Вибух
Шрифт:
— А як ВАК, Ярославе Івановичу? Чи не виникнуть непередбачені ускладнення?
— Досі обходилося.
— Ну, добре, — Куцюк-Кучинський махнув рукою, чи то згоджуючись, чи то відпускаючи Курочка. — Покладаюсь на вас.
Ярослав Іванович посміхнувся і пішов, а Куцюк-Кучинський дивився йому вслід і думав, що, зрештою, коли навіть дисертацію Грача ВАК і заріже, з нього як з гуски вода. Ну, скликав терміново вчену раду, хто ж дорікне за це? Полегшено зітхнув і розчинив вікно: хоч і “Золоте руно”, а дихати нічим.
Курочко
Ярослав Іванович широко посміхнувся секретарці, хотів сказати їй щось приємне, та побачив у приймальній незнайомця. Сидить скромно біля дверей, схрестивши руки на грудях, і смішно ворушить великими пальцями — огрядний, невисокий. Мабуть, не вчений — Курочко мав чіпку пам’ять і міг присягтися, що раніше ніколи й ніде не зустрічався з ним, А якщо не вчений і не якесь цабе (а цабе навряд чи сиділо б отак-от, терпляче чекаючи прийому в Куцюка-Кучинського), то не варте уваги.
Курочко ще раз усміхнувся секретарці й поспішив до відділу порадувати Грача приємною звісткою.
Секретарка зазирнула до кабінету, доповіла:
— До вас, Михайле Михайловичу, слідчий з прокуратури, товариш Дробаха. — І відразу відступила від дверей, пропускаючи. — Прошу вас…
Дивилася, як трохи боком протискується до кабінету чоловік у мішкуватому костюмі, провела його зацікавленим поглядом і зачинила двері. Подумала: хто тільки не ходить до Михайла Михайловича, а от з прокуратури, здається, вперше.
Куцюк-Кучинський зустрів Дробаху, стоячи за столом. Привітав його легким нахилом голови й вказав на крісло.
Дробаха перед тим як сісти подав посвідчення — заступник директора уважно вивчив його, видно, посада слідчого з особливо важливих справ вразила його, бо, повернувши червону книжечку, простягнув Дробасі руку й запитав трохи запопадливо:
— І що саме може зацікавити вас у нашій скромній установі?
Дробаха заховав посвідчення, повільно опустився в крісло, витримав паузу й тільки по ній мовив:
— Не таку вже й скромну установу очолюєте, Михайле Михайловичу. Не прибіднюйтесь.
— Заступник, тільки заступник директора, товаришу Дробахо. А директором у нас, певно, чули — академік Корольков.
— Тільки вчора розмовляв із ним.
— Випадково не плутаєте? Саме вчора Микола Васильович вилетів до Одеси.
— Ми зустрілися з ним у аеропорту.
— Нічого не розумію.
— Звичайно, я б на вашому місці також не повірив, але факт лишається фактом. Неприємна річ, Михайле Михайловичу, проте мушу поінформувати вас: в одній з валіз пасажирів,
— Вибух? — широко розкрив очі Куцюк-Кучинський. — Хотіли вбити Миколу Васильовича?
Дробаха поблажливо всміхнувся.
— Не зовсім так, — застеріг, — але маємо підстави вважати, що когось із пасажирів.
— Неймовірно! — щиро вигукнув Куцюк-Кучинський і раптом затнувся.
Невже?..
Згадав: кілька хвилин тому Курочко сказав… Ну, як він сказав? Точно: “Машини розбиваються і літаки…”
Невже?..
Овва, прохіндей клятий… Але, може, й пусте…
— Неймовірно… — повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. — І ви прийшли до нас шукати зловмисника?
— Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.
— Але що я можу?
— Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?
— Наталя?
— Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?
— Гадаєте, вона причетна?
— Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.
— Але ж Наталя! Що вона може?
— Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.
— Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.
— Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?
Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.
— Звичайно, шофер, — відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”
— Прізвище шофера? — запитав Дробаха.
— Петро Лужний.
— Ще хто?
— Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум — державна таємниця? — посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.
— Звичайно, я так не думаю, — одповів Дробаха серйозно. — З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.
— Прошу, — з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.
Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка — жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.