісус подумав, що ніхто не матиме підстав його винуватити, якщо він власними руками візьме платню за свою працю, виріже собі з овечих шкур щось подібне до сандалій або просто обмотає собі ними ноги, обмотавши та стягнувши їх потім ремінцями зі шкур козячих, якими було зручніше користуватися для цієї мети, оскільки вони не мали такої густої вовни. Приладнуючи собі це взуття, він замислився, яким боком ліпше притуляти шкіру до ніг, хутряним чи гладеньким, і вирішив, що його зранені ноги доторку голої шкіри не витримають, а тому притулив її до них вовною, використавши її, наче підкладку. Лихо було в тому, що його рани відразу прилипли до хутра, та позаяк він постановив, що йтиме берегом Йордану, то йому досить буде вряди-годи опускати зранені ноги у воду й відмочувати засохлу та злиплу кров. Коли його важкі саморобні чоботи просякнуть водою, то під дією власної ваги вони допоможуть хутряній підкладці відліпитися від ніг, не порушивши при цьому рятівну й благодійну кірку, яка почне утворюватися на порізах та саднах. Світлий колір крові, цівка якої досі стікала з його ніг, свідчила про те, що його рани — хоч у це й важко було повірити — досі не загноїлися. Тож вирушивши у свою неквапну подорож на північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь-який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже хто, крім Бога, міг би відповісти йому на нього з такою недбалістю, з якої стало очевидно, що хоч Він і ставиться до нього з легкою зневагою, проте добре знає його, і це Він підтвердив також тим, що відмовився сказати, хто ж він такий насправді — янгол чи диявол. А найцікавіше те, що й сам Пастир своїми сухими словами, які нібито не мали стосунку до головної теми, підтвердив надприродний характер його зустрічі. Адже він промовив: Я тебе не запитую, чи зустрічався ти з Богом, ніби хотів сказати: Про це мені вже відомо, ніби таке повідомлення анітрохи не здивувало його, наче він знав про це наперед. А ще більшою несподіванкою для Ісуса стало, що Пастир не простив йому загибелі вівці, бо інакше не можна було витлумачити його останні слова. Ти так нічого й не навчився, сказав він і після цього демонстративно відійшов на протилежний кінець отари, жодного разу не обернувшись. І тепер, коли Ісус напружував уяву, намагаючись зрозуміти, чого хотів від нього Господь, коли вони з Ним зустрілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем — ось він сидить тут, ось він сидить тут сам-один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений — приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки — атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово — не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями-тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого, ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по-перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.