Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
Він геть спітнів, думки розбігалися: таке з ним рідко бувало.
Сніданок виявився заважкий як на його виснажений шлунок.
Єнсен відклав рапорт, підвівся, перейшов коридор і завернув до туалету.
Там він замкнув двері, засунув у горло два пальці й виблював. Блювотина була кисла, неприємна, і його ще довго нудило.
Він стояв навколішки над унітазом і думав, що хтось отак може зайти сюди й вистрілити йому в потилицю. І коли револьвер буде добрий, куля розірве голову, він звалиться долілиць
Коли спазми в шлунку трохи стихли, думки його проясніли.
Єнсен умився, сполоскав шию й руки холодною водою, тоді зачесав чуба, вичистив щіткою піджак і вернувся до свого кабінету.
28
Не встиг він сісти до столу, як задзвонив телефон. Він узяв трубку й за давньою звичкою глянув на годинника: 13.08.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Вони щойно отримали листа, як ви й передбачали.
— Так?
— Мені тільки що телефонував головний редактор. Він стурбований і не знає, що робити.
— Чого стурбований?
— Як я вже вранці казав вам, шеф концерну й видавець виїхали за кордон. Отже, на нього лягла вся відповідальність, а він не дістав від них щодо цього ніяких вказівок.
— Щодо чого?
— Що йому робити. Його, очевидно, не повідомили, що може прийти такий лист. І для нього це було, так би мовити, як вибух бомби. Мені здається, він навіть не знав, що винного спіймали.
— Розумію.
— Він кілька разів перепитував мене, чи можемо ми гарантувати на сто відсотків, що в Домі нема вибухівки. Я йому відповів, що принаймні великого ризику нема Але гарантувати щось, та ще й на сто відсотків… Ви можете?
— Ні.
— Так чи так, а він просить послати йому про всяк випадок кілька чоловік. Цього ми не можемо йому відмовити.
— Розумію.
Начальник поліції відкашлявся.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Вам нема потреби їхати туди особисто. По-перше, тому, що ви й так мали тяжкий тиждень, а по-друге, тому, що це вже випадок буденний. А крім того…
Коротка мовчанка
— Крім того, директор видавництва аж ніяк не прагне знов зустрітися з вами. Не будемо з'ясовувати чому.
— Так.
— Пошліть ті самі сили, що й минулого разу. Ваш безпосередній помічник утаємничений в усе. Нехай він і командує.
— Ясно.
— Якщо хочете, то, звичайно, можете керувати операцією по радіо. Тут я даю вам цілковиту волю.
— Ясно.
— Я зовсім не хочу вас дезавуювати. Гадаю, що ви мене розумієте. Але нема причини не піти директорові назустріч, коли можна
— Розумію.
Даючи вказівки начальникові патруля, Єнсен ввімкнув гасло тривоги.
— Тримайтеся не на очах. Не привертайте до себе уваги.
— Слухаю, комісаре.
Єнсен поклав трубку і прислухався до дзвінків у
Через одну хвилину тридцять секунд машини виїхали з подвір'я. Годинник показував 13.12.
Єнсен посидів кілька хвилин, намагаючись зосередитися. Тоді підвівся й спустивсь до апаратної. Черговий поліцай схопився з-за контрольного столика й козирнув. Комісар сів на його місце.
— Де ви тепер?
— За два квартали від майдану Профспілок.
— Вимкніть сирени, коли переїдете майдан.
— Зрозумів.
Голос у Єнсена був спокійний, як завжди. На годинника він не дивився, бо й так міг вирахувати час до секунди. До Дому начальник патруля під'їде о 13.26.
— Минаємо майдан. Я вже бачу Дім.
— Жоден поліцай у формі не повинен заходити в Дім або наближатися до нього.
— Зрозумів.
— Збільшіть відстань між машинами.
— Слухаю.
— Далі робіть те саме, що минулого тижня.
— Зрозумів.
— Повідомте мене, як тільки оціните обстановку. Я чекатиму тут.
Єнсен лишився сидіти, мовчки дивлячись на пульт.
Дім належав до найвищих будівель у країні, та ще й стояв на такій верховині, що його видно було з усіх кінців міста. Він завжди бовванів перед очима, і хоч би звідки хто їхав, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху. Він мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Облицьований Дім був глазурованими плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими. Крізь вітрову шибку начальникові патруля Дім видавався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Дім розростався, заслоняючи собою обрій.
— Я приїхав. У мене все.
— У мене також.
Комісар Єнсен глянув на годинника: 13.27.
Радист повернув важілець.
Єнсен не повернувся й не відвів очей від годинника Стрілка швидкими порухами відзначала секунди.
У кімнаті було зовсім тихо. Обличчя в Єнсена напружилося, зіниці звузились, а навколо очей зібралися мереживом зморшки. Радист допитливо дивився на свого начальника 13.34… 13.35… 13.36… 13.37…
В апараті затріщало. Єнсен не поворухнувся.
— Комісар?
— Так.
— Я бачив листа. Безперечно, його склала та сама людина. Такі самі літери і все таке саме. Тільки папір інший.
— Далі.
— Той, із ким я розмовляв, директор видавництва, дуже нервусться. Певне, тремтить зі страху, аби чогось не сталося, поки шефів нема.
— Ну?
— Вони евакуюють будинок, так самісінько, як і минулого разу. Чотири тисячі сто чоловік. Уже почали.
— Де ви тепер?
— Перед головним входом. Ну й люду пре.
— Пожежники?
— Викликані. Одна машина. Гадаю, що досить. Перепрошую… Треба перекрити вулицю. Потім доповім.