Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Все одно якась надія жевріла б. Скільки б ти не вносила уточнень, навіть якби сказала, що я буду прикутий до скелі ланцюгами, то й тоді б я вибрав острів.
Тепер вона повернула голову до мене і подивилась так, мовби бачила вперше, щось я сказав таке, що її зачепило за живе, але що це було, я не міг зрозуміти, розпитувати ж її цієї миті я вважав за недоречне, бо, обнявши її, відчув, що вона тремтить іще дужче, я зазирнув у її очі й побачив сльози.
— Що сталося? Ти плачеш?
— Ні-ні, нічого, — закліпала вона рясно і, рішуче вхопивши келих, стала пити якось спазматично і нервово, а сльози текли по її личку і мішалися з вином, рука з келихом тремтіла, і я не знав, що маю думати. Потім, відклавши келих, вибігла з покою до лазнички.
Я налив собі вина і теж випив, але зі злості. Чому мені так фортунить на істеричок?
Хлюпання води у лазничці припинилося, і Мар’яна з’явилася знову свіжа й усміхнена.
— І що це з тобою було? — поцікавився я.
— Нічого особливого. У мене закрутилася голова… я забагато випила… з незвички.
— Але я б не сказав, що ти п’яна.
— Ні, але я трішки сп’яніла. Не звертай уваги. Краще поцілуй мене.
Цього разу поцілунок вийшов пристраснішим, а коли моя рука ковзнула під майку і торкнулася перса, вона вже не опиралася. Всі її рухи були, мовби у сні, вона дозволяла себе роздягати з якоюсь приреченою покірністю, усміхаючись комусь невидимому, але не мені, вона в цей час дивилася кудись убік, але не на мене, а я стягав із неї усе за порядком, не кваплячись, а так, ніби роздягав заснулу дитину, яку нізащо не хотів розбурхати, і, коли вона залишилася зовсім гола, очі її заплющилися, і вона, здавалося, дозволила себе затопити справжньому сну. Тіло її було покірне і тепле, я пригортав її без зусиль, і вона тулилася до мене з радісною усмішкою, але жодних зустрічних рухів не робила. Я гладив її невеликі круглі й налиті перса, відчуваючи, як під пальцями бубнявіють пуп’янки, а далі… далі, скажу вам, той, хто не гладив живіт юнки, ніколи не збагне дивовижного відчуття і насолоди від доторку до цієї ніжної шовкової шкіри, просяклої якоюсь особливою теплотою і свіжістю, я відчував таке ж сп’яніння, яке відчуває мандрівник, проникаючи у місцини, в які досі не потрапляла жодна людська душа, і хоч зовсім недавно та сама долоня досліджувала екваторіальну частину тіла Віри з не меншим захватом першопрохідця, а все ж різниця була велика, бо Віра вже дозріла була для любощів, тіло її налите було сексом по самі вінця і спрагло приймало мій дослідницький порив, тоді як тут мене чекала настороженість, подив і вдавана апатія, а непокірні кучерики, в яких заплутувалися пальці, кучерики не підстрижені і їжакуваті, а пружні й гойдливі, наче хвилі морські, з яких так легко зісковзнути у літепло вологого раю, ще й досі сняться моїм пальцям. Покірність Мар’яни незабаром виявилася оманливою, вона хоч і лежала із заплющеними очима і без опору підкорялася моїм рукам, проте ноги тримала вкупі, і мій палець даремно ковзав, стараючись дістатися глибше. А коли я ліг на неї, у мене виникло відчуття, що я спробував проникнути в неї, мов святотатець у храм, якого має намір осквернити, принаймні рухався я так само скрадливо й обережно, боячись, що мене ось-ось сполохають, викриють і заарештують. Я кохав її лише самим кінчиком, бо ніг вона не розводила, і тільки-но я починав напирати, ураз стискала м’язи. Врешті я змирився з цим і, завершивши справу в простирадло, ліг поруч. Вона зробила вигляд, ніби мені віддалася, а я зробив вигляд, ніби її взяв.
Якийсь час ми лежали мовчки, я думав про змарнований день, а за вікном періщив дощ, кілька разів із гучним лускотом торорохнув грім, і світло в будинку згасло, світили лише свічки.
— Я боюся грому, — прошепотіла Мар’яна і, пригорнувшись, подивилась мені в очі: — Я погана, так?
— Чому ти так вирішила?
— Тому, що не віддалася тобі. Хоча я хотіла…
— І що ж тобі завадило?
— Ти… ти сам… ти все зіпсував.
— Я? Коли? І чим?
— Не скажу. Сам подумай.
— Ну, знаєш, це вже занадто. По-моєму, ти з мене знущаєшся. Навіщо ти говориш загадками?
— Нема жодних загадок. Усе як на долоні. Ти сам коли-небудь здивуєшся, що відразу не здогадався. Ой, що це? — вона підняла руку і показала свої пальці. — Це твоя сперма?
— Ні, це мармуляда.
Вона
— Як дивно пахне… — Потім лизнула, поплямкала й додала: — Не сказала б, що це аж такий делікатес. Хоча коли-небудь, якщо ти будеш чемний, я спробую зробити тобі те, що всі ви так любите.
Вона витерла пальці об простирадло й подалася знову до лазнички, прихопивши одну зі свічок. Я налив вина і похапцем випив. Власне кажучи, нічого страшного не сталося, мені не раз уже доводилося саме таким чином кохатися з цілочками, аж поки вони врешті не віддавалися по-справжньому, головне тут терпіння. Але, маючи на вибір трьох готових до вжитку панночок, я зовсім не мусив ще й бавитися в цюцю-бабки з четвертою. Коли Мар’яна повернулася, тримаючи свічку перед собою, я мимоволі замилувався її досконалим тілом.
— Зрештою, ми ж домовилися, що це відбудеться на острові, — констатувала вона, мовби виправдовуючись.
На ніч вона залишилася у мене, повідомивши, що батьки її поїхали відпочивати, я постелив їй у сусідній кімнаті, але вона там витримала не більше п’яти хвилин, сказавши, що їй страшно спати в чужій хаті самій та ще й у таку негоду.
— Я хроплю, — попередив я.
— Не страшно. Мене не розбудять навіть гармати.
Ми заснули, пригорнувшись одне до одного.
Серед ночі я прокинувся, оплутаний павутиною снів, і, виборсуючись із них, побачив, що вона сидить у ліжку, загорнувшись у ковдру, і тупо дивиться в темне вікно. На столі знову палали свічки, хоча я чудово пам’ятав, як їх гасив пальцем. Картина була дивна і дещо моторошна, тим паче, що я озвався до неї, але не помітив жодної реакції. Вона мене не чула. Кілька хвилин я терпляче спостерігав за нею, врешті підвівся і зазирнув у її обличчя. Очі мала розплющені, але мене не бачила, вона дивилася у вікно, за яким виднілися лише темні силуети дерев, краєчок місяця і світляні цятки зір. Дерева погойдувалися під легенький акомпанемент дощу, місяць і зорі то зникали за напливами хмар, то виринали знову, — і це все, що було цікавого за вікном. Може, вона угледіла там ще щось недоступне мені? Може, приймала сигнали з космосу? Навіть якщо й так, то жодним порухом себе не зраджувала, сиділа, мов скам’яніла. Я підійшов до столу, налив вина і став пити. Мар’яна й бровою не повела.
— Як ти себе почуваєш? — спитав я. — Хочеш вина?
Жоден нерв на її обличчі не здригнувся. Невже вона й справді мене не чує і не бачить? Я наблизився й обняв її, вона здригнулася, наче прокидаючись від глибокого сну, і раптом обвила мою шию руками:
— Що? Що ти сказав?
— Нічого.
— Мені почулося?
— Напевно.
— Навіщо ти запалив свічки?
— Мені захотілося пити. Загасити?
— Ні… потім…
У мене склалося враження, що вона все ще перебуває у напівпритомному стані й говорить крізь сон ледь не пошепки. Ми знову лягли, вона обняла мене і поклала голову на груди, якусь хвилю ми лежали мовчки, я вдихав п’янливий запах волосся і думав про її дивну поведінку. Можливо, вона сновида? Ніколи не мав справи зі сновидами і не уявляв, чим це мені може загрожувати, особливо якщо панна має неусвідомлену схильність запалювати в хаті свічки.
Мар’яна підвела голову і подивилася мені в очі, її вуста були напіврозкриті, я не стримався й поцілував їх, і тоді вона з дитячою безпосередністю прошептала: «Я хочу… хочу це зробити сьогодні…» — і ми зімкнулись, мов дві половинки дверей, за якими зосталась уся решта світу, усе наше попереднє життя, я чув з-за дверей приглушені ридання покинутих коханок, чув, як їхні нігті з пронизливим скрипом роздряпують поверхню, і сміх когось невідомого, а Мар’яна припала до мене всім тілом, і тіло її гаряче, розпашіле, немов усе ще перебувало у сні, і я був її сном у її сні, і поцілунок її був таким жадібним і палким, що я не пізнавав її, чи справді то вона біля мене, а чи це мені теж сниться. Я не питав її, чому вона передумала, чому віддалася раніше, мені здавалося, що я можу сполохати цей її настрій, що вона прокинеться і буде по всьому. Тепер вона не боронила жодної клітинки свого тіла, але твердити, що робила це свідомо, я б не міг, вона мала примружені очі, голос її сильно відрізнявся від того, до якого я звик, розмовляла дуже тихо, меланхолійним, замріяним тоном, розтягуючи слова і роблячи між ними паузи, вона була не схожа на себе, я ловив себе на думці, що зараз у її тіло вселився хтось інший, а я, кого вона й так не називала на ім’я, був невідомо ким, але не собою.