Вбивство на 31-му поверсі
Шрифт:
— А що ви робите?
— Майже весь час читаю.
Єнсен озирнувся навколо. Кімната просто вражала своїм ладом. Хоч у ній було багато книжок, журналів і різних паперів, усе, здавалося, мало своє, добре продумане й педантично визначене місце.
— Коли ви йшли звідти, вам вручили диплом чи, інакше сказати, прощального листа?
— Аякже, вручили.
— Він у вас?
— Мабуть. Хочете поглянути?
Єнсен не відповів. Кілька хвилин він нерухомо сидів, не дивлячись на господаря. А тоді спитав:
— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
— І коли це мало
— Приблизно такої самої пори тиждень тому. Господар підсунув штани і переплів ноги. Він сперся лівим ліктем на бильце крісла, вказівним пальцем злегенька провів по спідній губі і спокійно відповів:
— Ні, не признаюсь.
Комісар Єнсен розтулив був рота й хотів щось сказати, але передумав. Натомість глянув на годинника. 19.11.
— Гадаю, що я не перший, з ким ви про це розмовляєте. Скількох ви вже… вже допитали?
Господар нараз пожвавішав.
— З десяток, — відповів Єнсен.
— І всі — працівники видавництва?
— Так.
— Ох, уявляю собі, скільки ви наслухалися анекдотів і всіляких пікантних побрехеньок. Може, розповісте? На-піввизнань, давніх порахунків, натяків. І перекручень.
Єнсен нічого не сказав.
Весь Дім аж клекотить усім тим, так мені здавалося, — сказав господар і задумливо додав: — Але, певне, скрізь таке робиться.
— Які ви завдання виконували в концерні?
— Я працював у відділі культури. Весь час виконував ті самі завдання, як ви висловилися.
— Ви мали змогу пізнати загальну структуру й діяльність видавництва?
— До певної міри так. Чи ви маєте на гадці щось особливе?
— Ви чули щось про тридцять перший відділ?
— Чув.
— Знаєте, що він робить?
— Ще б пак. Я працював там п'ятнадцять років і чотири місяці.
На хвилю запала мовчанка Тоді Єнсен спитав, наче мимохідь:
— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?
Господар пропустив питання повз вуха.
— Тридцять перший відділ, або, як вони ще його називають, спеціальний відділ, — найважливіший у цілому видавництві.
— Я вже чув про це. А що він робить?
— Нічого, — відповів господар. — Анічогісінько.
— Поясніть.
Господар підвівся і взяв зі столу аркуш паперу та кулькову ручку, не порушивши ладу на ньому. Потім знов сів, прилаштував аркуш так, що його край збігся з рискою візерунка на скатертині, а зверху, вздовж коротшого боку, поклав ручку. Тоді пильно подивився на відвідувача.
— Гаразд, я поясню.
Єнсен глянув на годинника 19.29. У нього лишилося всього чотири з половиною години.
— Ви поспішаєте?
— Так. Дуже поспішаю.
— Я спробую пояснити якнайкоротше. Отже, вас цікавить, що робить спеціальний відділ.
— Так.
— Я вже вам дав вичерпну відповідь: нічого. І що більше я розвиватиму її, то вона ставатиме, на жаль, не така вичерпна. Розумієте?
— Ні.
— Певне, що ні. Але сподіваюся, що зрозумієте. Бо якщо не зрозумієте, то ризикуєте зайти в безвихідь.
Господар з півхвилини помовчав і за той час знов якось перемінився. Коли він озвався, то видався Єнсенові кволим, невпевненим, хоч був ще жвавіший, ніж перше.
— Найпростіше, мабуть, буде розповісти, вам про самодовіри.
їхні висновки часто здавалися мені бездоказовими, як із чисто людського, так і з наукового погляду.
Комісар Єнсен легенько
— Розумію, ви хочете, щоб я не відбігав від теми, — сумно мовив господар. — Ну от. Так само не викликали в мене довіри тижневики — і тут я був послідовніший і впевненіший. На мою думку, вони вже давно не давали нічого, крім шкоди. Тобто вони, звичайно, виконували своє завдання — таке, як на них покладено, — і мали право на існування, але з цього аж ніяк не випливало, що то було право на існування мирне й спокійне. Я згаяв чимало часу, щоб добре вдарити по тому, що вони звали своєю ідеологією, щоб викрити й розбити її. Я присвятив цьому чимало статей і одну дискусійну книжку.
Він ледь усміхнувся.
— Тією книжкою я не здобув слави в тих, хто підтримував тижневики. Пам'ятаю, вони називали мене ворогом номер один. Відтоді минуло багато часу.
Господар замовк і провів на папері кілька ліній, схожих на діаграму. Лінії були тоненькі й рівні — видно, він мав дуже вправну руку.
— А тепер, маючи на оці вимоги часу, спробуймо довгу й заплутану історію викласти коротко й просто. Структура суспільства почала мінятися, спершу повільно й непомітно, а далі шаленими темпами. Все частіше чути було слова «добробут» і «гармонійне суспільство», аж поки почало здаватися, що вони невіддільні одне від одного і з усіх поглядів грунтуються одне на одному. Спочатку тривожні ознаки не впадали в око — житлову кризу ліквідовано, злочинність зменшувалася, молодіжні проблеми теж були майже розв'язані. Водночас — так само неминуче, як за літом приходить зима, — настала довгоочікувана духовна реакція. Як я вже сказав, не видно було чогось аж надто тривожного. Тільки дехто з нас тримався недовірливо. Мабуть, ви незгірше за мене знаєте, що сталося потім.
Єнсен не відповів. Його почало змагати якесь нове, дивне почуття. Почуття самоти, ізоляції, ніби він і цей тендітний чоловік в окулярах опинилися під пластмасовим ковпаком чи у вітрині якогось музею.
— Для нас найважливіше, звичайно, було те, що вся преса почала зливатися докупи, що власники продавали концернові видавництво за видавництвом, газету за газетою, щоразу виправдуючись економічною вигодою. Все йшло чудово, так чудово, що кожен, хто пробував щось критикувати, почував себе як той пес, що гавкає на місяць. І навіть 104
люди, яких вважали передбачливими, почали казати, що безглуздо зчиняти дискусію навколо тих питань, про які, властиво, вже існує одна думка. Я сам міркував інакше, хай навіть з упертості й фанатизму. Невеличка групка діячів культури — цей термін був тоді модний, — думали так само, як і я.
У кімнаті знов запала тиша. Навіть лопотіння дощу вже не порушувало її.
— Концерн, певна річ, поглинув і ту газету, в якій працював я. Не пам'ятаю докладно, коли саме. Адже то було тільки одне кільце в нескінченному ланцюзі всіляких з'єднань і перепродажів через підставних осіб. Про це не дуже писали і майже не говорили. Мій відділ і так уже ненастанно зменшувався, а тоді його й зовсім лікувідували як непотрібний. Практично це означало, що я і мої колеги з інших газет, та й деякі автори лишилися без засобів на прожиток. Якось так вийшло, що праці не знайшлося для найупертіших і найзапекліших. Причину я збагнув аж набагато пізніше. Перепрошую, я принесу води. Може, й ви хочете?