Вибух
Шрифт:
“Ну, пап, — заканючила, — невже ти не любиш свою Тому?”
З огидою відчувала колючу батькову щоку й думала, як негарно виходить: уже попередила Олега, той роздзвонить усім знайомим, а цей старий чорт пручається.
“Ні”, — сказав Гаврило Климентійович таким тоном, що всі зрозуміли: він прийняв остаточне рішення.
Дочка закопилила губу й подалася до своєї кімнати, син презирливо засвистів і пішов з дому, а Клара, скориставшись з їхньої відсутності, Запитала:
“Для чого
“Машину не дам!” — Татаров не став пояснювати свою позицію. І справді, ніхто й ніколи не сідав за кермо його “Лади” — завжди вимитої, відполірованої, немов вилизаної язиком.
З того дня минуло вже досить часу, й Татаров підписав не один папір, підготовлений Гудзієм. Трохи звик, і совість уже не мучила його, тримав у тайнику в гаражі на дачі ощадну книжку, до пенсії лишалося все менше — збирав гроші, мріючи про забезпечену старість, і вже не лякався прийдешнього. Навпаки, нетерпляче чекав дня, коли його з почестями відпровадять на заслужений відпочинок — певно, тоді нарешті позбавиться щоденного страху й спатиме спокійно.
Відвідини Гудзія, особливо такі, як сьогодні, напівофіційні, коли Леонід Павлович заходить із своєю фамільярною, мерзотно-огидною посмішкою, свідчили про чергову операцію з алюмінієм, що, відповідно, викликало й чергову хвилю негативних емоцій у Гаврила Климентійовича, пом’якшених, правда, й черговим поповненням його нетрудових прибутків. Негативні емоції і зараз поглинули Татарова, і він ледь утримався, щоб не осмикнути цього усміхненого пройдисвіта, який нахабно сперся ліктями на його стіл і зазирає у вічі.
— Учора я розмовляв з Геннадієм Зіновійовичем, — почав Гудзій, — і він передавав вам найсердечніші вітання.
“У труні я бачив твого Геннадія Зіновійовича”, — не без задоволення подумав Татаров і справді уявив собі Геннадія Зіновійовича в труні, уявив реально й видимо, в розкішній труні з квітами, хоч ніколи в житті й не бачив Геннадія Зіновійовича, лише виконував його накази. Розпорядження шефа передавав Гудзій, а гроші — Манжула, тепер уже не готівкою в “дипломаті”, як було вперше, а, за вимогою Татарова, ощадними книжками на пред’явника.
Іноді, правда, Манжула приносив і подарунки від Геннадія Зіновійовича. Як пояснював, премії за ударну працю: флакон паризьких парфумів для дружини Гаврила Климентійовича, імпортні туфлі для дочки, навіть шкіряне пальто для самого Татарова. Це пальто Гаврилові Климентійовичу, правда, так і не дісталося. Клара одразу забрала для Володі, намагаючись хоч якось компенсувати моральні втрати сина, пов’язані з батьковою впертістю відносно “Лади”. З подарунків Татаров мав зиск. Пояснював, що дефіцитні речі дістали співробітники, і Клара охоче платила за них по державній ціні.
Гаврило
— Вибачте, — перепитав, — що ви сказали?..
— Геннадій Зіновійович передав: до кінця року з алюмінієм крапка. А далі видно буде.
Певно, Татарова виказала задоволена усмішка, бо Гудзій насварився на нього пальцем.
— Лише перепочинок, — пояснив, — виникли якісь складності, й мусимо перечекати.
— Складності? — затривожився Татаров.
Гудзій не без злостивості побачив, як витягнулося обличчя у завжди сухого й незворушного Гаврила Климентійовича, і не зміг відмовити собі в приємності хоч трохи зіпсувати йому настрій.
— Шеф сказав, хтось засипався. Я так зрозумів, когось навіть узяла міліція… А Манжула загинув.
Гадав, лише трохи зіпсує настрій, але побачивши, як пополотніло обличчя Татарова, злякався й потягнувся до графина.
Але Гаврило Климентійович одразу взяв себе в руки.
— Не треба, — зупинив Гудзія, — гадаю, усе це несерйозно?
Тепер він якось прохально зазирав у вічі Леонідові Павловичу, і той зрозумів: найбільше, що потрібне зараз Татарову, його, Гудзієве, підтвердження. Зрештою, зробити йому це було дуже легко, просто кивнути чи мовити коротке слово “так”. Проте Леонід Павлович згадав постійну зверхність Гаврила Климентійовича, невеликі, але болючі уколи, які дозволяв собі той, тому й вирішив: не зобов’язаний він виступати в ролі швидкої допомоги, нехай конає від ляку, яке його, Гудзія, діло?
Відповів, похитавши головою:
— Не знаю… Нічого я не знаю, сказано тільки: поки що з алюмінієм почекаємо, а там буде видно.
Підвівся і пішов до дверей, не озираючись, знав: на маленькі уколи відповів одним, дуже болючим, але совість не мучила його, навпаки, розпирала від гордощів.
Думав: як усе ж буває приємно, коли зробиш підлість своєму ближньому.
15. Хаблак торжествував: за три дні йому вдалося повністю “розкрутити” Бублика. Тепер він знав, хто ховався за цим не зовсім благозвучним прізвиськом.
Степан Вікентійович Галинський — позаштатний розповсюджувач квитків БОРГу, бюро організації глядачів, так званий борговий, котрий ніколи, принаймні останнім часом, не мав боргів.
Як і передбачав Хаблак, наляканий Бублик того злощасного дня першим же рейсом вилетів з Івано-Франківська. В Києві Хаблак одразу одержав адреси двох пасажирів, які летіли до столиці. Радянського й Вікторова, третій з ініціалами “С.В.” — Гарайда в Києві прописаний не був, а Вікторова звали Семеном Васильовичем.