Вибух
Шрифт:
Про все це розповів Волянюк, поки їхали до Коломиї. Попереду Стефурак з Хаблаком, на задньому сидінні Волянюк з лейтенантом.
— А в Косові як? — поцікавився Стефурак. — Листовий алюміній — не голка, а у вас була, фактично, перевалочна база.
— Сусіди гадали, що я сарай під склад здаю. Лісоторговельній базі. Я ж ту чутку й пустив.
— А дільничний інспектор?
Волянюк презирливо гмикнув.
— Він у мене півлітру пив. Уперше я запросив, потім сам унадився. Захоче випити на шармак — до мене.
— Алюміній бачив?
—
— І не поцікавився?
— Питав. Я йому те ж саме: мовляв, лісоскладівський.
Хаблак відчув, як у нього запашіли від гніву щоки. Під носом у дільничного інспектора робилися махінації, і не один місяць, а той — за півлітру…
Засопів тихенько, Стефурак зрозумів його й заспокійливо поклав руку на плече.
У Коломию приїхали, коли тільки почало розвиднюватись. Садиба Дуфанця — за високим пофарбованим зеленою олійною фарбою парканом, а навпроти справді склад. Хвіртка замкнута, але Волянюк посмикав за якийсь хитрий дріт, мабуть, дзвінок у хаті розбудив господаря — загавкав пес, та відразу замовк, хвіртка відчинилася, і визирнув заспаний чоловік у майці, позадкував, побачивши Волянюка у супроводі незнайомців, либонь, хотів ляснути хвірткою перед носом, однак Стефурак не дав. Відтиснув Дуфанця плечем і прослизнув на подвір’я.
— Міліція! — мовив. — Спокійно, Дуфанець, без ексцесів, бо ми з міліції…
Господар зиркнув на Волянюка докірливо.
— Спіймався, дурню? — запитав. — І до мене привів?
— А до кого ж? Машина твоя, нікуди не дінешся.
— Моя, — погодився Дуфанець якось покірливо. — Виходить, догралися… То прошу… — Відступив від хвіртки. — Робіть своє діло.
Хаблак швидко обдивився довкруж: садибу суціль обнесено парканом, тікати нема куди. Запитав заспокоєно:
— Хтось із сторонніх є?
— Ні, тільки син та жінка.
— А цей, — клацнув пальцями Хаблак, ну, який тепер замість Манжули?
— Степан Вікентійович?
— Звичайно.
— Так він же не в мене.
— Де?
— У мене йому незручно.
— У готелі?
— Ні, тут недалеко, у Коржа. Через три будинки за рогом.
— Швидше, — не дуже ввічливо підштовхнув Дуфанця Хаблак, — швидше до машини, покажете, де мешкає Корж.
Вони лишили на подвір’ї Волянюка з лейтенантом, наказавши не випускати нікого з дому, й рвонули до будинку Коржа. У того хвіртка виявилась незамкнутою, Дуфанець піднявся на ганок, погрюкав голосно й назвався. З дому відгукнулися, і двері відчинила жінка.
— А Хома? — запитав Дуфанець. — Де він?
— Ще звечора поїхав.
— Де Степан Вікентійович?
— Так разом і поїхали.
— Куди? — втрутився Хаблак.
— Хіба я знаю! Сіли на “Москвича” й поїхали.
— Коли?
— Я ж кажу: звечора.
— Точніше?
— Близько одинадцятої.
У Хаблака майнула здогадка.
— Коли виїхав Волянюк до Косова? — запитав у Дуфанця.
— Так само, близько одинадцятої.
— Вважаєш, Степан Вікентійович стежив за Волянюком? — утрутився Стефурак.
— Стопроцентово.
— Прошу, — відступила.
Хаблак пропустив поперед себе Дуфанця із Стефураком, непомітно стиснув старшому лейтенантові лікоть, і той лише кивнув, підтвердивши, що сигнал прийнятий. Поки Хаблак зв’язувався з черговим по відділу міліції і викликав оперативну групу, Стефурак начебто з простої цікавості зазирнув до кімнат. У одній спала дитина, у вітальні на дивані було постелено, але, видно, ніхто не лягав: ковдра і подушка не зім’яті. Отже, господиня не збрехала, й Корж справді подався із своїм постояльцем назирці за машиною з алюмінієм.
А якщо ось-ось повернуться і побачать біля дому на вулиці автомобіль? Певно, цей Степан Вікентійович стріляний горобець, якщо не спускав очей з Волянюка, і автомобіль біля Коржових воріт не пройде повз його увагу.
— Я лишуся тут, — запропонував Стефурак Хаблакові. — А ви давайте до Дуфанця — він віджене машину.
Хаблак кивнув, зрештою, іншого виходу не було. Стефурак провів їх до хвіртки, віддав ключ від машини, постояв трохи, дивлячись, як Дуфанець влаштовується за кермом “газика”, і саме в цей час з-за рогу виринув синій “Москвич”. Стефурак одразу збагнув: Коржів. Побачив, як Дуфанець вистрибнув з “газика”, ступив крок до “Москвича”, що загальмував поруч, і застережливо підвів руку. Боявся, що Дуфанець попередить Коржа, однак той стояв мовчки, спостерігаючи, як з “Москвича” вилазить чоловік у червоній нейлоновій куртці.
— Товариш Корж? — запитав Хаблак.
Чоловік у червоній куртці подав йому руку й назвався:
— Корж Василь, а ви, бачу, на мене чекаєте?
— Де Степан Вікентійович? — утрутився Стефурак.
— У Івано-Франківську.
— Як?
— Попросив відвезти, я й відвіз.
Хаблак показав посвідчення і відвів Коржа вбік, аби Дуфанець не чув їхньої розмови. Запитав:
— Коли виїхали?
— Учора, приблизно об одинадцятій.
— Куди?
— До Косова. Ну, трохи далі. Там є село Соколівка, то Степан Вікентійович туди наказав.
— І там стояли?
— Отож, за церквою зупинилися, і він вийшов.
— Довго стояли?
— З годину. Він до якогось знайомого ходив.
— Так, певно, до знайомого… — ствердив Хаблак, уявивши, як усе відбувалося насправді. Знаючи, кому завезуть алюмінієвий лист, Степан Вікентійович вирішив проконтролювати хід операції, — звичайно, він побачив, що Волянюка затримали, й накивав п’ятами.
Запитав у Коржа:
— А потім як?
— Степан Вікентійович повернувся і каже: відвезеш до області. А мені що? Він платить — я везу.
— Скільки?
— За четвертак домовились у Соколівку, а за область він ще червону накинув.
— Але ж у вас лишилися його речі…
— Валізка з білизною. Сказав, треба терміново до Івано-Франківська, а по речі потім приїде. Чи повідомить, куди відіслати.
— А ви хоч прізвище Степана Вікентійовича знаєте?