Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

Ти ба, як неосвічений Куро збагнув людську вдачу! Він неймовірно розлютився, шерсть у нього настовбурчилася. Мені стало аж лячно, і я вирішив забратися додому. Відтоді я вирішив ніколи не ловити пацюків і не приставати до Куро, щоб разом пошукати смачної їжі. Не треба мені тієї страви. Краще висплюся. Коли живеш у вчителя, сам починаєш скидатися на нього. А якщо не шануватися, то можна навіть захворіти на нетравлення шлунка.

Коли вже зайшлося про вчителя, то скажу, що останнім часом мій господар, здається, нарешті, зрозумів, що акварельними фарбами він нічого не досягне, і першого грудня записав у щоденнику:

«Сьогодні на зборах я вперше зустрівся з добродієм N. Кажуть, він страшенний розпусник. У нього справді вигляд

бувальця. Такі жінкам до вподоби. Тому слушніше було б сказати, що N хоч-не-хоч змушений ходити в розпусниках. Подейкують, ніби його дружина була гейшею — ну, що ж, йому можна тільки позаздрити. Споконвіку розпусників ганять здебільшого ті, хто сам нездатен бути таким. Більше того, серед людей, що прагнуть набути репутації розпусників теж чимало невдах. І все ж вони не відступаються від свого. Вони досягають в розпусті того ж, що я в живопису, однак вважають себе бувалими людьми. Якщо можна зажити слави розпусника, випивши в ресторані чарку саке й відвідавши чайний будиночок з гейшами, то чим же я не художник? Будь-який неотесаний провінціал стоїть набагато вище від тих дурноверхих бувальців, як і кожна ненамальована картина краща за мою мазанину».

Навряд чи можна погодитися з такими міркуваннями про бувалу людину. А от заздрити чоловікові, в якого дружина була гейшею, взагалі не личить учителеві.

Лише в тому господар мав слушність, що критично поставився до своїх малярських спроб.

Та хоч він і правильно оцінив свої здібності, проте ще надмірної самовпевненості не позбувся. Через два дні, четвертого грудня, він записав у щоденнику:

«Минулої ночі мені приснилося, начебто невдалу картину, яку я викинув, хтось вставив у рамку й повісив на стіні. Стою я перед нею і раптом відчуваю себе справжнім художником. Важко й уявити, як мені було приємно! Отже, моя картина чогось таки варта! Але промайнула ніч, розвиднілося і з першими променями сонця я відчув себе знову нездарою».

Господареві навіть уві сні ввижається його картина. Значить, через свою вдачу художник не зможе стати бувалою людиною, одним з тих, кого називають «мудрецями».

Наступного дня, після того як господареві примарилася картина, його відвідав отой мистецтвознавець в окулярах із золотою оправою. Він уже давно не навідувався до нас. Зайшовши до кімнати, гість насамперед спитав:

— То як картина?

— Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, — почав господар. — І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!

Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.

Мистецтвознавець розсміявся.

— А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. — І почухав потилицю.

— Що «наплів»? — господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.

— Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! — Видно було, що він задоволений своєю витівкою.

3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.

Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:

— Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12] порадив Гіббонові [13] не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно,

коли він буквально всі мої слова поважно, виклав на засіданні Товариства японської літератури. Близько ста чоловік уважно слухало й ніхто не засумнівався у словах промовця. А от іще одна цікава історія. Недавно в присутності одного літературознавця, коли зайшла мова про, історичний роман Гаррісона «Теофано», у мене вихопилося, що з усіх історичних романів цей найкращий і що особливо яскраво описано моторошну сцену смерті героїні роману. То цей добродій — він сидів навпроти мене — замість того щоб сказати, мовляв, «не знаю», «не читав», узявся повторювати: «Так, так, це справді чудовий уривок». Я одразу зрозумів, що як і я, він теж не читав цього роману.

12

Ніколас Ніклбі — персонаж роману Чарльза Діккенса «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі»

13

Едуард Гіббон (1737–1794) — англійський історик

Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.

— А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?

Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.

Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.

— Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… — і зареготав.

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:

— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.

— Ти знов, мабуть, глузуєш?

— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.

— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:

— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.

Господар щодня ходить до школи, а повернувшись додому, замикається у кабінеті. Коли навідується хтось з гостей, він нарікає на свою роботу. Малює тепер також рідко. Якось господар сказав, що діастаза йому не помагає і він не буде її вживати. Діти, хвалити Бога, день у день ходять у дитячий садок. Вернувшись додому, співають, граються м’ячем, іноді смикають мене за хвіст. Годують мене абияк — на таких харчах не розкохаєшся. Тільки завдяки міцному здоров’ю я не охляв і якось живу, лиха прикупивши. Але пацюків не ловлю. Служницю ненавиджу, як і раніш. І все ще мені не дали імені. Але що з того, що мені хочеться! Видно, доведеться все життя прожити в учителя безіменним котом.