Вибух
Шрифт:
Отже, треба починати з фотографії Якова. Нема гарантії, що, навіть знаючи адресу та місце роботи Якова, він зможе дістати його знімок. Треба сфотографувати Якова зараз. Що ж, це не така вже й велика проблема…
Хаблак поїв риби й навалився на юшку. Відчув: алкоголь подіяв, і мусив хоч трохи протверезішати. То більше, що юшка справді смакувала йому.
Зиркнув на Якова і не без утіхи побачив, як посоловіли в нього очі. Ледь помітно торкнувся ліктем Юхимова і сказав:
— Гарно сидимо, хлопці, і юшка класна.
— Не маємо, — пояснив Яків. — Лук’ян сьогодні мусив мотнутися, бо все прикінчили.
— У нас ще є, однак…
— Тригичковий?
— З чистого цукру.
— То що ж мовчиш?
— Бачиш, не мовчу, але ж ви спочатку…
— А ти неправильно пойняв, — втрутився Лук’ян. — Якщо з цукру, та й ще очищений, краще за пшеничну.
Хаблак пішов до човна. Накинув на плечі сорочку, поклавши до кишеньки начебто звичайну запальничку, дістав пляшку самогону. Юхимов мав ще одну чи дві в загашнику, та Хаблак вирішив: цієї вистачить, власне, Яків з Лук’яном і так уже добряче піддали, і він спробує дещо витягнути з них…
Поки Юхимов розливав самогон, Хаблак розім’яв сигарету, клацнув запальничкою. Не загорілася, клацнув ще раз — тепер мав дві фотографії Якова, прикурив, затягнувся, та одразу поклав сигарету на край столу.
— Кинув я, — почав виправдовуватися, — але коли хильну, тягне…
— Воно все у відповідності, — дещо плутано почав Лук’ян, — у мене син також кинув, але знову смокче. Значить, отрута для організму, однак приємно.
— Приїжджає син? — запитав Хаблак мало не автоматично, проте це запитання виявилось чи не найважливішим, бо Лук’ян нараз повідомив таке, що в Хаблака, певно, витягнулося обличчя і він, аби приховати хвилювання, схопив склянку й відсьорбнув досить смердючого, хоч і розрекламованого самогону. А Лук’ян сказав:
— Мій Митько нас не забуває. Та й що йому, тут він поблизу, біля райцентру. На кар’єрі працює.
“У кар’єрі проводяться вибухові роботи, — подумав Хаблак. — І цей Митько міг дістати вибухівку. Чи не ту, що вибухнула в Борисполі?”
— Знаю я той кар’єр, — зауважив. — І що там ваш Митько робить?
— Начальником дільниці.
— Щось не пригадую.
— Дмитро Червич, не чув?
— Ні.
— А його багато хто знає. Весь у мене, навіть винаходи має.
— Такі люди! — вигукнув Хаблак патетично. — Мені приємно, що сиджу з вами за столом. І ти, Якове, винахідник?
— Раціоналізатор… — реготнув той. — У мене все життя — суцільна раціоналізація.
Він сам дав привід Хаблакові поставити запитання, яке вже давно крутилося в нього на язиці, і майор негайно скористався з цього:
— Певно, маєш цікаву професію? — запитав. — Де ж ти працюєш?
— Во! — показав йому великого пальця Яків. — У мене робота — во! Не пильна й всі кланяються…
— Уміють же люди влаштовуватися!
— Голову для
— На промтоварній базі він… — пояснив Лук’ян. — Це така робота: що бажаєш, те й буде.
— Точно, — зітхнув Юхимов. — У мене один знайомий працює на нашій базі, й то все має.
— Порівняв! — не без самовдоволення мовив Яків. — У нас база республіканська, усьок?
— То більше, приємно познайомитись, — аж розцвів у посмішці Хаблак. — І ким ти на базі?
— Ну й дурень, — безапеляційно заперечив Яків, — якщо так питаєш… У нас важливо не ким, а що можеш… Ну, вантажником, яке це має значення! Головне, знаю, що де лежить, а без мене — ні-ні…
— Фінські чоботи можеш дістати? У нас в універмазі викинули, то розхватали…
— Я все можу! — Яків безцеремонно вилив решту самогону собі в склянку. — Ви завтра зазирніть, бо ми післязавтра в Київ вертаємось. Звичайно, прихопіть з собою: посидимо, побалакаємо, тоді й домовимось. Ти до мене приїдеш, я тобі’ все влаштую, для хороших людей нам нічого не шкода.
Хаблакові кортіло попитати в Якова прізвище, однак утримався — недаремно ж той сховався на пустельному дніпровому острові, й Бублик тільки наїжджає до нього.
Подумав: зрештою, він і так знає про Якова досить, а завтра знатиме все. Ну, може, не зовсім усе, але те, що потрібне на цьому етапі розслідування.
І нехай собі Яків з Лук’яном ще день загоряють і ловлять рибу тут на острові.
18. До Києва повернувся Коренчук. Перше, що побачив Хаблак у кабінеті Дробахи, — вєалкий жовтий портфель, набитий паперами: він стояв на стільці біля самих дверей, немов підкреслюючи діловитість господаря, а сам лейтенант притулився в кутку, за звичкою затиснувши руки між коліньми.
Привітавши Хаблака, Дробаха мовив благодушно:
— На ловця і звір біжить, ми з Миколою Йосиповичем якраз чаювати зібралися, сподіваюсь, не відмовитесь?
Після такої преамбули, якби навіть не хотілося пити, все одно відмовитись було незручно, та Хаблак якраз хотів, до того ж знав: у Івана Яковича чай завжди смачний, здається, робить, як усі, а п’єш і відчуваєш — у Дробахи чай найсмачніший. Чи то запашніший, чи то не гірчить, чи то зовсім по-іншому п’ється в компанії під доброзичливими поглядами господаря.
Електричний самовар уже закипів, Іван Якович насипав у яскраво розмальований чайничок три ложечки заварки й залив окропом. Обернувся до Хаблака, підморгнув йому й повідомив:
— У Миколи Йосиповича цікаві новини.
— Не сумніваюсь, — пробуркотів майор. Він і справді був певен, що Коренчук докопається до витоків афери з алюмінієм.
— У вас поганий настрій? — здивувався Дробаха: майже ніколи не бачив Хаблака не тільки роздратованим, навіть похмурим.