Вбивці на борту
Шрифт:
Кітінг був добре обізнаний з справами, що коїлися в порту, знав і Джонні Данна, якого Дженовезе пропхнув на посаду віце-президента профспілки докерів. Знав він і звички мафії, тому не міг повірити, ніби Данн власноручно стріляв у Гінтца; тут мав діяти найманий вбивця. Тому і запитав:
— Ви певні, що ваш чоловік мав на увазі Джонні Данна, віце-президента профспілки?
Мейзі презирливо скривила губи:
— Яка там спілка! З того часу, як там завелися Данн та його дружки, спілка перетворилася па бандитське кубло.
— Через вас. Боїться, що бандити мститимуть.
Трохи помовчавши, жінка відповіла рішуче:
— Якщо Енті помре, мені однаково, що скоїться зі мною. Хочу, щоб вбивцю було покарано.
Кітінг не став розчаровувати бідолашну: її свідчення не мало ніякої ваги. Навіть якщо заприсягнеться перед судом. Адже вона не бачила на власні очі, що стріляв Данн. Лишався єдиний засіб вивести вбивцю на чисту воду — свідчення самого Енті Гінтца. Та й воно, на вимогу закону, матиме чинність доказу лише тоді, якщо перед цим Гінтц заявив, що відчуває свій неминучий кінець; у даному випадку вважається, ніби свідок не бреше з корисливою метою.
Отже, виникала дуже делікатна ситуація: щоб дістати це конче потрібне визнання, треба було, не говорячи вже про варварство допитувати вмираючого, позбавити його останньої надії.
Перед дверима палати шлях заступив лікар.
— Він ще живий, але майже жодного шансу на порятунок: у грудях лишилися дві кулі. Якщо їх видалити, він одразу ж помре.
Мейзі голосно заридала, побачивши нерухому, обплутану скривавленими бинтами постать чоловіка на ліжку. Гінтц поволі розплющив важкі повіки й довго вдивлявся в неї, немов пригадував, хто це.
— Енті! — жінка судорожно схопила його руку. — . Енті, це я, Мейзі!..
— Бачу, люба. Як хороше, що ти прийшла… Я помираю, Мейзі,— прошепотіли безкровні губи пораненого.
Кітінг зітхнув з полегшенням: найнеприємніша частина його місії відпала сама собою. Адже Гінтц сказав у присутності двох свідків про смерть, відтепер ця заява стає юридичним фактом.
Кітінг обережно наблизився до ліжка.
— Мене звуть Кітінг, я юрист, розслідую вашу справу, містер Гінтц. Будь ласка, скажіть мені, хто стріляв. Ваша дружина стверджує, що то був Джонні Данн.
Поранений зробив зусилля, ніби хотів підвестися, але безсило впав на подушку.
— Ні, неправда! — просипів він. — Це не Данн. Жінка не бачила… ні… ні…
По його обличчю котилися великі, як горошини, краплини поту, груди гарячково здіймалися, та він усе твердив, напружуючи останні сили:
— Ні… не Данн… Вона не бачила…
Подальші запитання були ні до чого, і Кітінг, залишивши лікарню, поїхав до порту.
Повногруда секретарка анітрохи не здивувалася, коли дізналася, що якийсь юрист воліє розмовляти з її шефом. Вона просто відчинила оббиті шкірою двері і гукнула:
— Джонні, до тебе прийшов
Джонні Данн, відомий серед гангстерів на прізвисько «Кривий», молодий, миршавий, але поважний, як генеральний директор, посмоктував дорогу сигару.
— Привіт, Кітінг! — радо вигукнув він, немов побачив старого приятеля. — Маєте щось до мене?
І недбало махнув рукою у бік вільного крісла. Кітінг залишився стояти.
— Лишень хотів спитати, де ви були сьогодні з сьомої до дев'ятої?
Віце-президент спокійно поклав сигару у попільничку, взяв телефонну трубку і набрав номер:
— Хвилиночку, Кітінг, негайно дістанете найточнішу відповідь.
Та адвокат уже збагнув, що буде далі. Звісно, зараз Данн доведе йому своє абсолютно надійне, непогрішиме алібі, яке завбачливо підготував.
Так воно і сталося: одна з численних коханок Джонні впевнено підтвердила, що він ночував у неї і залишив її рівно о дев'ятій. Напад на Гінтца стався о пів на дев'яту.
— Що ж, пересвідчилися, Кітінг? Звідти я поїхав до бюро, їхав хвилин двадцять. Самі знаєте, як важко дістатися кудись у ранкові часи. Так, десь у двадцять хвилин на десяту я був тут. Втім, можемо запитати у секретарки — вона все хронометрує,— всміхнувся Данн.
— Не треба, — відмахнувся Кітінг, бо знав наперед, що скаже повногруда. Він уже шкодував, що повівся так наївно. То ж дурниці, розпитувати таку досвідчену людину, як «Кривий»! Однак повів далі.
— Ви часом не знаєте Ентоні Гінтца?
— Гінтца? Цілком можливо. Він що, працює у нашому порту?
— Він працював на п'ятому пірсі десятником.
Кітінг наголосив слово «працював», проте Джонні вдав, ніби не зрозумів натяку.
— Так, так. Пригадую. Енті Гінтц, отой заколотник, баламут, хоч і вправний докер. Він знову щось утнув?
— Сьогодні вранці хтось підстрелив його, містер Данн, — трохи помовчавши, промовив Кітінг!
— Еге, тепер я розумію: тим-то ви цікавилися, де я був зранку, — посміхнувся Джонні.—То стара пісня: коли щось трапляється в порту, винна профспілка. Бачу, ви теж попалися на. цей гачок. Раджу не витрачати марно часу…
— Дякую. Хочу лишень додати, містер Данн, що Гінтца не вбито. Він тяжко поранений, отож було б непогано, якби ви навідали його. До речі, він, гадаю, охоче підтвердить, що стріляли не ви.
Джонні вмить втратив апломб.
— Ні, я не піду! — гарячково вигукнув він, схопившись на рівні ноги. — То все дурниці!
— Чому б не піти? — насмішкувато поцікавився Кітінг. — Адже ви не маєте нічого спільного з цією історією?
Данн забігав по кімнаті.
— Не піду — і край! Я не можу ризикувати! Поранена людина у важкому стані, вона марить, здатна вигадати щось таке, чого насправді не було…
Кітінг не втримався, розреготався.
— Ген, я бачу, як ви налякались! І це при такому чудовому алібі!…