Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Але хтозна, чи довго триватиме й це. Адже господарів настрій, як колір моїх очей, безперестанку змінюється. 3а що б не взявся, надовго його не вистачає. Така вже в нього вдача. Найдивніше, однак, що, ва сторінках щоденника він турбується про свій шлунок, а при людях зі шкури пнеться вдати здорового. Нещодавно завітав один приятель, учений. У нього своєрідні погляди. Він, наприклад, стверджував, що всі хвороби — це розплата за наші й наших предків гріхи. Добряче видно, попрацював — його теорія не позбавлена певної логіки й переконливості. Шкода тільки, що господареві бракує і глузду, і знань, щоб її спростувати. Однак, як жертва шлункової хвороби, він, очевидно, надумав будь-що виправдатися й зберегги репутацію. «Твоя теорія цікава, але ж і Карлейль [31] слабував на шлунок», — недоречно зауважив господар так, наче вірив, що нетравлення шлунка в Карлейля дає йому підставу пишатися. «Карлейль Карлейлем. Це ж не означає, що кожен хворий на шлунок може стати Карлейлем», — допік до живого гість, і господар замовк. Аж смішно: такий марнославний, а, видно, зрозумів, що краще позбутися нетравлення шлунка, і від сьогоднішнього вечора взявся до чарки. Якщо вдуматися, то вранці господар з’їв силу-силенну дзоні тому, що ввечері вихилив з Канґецу кілька чашок caкe. Раптом мені теж закортіло посмакувати дзоні.
31
Томас
Хоч я і кіт, але в їжі не перебірливий. У мене немає, як у Куро стільки енергії, щоб учиняти набіги на рибну крамничку в завулку. Не скажу, що розкошую, як Міке в учительки гри на двострунному кото [32] . Може, й дивно, але я нічим не гидую. Підбираю хлібні крихти, що падають на підлогу, люблю вилизувати солодку квасолеву начинку для моті. Мариновані овочі дуже несмачні, але, щоб і про них мати свою думку, я недавно з’їв два шматки маринованої редьки. Дивно, але виходить, що я майже все можу їсти. «І це не хочу, і те не люблю» — так вередують лише тоді, коли живуть у розкошах, а в домі вчителя про це забудь. Якщо вірити господареві, у Франції жив романіст Бальзак, дуже вибаглива, перебірлива людина… тільки не до їжі, а до своїх творів — адже він був письменником. Якось йому треба було придумати ім’я для персонажа свого нового роману. Хоч скільки імен він перебрав, жодне йому не сподобалося. Того дня до нього завітав приятель. Бальзак запропонував йому прогулятися, бо сподівався заразом нагледіти собі врешті-решт ім’я, над яким довго сушив голову. Нічого не підозрюючи, гість погодився. Пошуки по вулицях Парижа тривали від ранку до вечора. Тільки вертаючись додому, Бальзак раптом угледів вивіску на кравецькій майстерні. На ній було написано: «Mapкус». Бальзак заплескав у долоні: «Ось воно — те, що мені треба! Хіба не чудове ім’я Маркус? Поставлю перед ним ініціал З. і все буде гаразд. А от без 3. нікуди не годиться. 3. Маркус! Прекрасно. Коли сам вигадуєш ім’я, відчувається якась штучність, хоч би як воно тобі подобалося. Нарешті я надибав потрібне ім’я», — радів Бальзак, не помічаючи товаришевої розгубленості. Ой, яка то морока давати ім’я персонажам роману — цілісінький день треба ходити вулицями Парижа! Щоправда, нічого поганого немає в такій от вибагливості. Але хіба можна вередувати, коли тобі випало жити в домі людини-устриці? Мабуть, і те, що я не гребую першою-ліпшою стравою, зумовлене моїм становищем. І дзоні я вирішив поласувати не тому, що так мені заманулося. Ні. Виходячи з того, що треба наїдатися про запас, я подумав: «А чи не лишилося на кухні трохи дзоні, що не доїв господар?» І майнув у кухню.
32
Традиційно в кото, японського щипкового інструмента, тринадцять струн
Як і вранці, у чашці я угледів прилиплі шматки моті. Признаюсь, досі мені ще не доводилося скуштувати моті. Бачу — наче й смачне, але брати лячно. Передньою лапою відсунув набік листок городини. До кігтів причепилася скоринка моті. Нюхаю. Так пахне тоді, коли варений рис перекладають з казана в охаті. «Їсти чи не їсти?» — подумав я і озирнувся навколо. На щастя, чи, може, на нещастя, поряд не було нікого. Служниця — вигляд її показував, що їй байдуже, чи сьогодні Новий рік чи ні — грала у волан. Діти виспівували у вітальні: «Що ти кажеш, любий зайчику?» Якщо вже їсти, то негайно! Як проґавлю цю нагоду, тоді цілий рік і не знатиму, що воно за штука оте моті. В ту мить я, простий кіт, збагнув одну істину: «Як нагода трапиться, то й тварина хоч-не-хоч квапиться». Власне, мені й не дуже хотілося дзоні. До того ж, чим довше я вдивлявся у чашку, тим моторошніше ставало на душі — аж їсти перехотілося. Якби на порозі з'явилася служниця або я почув близько тупіт дитячих ніг, то без усякого жалю відвернувся б від чашки й, напевне, ще цілий рік не згадував про дзоні. Але хоч скільки я вагався, ніхто не прийшов. «Ну ж, чого баришся!» — квапив мене якийсь внутрішній голос. А я заглядав у чашку і думав: «Хутчій би хто зайшов!» Але ніхто не з'являвся. Що ж, доведеться з'їсти дзоні. Усім тілом кинувшись до чашки, я вп'явся зубами у моті з таким запалом, що будь-що міг би перекусити. Та ба! Зуби зав'язли. Спробую ще раз, може перекушу», — вирішив я, але навіть не міг ворухнути щелепами. «У моті вселилася нечиста сила», — здогадався я, але було вже пізно. Наче людина, що попала в трясовину, і, видобуваючись нагору, загрузає щораз глибше, я відчував, що після кожної спроби позбутися моті, дедалі важче розтуляти рот. Моті було таке тверде, що я не міг з ним упоратися. Колись мистецтвознавець Мейтей-сенсей казап моєму господареві: «Тебе важко розкусити». Сказано — як зав’язано. Це моті, як і господаря, важко розкусити. Я щосили стискав щелепи, і мені видавалося, що поки віку мого; стражданням, як діленню десяти на три, не буде кінця-краю. У тих муках мені сяйнула друга істина: «Тварини інтуїтивно відчувають, що їм корисно, а що шкідливо». Мені вдалося відкрити аж дві істини, але через кляте моті, що в’язнуло в роті, я не зазнав жодної втіхи. Зуби боліли так, наче їх хто вириває. Треба якнайшвидше кінчати з моті й тікати, поки не прийшла служниця. Спів теж, здається, ущух, тепер діти, напевне, прибіжать на кухню. Коли страждання досягли апогею, я шалено закрутив хвостом — марно, заворушив вухами, — то настовбурчу, то прищулю, — не помагає. Згодом я зрозумів — вуха й хвіст не мають жодного відношення до моті. Одне слово, я збагнув: марно крутити хвостом, насторочувати й прищулювати вуха, — і кинув це заняття. Нарешті я зметикував, що спекатися моті можна за допомогою передніх лап. Передусім я підняв праву лапу й обвів нею навколо рота. Цього було замало — моті не відірвалося. Тоді я простяг ліву лапу й різко окреслив коло з центром на роті. Але такої замови нечиста сила не злякалася. «За терпіння дасть бог спасіння», — подумав я і заходився махати, навпереміну то лівою, то правою лапою, але марно зуби й далі в’язнули в моті. «Ну й морока!» — і я почав орудувати відразу двома лапами. В ту ж мить сталося диво — я відчув, що можу стояти на задніх лапах. Наче я вже й не кіт. «Та хіба важливо в таку хвилину, кіт я чи ні? Перш за все треба прогнати нечисту силу». Я шалено, у нестямі, взявся дряпати собі морду. Мої лапи так навіжено крутилися, що раз по раз я втрачав рівновагу й мало не падав. Аби не покотитися на землю, довелося безперестану переступати з ноги на ногу. Через те я не міг устояти на місці, а гасав туди-сюди по кухні. «Хто б повірив, що я можу так вправно стояти на задніх лапах?» — подумав я. Раптом у голові виразно постала третя істина: «У хвилину небезпеки зробиш неможливе. Це називають Божою ласкою». Поки я, запобігши Божої ласки, змагався з нечистим, що засів у моті, почувся тупіт — напевне, хтось простував до кухні. «Який жах, коли мене тут заскочать!» — подумав я і ще несамовитіше забігав по кухні. Людська хода чулася зовсім близько. Який жаль, що не вистачило ще трохи Божої ласки! От уже й діти мене запримітили. «Гляньте-но! Кіт їсть дзоні й танцює!» — закричали вони. Служниця
Натерпівшись такого сорому, я вже не міг лишатися вдома й відчувати на собі зловорожі погляди служниці. «3авітаю краще до Мікеко, що живе у завулку, в учительки гри на кото, і трохи розважуся», — вирішив я. і подався па задвірок. Мікеко — відома в нашій околиці красуня. Хоч я і кіт, але дещо в почуттях тямлю. Коли, надивившись на квасну фізіономію мого господаря й скуштувавши стусанів від служниці, я занепадаю духом, то неодмінно навідуюсь до цього товариша іншої статі погомоніти про всяку всячину. Непомітно на душі тоді легшає, забуваються життєві знегоди, неначе знову народжуюся на світ. А таки величезний вплив має на нас жіноча стать! «Чи вдома вона?» Я заглянув крізь щілину в живоплоті з криптомерій. Мікеко поважно сиділа на веранді, з нагоди свята її шию прикрашав новий бант. Годі передати словами, яким чарівним був вигин її спини. Взірець краси, що її взагалі може мати крива лінія! Неможливо знайти порівняння, щоб описати, як вона плавно зігнула хвоста, як підібгала лапки, як інколи лінькувато поводила вухами. Зігріта сонячним теплом, вона мала благородний і статечний вигляд, її гладенька, як оксамит, шкурка, відбиваючи весняні промені, мінилася барвами — здавалося, навіть такої тихої погоди її шерсть злегка колишеться. Зачудований її красою, я деякий час мовчки милувався нею. Тоді схаменувся і, помахуючи передньою лапою, тихенько покликав: «Мікеко-сан, Мікеко-сан». — «О, сенсей!» — озвалася Мікеко і спустилася з веранди. «Дзень, дзень», — зателенькав бубонець, прив'язаний до її червоного банта. Поки я захоплено думав: «Диви, на Новий рік навіть бубонець прив’язали, чудово видзвонює». Мікеко підійшла до мене й, повівши хвостом наліво, привіталася: «З Новим роком, сенсей!». У котячому племені заведено, вітаючись, підіймати хвіст угору, а потім крутити ліворуч. У нашому кварталі тільки Мікеко називає мене «сенсей». Хоч, як згадувалось раніше, я ще без імені, Мікеко поважає мене і називає сенсеєм, бо я мешкаю в сім’ї учителя. Я ж не заперечую, коли мені так кажуть й охоче відгукуюсь.
— Вітаю і вас, — відповів я. — О, як ви причепурилися!
— Це мені пані вчителька купила перед Новим роком. Непогана штучка, еге ж? — і вона дзенькнула бубонцем.
— Справді, чудово дзвенить! Такого я ще зроду не чув.
— Та що ви! Такі бубонці тепер носять усі. — «Дзень, дзень», — знову дзеленькнув бубонець. — Приємний звук, я задоволена. — «Дзень, дзень, дзень», — безперестанку дзенькала Мікеко бубонцем.
— Видно, господиня вас дуже любить, — охоплений водночас почуттям радості й заздрощів, мовив я, порівнюючи життя Мікеко зі своїм.
— Так, пані вчителька любить мене, як рідну дитину, — відповіла наївна Мікеко й простодушно засміялася.
Навіть коти вміють сміятися. Люди помиляються, вважаючи, що тільки вони це вмііють робити. Коли я сміюся, ніздрі набирають форми трикутника, борлак сіпається як навіжений. Та хіба людям зрозуміти такий сміх?
— А хто, власне кажучи, ваша господиня?
— Хто господиня? Дивно. Вона пані вчителька. Вчителька гри на кото.
— Я це знаю. Мене цікавить, з якої вона родини. Певно, колись вона посідала високе становище в суспільстві.
— Звичайно!
«Поки тебе я ждала, низька сосна…» — по той бік сьодзі [33] пані вчителька заграла на кото.
– Гарний голос, — похвалила Мікеко.
– Начебто й непоганий, але я не дуже тямлю у співі. До речі, що це вона грає?
— Це? Питаєте, що це таке? Сама не знаю. В усякому разі, пані вчителька дуже любить цей твір… Між іншим, пані вчительці вже шістдесят два. Але її здоров’ю можна позаздрити, правда?
Ясна річ, здоров’я у неї непогане, якщо дожила до такого віку. Я тільки вимовив: «Еге ж», — і замовк. Нічого не вдієш, коли на щось розумніше не спроможний.
33
Сьодзі — розсувні частини стіни японського будинку
— Все-таки вона з родовитої сім’ї. І завжди про це згадує.
— 3 якої?
— Здається, вона дочка небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама [34] …
— Що, що?
— Чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама…
— Ага. Постривайте-но. Особистого секретаря молодшої сестри Тенсьоін-сама…
— Та ні! Молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.
— Гаразд, зрозумів. Отже, Тенсьоін-сама?
34
Тенсьоін-сама — дружина Токуґави Іесади, тринадцятого сьоґуна (військового диктатора) з роду Токуґави; сама — найшанобливіше звертання до старшого або вищого за станом
— Так.
— Особистого секретаря?
— Еге ж.
— З яким побралася…
— Молодша сестра якого побралася…
— Так, так, я помилився. Чоловіка молодшої сестри…
— Материного небожа донька!
— Материного небожа донька?
— Нарешті, здається, зрозуміли?
— Та де там! Усе переплуталось, ніяк не доберу до пуття. То ким вона доводиться Тенсьоін-сама?
— О господи, який ви недогадливий! Я ж вам відразу ясно розтлумачила — вона донька небожа матері чоловіка молодшої сестри особистого секретаря Тенсьоін-сама.
— Я це зрозумів…
– І добре, що зрозуміли.
— Атож, атож.
Мені лишалось тільки здатися. Іноді, залежно від обставин, доводиться безсоромно брехати.
Раптом двострунне кото за сьодзі вмовкло й почувся голос учительки: «Міке! Міке! Йди обідати!»
— Пані вчителька кличе. Треба йти, правда? — радісно стрепенулася Мікеко.
Що я мав відповісти? Все одно нічого не змінилося б.
— Заходьте ще, — видзвонюючи бубонцем, Мікеко побігла через двір, але тут же вернулась і стурбовано запитала: — Чого ви так змарніли? Що сталося?