Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
— Ого! — зацікавлено вигукнув господар.
— Потім він сказав: «Коли вже не можемо поласувати ні равликами, ні жабами, то чи не зупинитись нам на тотімембо? Як ти гадаєш?» — «Гаразд», — відповів я, нічого не підозрюючи.
— Тотімембо… якась дивна страва.
— Ваша правда, аж надто дивна. Але сенсей поводився так поважно, що в мене не виникло жодних сумнівів.
Здавалося, гість вибачається за свою необережність.
— А що ж потім? — холодно спитав той. Гостеві докори сумління не викликали в нього жодного співчуття.
— Потім він гукнув: «Ген, кельнере, принеси-но дві порції тотімембо!». — «Ментібо?» [42] — перепитав
— Оце так! Та хіба є така страва «тотімембо»?
– І мені ця назва здалася дивною. Aле ж сенсей великий знавець Європи (тоді я вірив, що він і за кордоном бував), був незворушний. Тому-то я і заходився втовкмачувати кельнерові: «Тотімембо, тотімембо».
— А кельнер?
— Кельнер, — як згадаю, не можу стримати сміху, трохи подумав, а потім мовив: «Дуже жаль, але сьогодні тотімембо немає. От якби ви побажали ментібо, відразу приніс би дві порції». Сенсей засмучено сказав: «От тобі й маєш! Даремно йшли в такий далекий світ. 3начить, ти для нас не роздобудеш тотімембо?» — і дав кельнерові двадцятисенову монету. «Пораджуся з кухарем, може, щось придумаємо», — сказав кельнер і побіг на кухню.
42
Ментібо — спотворена англійська назва м’ясної страви — mince ball.
— Видно, Мейтею страшенно кортіло поласувати тотімембо.
— Незабаром вернувся кельнер і сказав: «Якщо замовите, можна приготувати, але доведеться трохи почекати». Мейтей-сенсей заспокоївся. «Чого б і не почекати, сьогодні Новий рік, часу маємо вдосталь», — проказав він, закурюючи сигару. Мені теж нічого було робити. Я вийняв з-за пазухи газету «Hiхон» і почав читати. Тим часом кельнер знову пішов радитися з кухарем.
— Ну й мороки ви йому завдали! — господар був такий уважний, наче читав зведення про події на фронті, аж уперед нахилився.
— Невдовзі з’явився кельнер і сказав: «Останнім часом сутужно на продукти для тотімембо. Ніде не можна купити: ні в Токіо, ні в Йокогамі. Мені дуже жаль, але нічим не можу зарадити». Позираючи на мене, сенсей кілька разів повторив: «Шкода. Виходить, ми даремно йшли сюди»… Далі відмовчуватись не годилося і я додав: «От прикро!»
— Правду кажеш, — погодився господар. Але я так і не второпав, що за «правду» мав на увазі господар.
— Кельнерові, видно, теж було неприємно. «Як тільки найближчим часом роздобудемо продукти, — сказав він, — ласкаво просимо, заходьте». — «З чого ви готуєте тотімембо?» — запитав сенсей. Кельнер нічого не відповів, тільки захихотів. «Напевне з «Hiхонxa»?» [43] — не вгамовувався сенсей. «Так, саме так. Дуже жаль, але останнім часом навіть в. Йокогамі не можна знайти».
43
«Ніхонха» — угруповання поетів, прихильників класичного жанру «хайку» Яке заснував 1892 року поет Масаока Сікі. Тоті Мембо — один з членів «Ніхонха»
— Ха-ха-ха! Це вже кінець? Потішно, — ще голосніше розсміявся господар. Його коліна тряслися так, що я мало не впав. Але господареві було не до мене — він знай сміявся. Здавалося, він радів, дізнавшись, що не
тільки він жертва Андреа дель Сарто.
— Коли ми вийшли на вулицю, сенсей гордо промовив: «Ну як, добре вийшло? Мабуть, потішна була ота балачка про Тоті Мембо?» — «Я в захваті», — відповів я, і ми розпрощалися. Уже час було обідати, я виголоднів і почувався препогано.
— Ще б пак. Це вже нікуди не годиться, — вперше поспівчував господар. Проти цих слів я теж не заперечував. На якийсь час розмова урвалася,
ТоФу-кун одним ковтком випив прохололий чай, а тоді офіційним тоном провадив далі:
— Власне, я оце зайшов до вас з невеличким проханням.
– У якійсь справі? — господар споважнів.
— Як ви самі знаєте, я кохаюся в літературі й мистецтві, а тому…
— Це ж чудово! — підбадьорив господар.
— Нещодавно з друзями я організував гурток декламації. Ми вирішили збиратися раз на місяць і вести дослідження в цій галузі. Наприкінці минулого року ми вже збиралися на одне засідання.
— Пробачте, але як розуміти вашу «декламацію»?
— Ви читаєте вірші в супроводі мелодії? І взагалі, як ви влаштовуєте свої заняття?
— Маємо намір почати з класичних творів, а згодом перейти і до власних.
— 3 класиків ви, мабуть, виберете «Лютню» Бай Летяня? [44]
— Ні.
— То, може, щось схоже на Бусонову [45] «Сюмпубатейкьоку»?
— Ні, ні.
— Що ж тоді?
— Недавно ми читали одну з трагедій Тікамацу [46] про самогубство закоханих.
44
Бай Летян (інакше — Бо Цзюйі)(772–846) — видатний китайський поет, популярний в Японії з давніх-давен
45
Йоса Бусон (1716–1783) — відомий японський поет у жанрі «хайку». «Сюмпубатейкьоку» («Мелодії весняного леготу на Кінській греблі» — його збірка віршів, видана 1777 року
46
Тікамацу Мондзаемон (1653–1724) — знаменитий японський драматург, автор п’єс для театру ляльок, зокрема про самогубство закоханих. Його називають японським Шекспіром
— Якого Тікамацу? Того, що писав п’єси для театру ляльок?
«Не було ж на світі двох Тікамацу. Коли заходить мова про Тікамацу, то саме про Тікамацу-драматурга. Ну й тупий у мене господар, коли навіть про таке перепитує!» — подумав я. Нічого не підозрюючи, господар ніжно гладив мене по голові. «Не велика біда, що помилився. І не таке трапляється. Бувають люди, готові вихвалятися тим, що в них закохався кривоокий», — виправдував я господаря і дозволив йому й далі гладити себе.
— Так, саме того, — підтвердив Тофу-кун, дивлячись на мого господаря.
— А як ви це робите? Хтось один читає, чи розподіляєте текст за ролями?
— Ми спробували розподілити ролі й читати, як діалог. Наша мета — перейнятися почуттями героїв твору, розкрити їхній характер. У цьому нам помагають міміка й жести. Найголовніше в декламації якомога виразніше зобразити людей тої епохи, щоб персонажі, чи то панночка, чи хлопець на побігеньках, були як живі.
— То я бачу, у вас, як у справжньому театрі.
— Може. Бракує тільки костюмів та декорацій.
— Вибачте, і добре виходить?
— Як на перший раз, гадаю, вдало.
— А що це за трагедія, про яку ви щойно говорили?
— Ми читали те місце, де мовиться, як човняр везе гостя в квартал розваг Йосівара.
— Ого, важка сцена! — як і личить учителеві, господар злегка нахилив голову. Випущена з носа хмарка тютюнового диму, торкнувшись вуха, попливла над головою.
— Не така вже й важка, — спокійно заперечив Тофу-кун. — Адже в ній виступають лише гість, човняр, повія, накаї, яріте і кембан.
Почувши про повію, господар трохи скривився. Про «накаї», «яріте» «кембан» він, мабуть, не мав жодного уявлення, тому насамперед запитав: