Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— Слухаю.
— Тепер, наскільки я розумію, становище цілком змінилося.
— Так. І ще одне.
— Що там знов сталося?
— Винний, мабуть, послав нового листа з погрозою, такого самого, як і тоді. Лист має прийти завтра.
— А погроза реальна?
— Навряд.
— Гм, якби навпаки, це була б справді унікальна ситуація: злочинця затримано за шістнадцять годин до злочину.
Єнсен промовчав.
— Так, тепер найважливіше сповістити шефа концерну. Знайдіть його сьогодні таки. Задля вашої
— Ясно.
— Єнсене.
— Слухаю.
— Ви добре попрацювали. До побачення.
Єнсен поклав трубку, а секунд через десять знову притулив її до вуха. Набираючи номер, він почув з подвір'я істеричні зойки.
Щоб дізнатися, де тепер шеф, довелося згаяти п'ять хвилин. Ще за п'ять хвилин Єнсен додзвонився до вілли за містом, де шеф саме перебував. До телефону підійшов хтось із челяді.
— Я маю дуже важливу справу.
— Господар просив не турбувати його.
— Термінову.
— Нічим не можу допомогти. З господарем сталося нещастя, він тепер у ліжку.
— А в спальні є телефон?
— Авжеж.
— З'єднайте мене.
— Шкода, але це неможливо. З господарем сталося нещастя…
— Я вже чув. Покличте когось із родини.
— Пані вийшла з дому.
— А коли повернеться?
— Не знаю.
Єнсен поклав трубку й глянув на годинника. Чверть на одинадцяту.
Сир і бульйон ще й досі нагадували про себе згагою, і, перше ніж одягти плаща, Єнсен пішов до туалету й випив соди.
Вілла була розташована на схід від міста, кілометрів за тридцять, на березі озера, серед неторканого лісу. Єнсен їхав з увімкненими сиренами і дістався туди за двадцять п'ять хвилин.
Він зупинив машину неподалік будинку й трохи почекав. Коли з темряви виринув начальник патруля, він опустив бокову шибку.
— Кажуть, тут сталося нещастя?
— Яке там нещастя! Щоправда, він ліг у постіль. Але лікаря я щось не помітив. А вже минуло кілька годин.
— А докладніше?
— Це було… не пам'ятаю, о котрій годині, в кожному разі, вже смеркало.
— Ви бачили, що там сталося?
— Так, майже все. Я дуже вдало стояв. Мене не видно, а я бачу цілу терасу, кімнату внизу і навіть сходи до його спальні. І двері до спальні.
— Що ж там було?
— До них прийшли гості. З дітьми. Певне, задля неділі. Він замовк.
— Ну й що?
— З малими дітьми. Здається, якісь нетутешні гості,— задумливо повів далі начальник патруля. — Ну, діти гралися на терасі, а він з гістьми в залі щось пив. Думаю, що горілку, але, по-моєму, не з дорогих.
— Ближче до справи.
— Раптом. На терасу заскочив борсук.
— Ну?
— Заблукав, мабуть. Діти зчинили вереск, а борсук не може втекти, бо навколо тераси є таке поруччя. Борсук кидається на нього, а діти верещать дедалі дужче.
— Ну?
— Челяді поблизу не виявилося. І, крім нього, жодного чоловіка.
— А шеф?
— Вернувся до хати, але не до гостей, а повільно піднявся сходами до спальні. Я бачив, як він іще відчинив двері, але перед порогом упав. Тоді наче застогнав і погукав дружину. Вона прибігла, відвела його до ліжка й зачинила двері. Мабуть, допомогла йому роздягтися. Потім кілька разів виходила по різні речі: по склянку й, певне, по термометр — я добре не роздивився.
— Борсук його вкусив?
— Та ні. По-моєму, просто налякав. А дивно…
— Що дивно?
— Та з борсуком. Вони звичайно взимку сплять. Я пригадую з телевізійної передачі, що в таку пору в них сплячка.
— Не вдавайтеся до зайвих пояснень.
— Слухаю, комісаре.
— Від сьогоднішнього дня можете вернутися до своїх звичайних обов'язків.
— Слухаю, комісаре.
Начальник патруля покрутив у руках бінокля.
— А чудне в мене було завдання, дозволю собі зауважити.
— Не вдавайтесь до зайвих пояснень. І ще одне.
— Слухаю, комісаре.
— Ваша манера доповідати дуже далека від досконалої.
— Слухаю, комісаре.
Єнсен пішов до будинку, і служниця впустила його. Дзиґарі десь у будинку вибили одинадцяту. Він стояв, тримаючи в руках капелюха, й чекав. За п'ять хвилин з'явилася шефова дружина.
— Так пізно? — бундючно спитала вона. — Крім того, з моїм чоловіком сталося нещастя, і він лежить у постелі.
— Справа дуже важлива. І термінова.
Вона піднялася сходами нагору, а за кілька хвилин вернулася й сказала:
— Он там телефон. Можете поговорити з ним. Але недовго.
Єнсен узяв трубку.
Шеф концерну здавався дуже втомленим, але голос у нього був чіткий і мелодійний.
— Так, так. Отже, ви його арештували?
— Затримали.
— А де він?
— Протягом трьох днів він сидітиме в шістнадцятій дільниці.
— Розкішно. Сердега напевне несповна розуму. Єнсен нічого не відповів.
— Виявилося ще щось цікавого під час слідства?
— Ні.
— Розкішно. Ну, на добраніч.
— Ще одне.
— Тільки недовго. Ви дуже пізно прийшли, а в мене був напружений день.
— Перше ніж його затримали, він, здається, послав іще одного анонімного листа.
— Он як. Ви знаєте, що в ньому написано?
— Якщо вірити його словам, то він нічим не відрізняється від попереднього.
Мовчанка тримала так довго, що Єнсенові здалося, ніби розмова закінчена. Коли шеф нарешті озвався, голос у нього був цілком інакший.