Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Я кивнув нагору. Мар’яна сміливо рушила по сходах і з першого ж заходу втрапила простісінько в те, що могло б називатися кабінетом, але промовистий жах на її личку свідчив, що побачила вона щось зовсім інше, а не кабінет.
— Це ка-бі-нет? — перепитала вона. Я кивнув. — Гм… Ну, ми в принципі знали, на що йшли. Але як ви тут можете працювати? Хоча, якщо чесно, порядок у помешканні парубка свідчить про те, що з ним щось не в порядку. А ідеальний порядок свідчить про те, що маємо справу з гомосексуалістом.
— Ого! Які глибокі узагальнення!
— Це все наслідки безладного читання. Десь я це вичитала. Не пам’ятаю де. Звідтоді завше з підозрою ставлюся до різних чистюхів. Педанти
Я спробував глянути на це приміщення її очима і побачив уздовж стін шафи, забиті книгами, а попід вікном довжелезного стола, заваленого паперами та книгами, на підлозі теж лежали папери, книги, часописи, подекуди брудні горнятка, тарілочки, келихи і пляшки. Фактично, якщо дивитися собі під ноги, то пересуватися можна. Здається, я не перестарався.
Мар’яна граційно підступила до книг і, проводячи по них пальчиком, голосно прочитувала імена авторів:
— Томмазо Ландольфі… Хорхе Луїс Борхес… Кутзеє… Орасіо Кірога… Івлін Во… Говард Лавкрафт… Я нічого цього не читала. Дивно, але в мене не виникає враження, ніби я щось втратила.
— Звичайно, якщо не мати зеленого поняття про існування чого-небудь, то звідки може виникнути потреба в ньому?
— Коли ви ці книги купували, то знали, що це якраз те, чого ви потребуєте?
— Як коли. Інколи я купую книги наосліп, хвильку погортавши. Буває, що помиляюся, і книга виявляється непотребом.
— Як мало ще я знаю, — зітхнула вона.
— На що ти натякаєш? Можливо, варто перед самогубством зайнятися самоосвітою?
— Ні, не думаю. Я вважаю себе цілком сформованою особистістю, а зайва інформація уже нічого не змінить. Я хочу кави.
— Зараз приготую.
— Ні-ні, я не це мала на увазі. Я сама приготую каву.
І вона збігла сходами на кухню. Я показав їй, де кава, і поставив воду на вогонь. Мар’яна прискіпливим оком дослідила горнятка, які помила напередодні Ліда, і визнала їх придатними для вживання.
— Може, ти голодна? — спитав я.
— Ще ні. Ваші панни геть вас занехаяли. Чому ви їх не приженете навести порядок?
— Останнім часом я зустрічаюся тільки з тобою.
— Ага, то тепер цей невдячний обов’язок прибирання авгієвої стайні ліг на мене?
— Виходить, так.
— Ну що ж, я готова.
Вона відміряла чотири ложечки кави до окропу, довела до кипіння і, знявши з вогню, з якоюсь загадковою міною накрила тарілочкою. А потім, попиваючи каву, змусила мене читати уривки з «Мальви» з невеликою перервою на пізній обід. Вона слухала значно уважніше, ніж зазвичай слухають жінки, з виразу її обличчя й окремих рухів — обличчя в долонях, сплетені пальці біля грудей, зціплені кулачки на колінах — видно було, що вона всім єством своїм пірнула в текст, у дивовижні лабіринти, і тепер далеко-далеко, поза часом і простором, і повернути її вдасться лише тоді, коли я скінчу читати. Обережно, щоб не сполохати її мерехтливе серце, я підвів читання до кінця, стишуючи голос до напівшепоту, до напівподиху, а сутінки тим часом прикрасили кімнату широкими мазками темно-синього пензля, і тоді я витяг пляшку вина й зиркнув у дзеркало: що вона в мені знайшла? Я запалив свічки і вимкнув світло, у присмерку вона стала виглядати старшою років на п’ять. Це мені додало відваги. Мар’яна сиділа на канапі, я простягнув їй келих вина, вона взяла, навіть на нього не зиркнувши, і промовила:
— Я… я хотіла сказати, як мені подобається те, що ви пишете…
Келих ледь-ледь тремтів у її пальцях, вино погойдувалося, билося об стінки, а вона все ще була далеко, хоч і значно ближче, ніж тоді, коли я читав, а все ж не тут, не поруч, вітер ще тільки ніс її сюди, і коли я побачив, що вона вже тут, то сказав:
— Ти
Я цокнувся з нею, і вона пригубила келих, якусь хвилю повагалася і випила духом, як воду, враз укрившись рум’янцем. Після цього замовкла. Я сів біля неї, обережно, мов біля метелика, якого боявся сполохати. Головне — не нахабніти, тихо, спокійно, ще один келих… Можливо, ще один — і вона буде готова — я це відчував. Але найбільше, що я міг собі зараз дозволити — це бавитися її волоссям. Другий келих вона пила трохи довше, а коли допила, і наступні п’ять років лягли на її обличчя, я пригорнув її до себе, вологі вуста в якомусь напівсонному стані розхилилися, в примружених очах заграло полум’я свічок. Її помада мала смак невинності. Цілувалася вона невміло і сковано, вуста були напружені й прохолодні. За хвилю вона різко відсунулась, стулила долоні й стиснула їх колінами, нахилившись уперед так, мовби вчинила щось заборонене й негідне, і знову помандрувала кудись у темінь, але вже недалеко, на досяг голосу.
Я налив їй ще. Нас обволікала тиха скрадлива музика, Мар’яна в такт злегка погойдувалася, здавалося, вона вимкнулася, і все, що її оточувало, нараз перестало існувати, але я помітив, що погляд її сумний, вуста напнуті, а стиснуті пальці аж побіліли. Про що вона зараз думає? А може, не думає, а радиться з тими, хто її послав по мене? Вочевидь, вони мали поставити їй якісь умови, а вона бачить, що не може їх дотриматися, і тепер іде торг… Я стежив за нею, не відводячи очей, але їй це не заважало — здавалося, вона взагалі мене не помічає, вуста її ледь помітно здригалися, якісь беззвучні слова спурхували з них і летіли до світла свічки, щоб за мить спалахнути і щезнути, але ще в леті їх встигав перехопити той, кому ті слова адресувалися, і вона злегка кивала головою, мовби вислуховуючи його репліки. Я відчув наплив ревнощів, бо ясно бачив, що цієї хвилини вона не належить мені, а комусь таємничому, комусь, хто, можливо, створив її і на правах творця продовжує провадити у сліпучій пустелі життя.
Я знову пригорнув її, і вона, покірно притулившись до мене, спитала пошепки:
— Ти знаєш, скільки я маю років?
Вона вперше звернулась до мене на «ти», але я помітив це не відразу, і жодним чином не прореагував.
— А хіба це так важливо?
— В листопаді буде шістнадцять.
— Чудово. Ти й тут мене піддурила, сказавши, що закінчуєш школу.
— Ні, я закінчила щойно дев’ятий клас. Такої юної ти ще не мав ніколи, правда?
— Правда, — збрехав я.
— А тоді, коли ти сам мав шістнадцять?
— Ні. Тоді теж не мав, — вдруге збрехав я.
— Тепер будеш мати, — сказала вона якимсь дивним тремтячим голосом з ноткою непевності, а за мить я відчув, що й сама вона тремтить, мов у пропасниці. — Скажи, — промовила, — якби ти мав на вибір: негайну смерть або життя на безлюдному скелястому острові серед океану, де тебе чекатиме голодна смерть, повільна і болісна, однак не цієї хвилини, а за якийсь час — що б ти вибрав?
— Вибрав би острів. Бо залишалась би все-таки надія, що якось врятуюся.
Вона відхилилась від мене і знову скулилася, сховавши долоні між коліна.
— Але як? Довкола самі скелі, жодної рослини, — докинула таким тоном, мовби від моєї відповіді не знати що залежало.
— Можливо, вдалося б піймати якусь рибу чи назбирати водоростей, а ще є надія, що приплине корабель.
— А якби ти знав, що не приплине? — вона говорила, дивлячись не на мене, а кудись уперед, у сутінь, що причаїлася за вікном. — Якби ти знав, що в тих місцях взагалі ніколи не пропливають кораблі? А довкола скелястого острова не водяться риби, і береги такі стрімкі, що хвилі на них нічого не викидають, тоді що?