Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— І ви не протестували?
— Ні.
— Чому?
— Не було сенсу. їм пощастило знайти такого директора кадрів, що раніше очолював профспілку журналістів і досі там порядкує. Він знає всі стежки — жоден простий смертний не може з ним змагатися. Захочете поскаржитися — знову ж таки до нього попадете. Як йому заманеться, так він і зробить. Хитро, правда? Але так воно всюди ведеться, їхні юрисконсульти по податках водночас працюють у міністерстві фінансів. І якщо раз на п'ять років з'явиться якась критика
— І ви через це озлилися?
— Мабуть, ні. Минула вже та пора. Хто в наші дні здатен озлитися?
— Ви отримали диплом, як ішли з видавництва?
— Можливо. Зовні там усе делікатно робиться. Директор кадрів знає своє діло. Він усміхається, однією рукою простягає тобі сигару, а другою хапає за горло. А взагалі він схожий на жабу.
Господар уже не міг зосередитись.
— То ви отримали диплом чи ні?
— А яке це має значення?
— Отримали чи ні?
— Може, й отримав.
— Він є у вас?
— Не знаю.
— Покажіть його.
— Не можу й не хочу.
— Він тут, у помешканні?
— Не знаю. А якби й тут був, то хіба його можна знайти. Ви б самі тут знайшли щось?
Єнсен озирнувся. Тоді згорнув нотатника й підвівся.
— До побачення.
— Але ви й досі не сказали, чого приходили.
Єнсен не відповів. Він узяв капелюха й вийшов з кімнати. Господар лишився сидіти серед брудних простирал, весь якийсь сірий, зіжмаканий, з сонним поглядом.
Єнсен увімкнув радіотелефон, викликав поліційиий автобус і дав адресу.
— Авжеж, — мовив він. — Зловживання алкоголем удома. Заберіть його до шістнадцятої дільниці. І негайно.
З другого боку вулиці Єнсен побачив телефон-автомат. Він зайшов до кабіни й подзвонив начальникові патруля додому.
— Домашній обшук. Негайно. Ви знаєте, що шукати.
— Слухаю, комісаре.
— Потім вертайтеся до дільниці й чекайте. Його не випускайте, поки не отримаєте від мене подальших вказівок.
— Під яким приводом?
— Під яким хочете.
— Зрозумів.
Єнсен вернувся до машини. Проїхавши п'ятдесят метрів, він зустрів поліційний автобус.
21
Крізь шпарку на листи промикувалося світло. Єнсен витяг нотатника й ще раз прочитав те, що записав: «Номер 4, художній директор, 20 років, неодружена, пішла за власним бажанням». Тоді сховав нотатника, дістав службовий знак і подзвонив.
— Хто там?
— Поліція.
— Не дуріть мені голову. Я ж сказала вже вам, що нічого не вийде. Я не хочу.
— Відчиніть.
— Нізащо! Я не хочу!
— Відчиніть.
— Ідіть геть! Дайте мені, ради бога, спокій. Скажіть йому, що я не хочу!
Єнсен двічі
— Відчиніть! Поліція.
Двері відчинилися. Жінка зміряла його недовірливим поглядом.
— Ні,— мовила вона— Це вже занадто. Єнсен переступив поріг і показав знак.
— Я Єнсен, комісар шіснадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
Жінка глянула на емальований знак і позадкувала в коридор.
Вона була зовсім молода, темнокоса, з ледь витрішкуватими сірими очима і впертим підборіддям, убрана в картату сорочку, штани захисного кольору й гумові чобітки. Вона мала довгі ноги, дуже тонкий стан і широкі клуби. А коли рухалася, то видно було, що під сорочкою в неї нічого не надягнено. Коси її були коротко підстрижені й нечесані, косметики вона, мабуть, не вживала.
Чимось ця дівчина нагадувала Єнсенові жінок на картинах з давніх часів. Важко було визначити вираз її очей. У них разом відбивалися лють, страх, розпач і рішучись, і все те однаковою мірою.
Штани в дівчини були замащені фарбою, а в руках вона тримала пензля. На підлозі посеред кімнати лежало кілька розстелених газет, а на них стояло крісло-гойдалка, яке вона, певне, лаштувалася фарбувати.
Єнсен озирнувся по кімнаті. Решта меблів теж справляли таке враження, ніби їх сюди постягувано навмисне, щоб потім пофарбувати в яскраві веселі кольори.
— То ви не збрехали, — сказала дівчина— Він до всього напустив на мене ще й поліцію. Цього ще тільки бракувало. Але я вам скажу відразу: мене ви не залякаєте. Посадовіть мене, якщо знайдете привід. На кухні в мене є пляшка вина, може, цього вистачить. Мені байдуже. Краще все що завгодно, ніж отаке цькування.
Єнсен витяг нотатника
— Коли ви пішли з роботи? — спитав він.
— Два тижні тому. Не вийшла на роботу, та й годі. У вас це мають за злочин?
— Скільки ви там працювали?
— Два тижні. Ви не могли придумати дурніших питань, Щоб мучити мене? Я ж вам сказала то нічого не вийде.
— Чого ви пішли звідти?
— О господи, а ви як гадаєте? Бо не могла більше витримати, що до мене чіпляються кожної хвилини і стежать за кожним моїм порухом.
— Ви були художнім директором?
— Яким у біса директором. Я працювала у відділі інформації. У них це зветься «клейдівчина». Та я й клеїти не навчилася до пуття, як почалася та комедія.
— А що входить в обов'язки художнього директора?
— Не знаю. Здається, він сидить і перемальовує літери або й цілі сторінки з закордонних журналів.
— Чого ви пішли з роботи?
— Боже, невже й це належить до обов'язків поліції? Невже ви такі безжальні? Кланяйтеся тому, хто вас послав, і скажіть, що йому більше личить сидіти в божевільні, аніж лежати в моїй постелі.